Розділ «17. Розвиток України у період між Першою та Другою світовими війнами»

Через два роки після завершення "шахтинської справи" сталінський режим організував новий процес, спрямований проти буржуазно-кадетської "Промислової партії". Було заявлено, що організація нараховувала до 200 осіб (судили 8). Сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. "Промислова партія", за словами звинувачувачів, планувала скинути радянську владу й відновити капіталістичний лад шляхом регулярного підриву економічного потенціалу СРСР. На суді усі звинувачені внаслідок використання незаконних методів слідства визнали себе винними, 5 засуджено до розстрілу.

Намагаючись компенсувати відсутність економічних стимулів, партійні та громадські організації ініціювали в колективах змагання за підвищення продуктивності праці. Але ці зусилля не могли запобігти провалу першого п'ятирічного плану. Запланованого обсягу виробництва, передусім легкої, харчової, хімічної промисловості, у довоєнний час не було досягнуто.

На другу п'ятирічку очікувані середньорічні темпи зростання промислового виробництва були нижчими - 13-14 %. Більше уваги приділялося новій техніці, організації виробництва і підготовці кадрів. Сталінське керівництво вдалося до стимулювання штучного робітничого ентузіазму. На кадіївській шахті "Центральна-Ірміно" у ніч на 31 серпня 1935 року О. Стаханов застосував передовий метод роботи на основі поділу виробничих операцій між виробником і кріпильником, що дало змогу вирубати за зміну 102 тонни вугілля - в 14,5 рази більше від норми. У лютому М. Ізотов на шахті "Кочегарка" вирубав 607 тонн вугілля. Маючи дещицю позитивного, цей рух загалом призвів до підвищення планових завдань і, як наслідок, до перенапруження виробничих процесів.

У роки індустріалізації було споруджено 35 заводів-гігантів, із них в Україні - 7 новобудов: "Запоріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ; 5 підприємств реконструйовано: Луганський паротягобудівний завод, металургійні заводи у Дніпродзержинську, Макіївці, Дніпропетровську та Алчевську (Комунарську). Стали до ладу Штерівська і Зуївська ДРЕС, Дніпрогес. У 1932 р. ХТЗ (Харківський тракторний завод) випустив майже 17 тис. тракторів. У 1934 р. стала до ладу перша черга Краммашзаводу. У Донбасі було побудовано майже 100 нових шахт.

У харчовій промисловості виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. За 1928.-1937 рр. було побудовано 67 механізованих хлібозаводів, п'ять великих м'ясокомбінатів, Веселоподолянський, Лохвицький і Куп'янський цукрові заводи.

Заново створювалася в Україні легка промисловість. Зокрема, в Києві, Харкові та Дніпропетровську виникли три великі взуттєві фабрики, в Одесі, Харкові й Києві - трикотажні фабрики. Однак розвиток легкої та харчової промисловості відбувався повільніше, ніж важкої, оскільки значно меншими були капіталовкладення.

Індустріалізація спричинила істотні зміни в структурі народногосподарського комплексу загалом. Змінилося співвідношення між промисловістю і сільським"Господарством. Планові органи довільно формували ціни, занижуючи їх на сільгосппродукти і завищуючи на промислову продукцію, щоб отримати кошти для фінансування неефективних підприємств. Питома вага важкої промисловості у промисловому виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції з 68,7 % в 1925-1926 рр. до 92,5 % у 1938 р.

Україна вийшла на друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, на четверте місце в світі - за видобутком вугілля. Але Донбас забезпечував вугіллям насамперед промисловість Центральної Росії, що обмежувало промисловий розвиток інших регіонів. Аналогічна ситуація була і з коштами. Якщо в першій п'ятирічці Україна отримала понад 20 % загальних капіталовкладень, то в двох наступних п'ятирічках це фінансування було зведено до мінімуму, оскільки центр основну увагу зосередив на будівництві промисловості на Уралі. Відтак із 4500 підприємств, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933-1937), тільки 100 зводилися в Україні.

Для років індустріалізації був характерним і випереджаючий розвиток виробництва товарів групи "А", що призвело до відставання групи "Б". Основою директивного планування була хибна теза про необхідність випереджаючого виробництва засобів виробництва порівняно із виробництвом предметів споживання. Постійно нарощувалося видобування вугілля, щоб виплавляти більше металу, з якого виробляли устаткування для того ж вуглевидобутку і металургії. Це ніяк не сприяло поліпшенню життя людей.

Отже, незважаючи на постійне зменшення капіталовкладень у господарство України, диктат центру, нерівномірний характер розвитку промисловості порівняно з Росією, завищені плани і т. д., промисловий потенціал України в сім разів перевищив рівень 1913 р. Зросла продуктивність праці. Все це перетворило Україну на одну з промислово розвинутих країн Європи.

17.3. Насильницька колективізація сільського господарства

Драматично відбувалося становлення нового суспільства на селі. Під час хлібозаготівельної кризи у Сталіна та його оточення з'явилася ідея вирішення зернової проблеми за рахунок колгоспів і радгоспів. У 1929 р. зросла з 3,5 % до 7,6 % кількість тсозів. Одночасно сталінські теоретики висунули ідею створення "колгоспів-гігантів", які б були "бастіонами соціалізму" на селі. За переписом 1926 р. селяни становили 73 % населення СРСР (аналогічно і в Україні). Однак у сільськогосподарському виробництві було зайнято лише 53 %, непрацюючими були люди похилого віку, діти і т. д. Одноосібні селянські господарства (середняки і бідняки) виробляли 85 % зерна, а споживали 80 %. Оскільки колективними господарствами було легше управляти, більшовики стали на шлях насильницької колективізації.

Гасло суцільної колективізації проголосив Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). В. Молотов і Л. Каганович наполягали на її завершенні протягом року. Було прийнято постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" . Згідно з цією постановою в Україні планувалося закінчити колективізацію восени 1931 року або навесні 1932 року. 24 лютого 1930 року С. Косіор на догоду Сталіну підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, згідно з яким всю Україну слід було колективізувати "до осені 1930 року".

Косіор Станіслав Вікентійович (1889-1939) - державний та партійний діяч. Народився у м. Венгрув (нині Польща) в сім'ї робітника. У1896 р. переїхав з батьками на Донбас. З березня 1917 по березень 1918 року - на партійній роботі в Петрограді. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. Протягом 1919-1920 рр. - член і секретар ЦК КП(б)У, у 1921-1922 рр. - завідуючий оргвідділом ЦК КП(б)У, 1922-1925 рр. - секретар Сиббюро ЦК РКП(б), 1925-1928 рр. - секретар ЦК ВКП(б). Член ЦК КП(б)У в 1918-1920 рр., 1928-1938 рр. - член ЦК ВКП(б), у 1924-1938 рр. - член Політбюро ЦК ВКП(б). Був Генеральним (1928-1934), потім першим (1934- 1938) секретарем ЦК Компартії України. Брав участь у переслідуваннях діячів науки і культури, служителів православної церкви, у закритті і знищенні храмів. Займав погоджувальну позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932 р., яка призвела до голодомору. У 1938 р. звинувачений у створенні терористичного центру в Україні і розстріляний.

Планувалася суцільна колективізація з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення, що дало б змогу забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити вилучення селянських ресурсів у державний бюджет для прискореної індустріалізації. Колективізація передбачалася в артільній формі. Починаючи з лютого 1930 року, коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі "як перехідної форми до колгоспу", масово почали усуспільнювати корів, коней, дрібну худобу і птицю. Селяни різали велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже удвічі. Опір селянства змусив Сталіна навіть ініціювати постанову ЦК ВКП(б) "Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі" (14 березня 1930). До осені 1930 року з колгоспів вийшла половина селянських господарств. Проте збільшення податків прискорило колективізацію. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70 % господарств. При цьому машинна техніка залишалася у державній власності на машинно-тракторних станціях (МТС), що було засобом економічного контролю за діяльністю колгоспів. Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС.

План поставок продовольства колгоспами був такий високий, що на трудодні майже нічого не видавали, і колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Однак надвисокі податки змушували селян розпродувати майно, худобу й залишати села. У 1928-1931 рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилася на 352 тис. Щоб придушити опір суцільній колективізації, заможних селян оголошували куркулями і виселяли на Північ або до Сибіру, потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків. Протягом січня - березня 1930 року по країні відбулося 2200 селянських заворушень, у яких взяло участь майже 800 тис. осіб. Куркулями вважали тих, хто використовує найману працю, має двох-трьох коней, стільки ж корів, реманент, певну кількість орної землі тощо. За даними перепису 1926 p., таких селян було лише 4 %. Було визначено три категорії куркулів: до першої категорії належали учасники і організатори антирадянських виступів і терористичних актів. Каральні органи на власний розсуд складали списки людей, які підлягали ув'язненню або смертній карі. Друга категорія - ті, хто чинив менший опір. їх засилали на Північ, Урал, в Сибір і Казахстан. Третя категорія відбувалася меншим покаранням. Списки другої та третьої категорій складали з урахуванням думки сільської влади і місцевих активістів, що давало їм змогу зводити особисті рахунки. Спеціальною інструкцією уряду від 4 лютого 1930 року встановлювався "план" селянських господарств, що підлягали розкуркуленню (3-5 % всіх селянських господарств. Насправді кількість розкуркулених досягла 10-15 %).

Перший етап розкуркулення тривав в Україні від другої половини січня до початку березня 1930 року і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2 млн 524 тис. селянських господарств. На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств, або 2,5 %. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Усього експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Загалом протягом 1928-1931 pp. зникло 352 тис. господарств. 3-понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, майже 850 тис. депортували на Північ, де багато з них загинули. За останніми даними, у 1935 p. у спецпоселеннях для розкуркулених жило до 1 млн 85 тис. осіб. Особливо страшною була доля дітей розкуркулених. Люди розуміли, що маленькі діти не витримають тяжких випробувань, і намагалися залишити їх на рідній землі, сподіваючись, що їх виростять односельці або держава. Очевидці згадують жахливі події: деякі матері клали немовлят на ґанок сільради, а сільські активісти зібрали таких дітей з усієї округи і помістили в одну сільраду, заборонивши їх годувати, як нащадків "класово ворожих елементів". Якийсь час немовлята жалібно плакали, а потім згасали від голоду. їх ховали у спільній братській могилі.

Ситуацію ще більше ускладнили нереальні плани хлібозаготівель. Вилучення урожаю 1931 р. тривало до весни 1932 року, після чого хліба в селі не залишилося і почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вижити, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. Сталін власноручно написав постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", прийняту 7 серпня 1932 року ВЦВК і РНК СРСР. Згідно з нею селян засуджували за кілька зірваних колосків до розстрілу або на 10 років ув'язнення.

Щоб відібрати у селян залишки хліба, в Україну приїхала комісія, очолена В. Молотовим, яка в жовтні 1982 року планувала вилучити 282 млн пудів, тобто стільки, скільки було заготовлено з червня по жовтень. З 1 листопада 1932 року до 1 лютого 1933 року молотовська комісія додатково "заготувала" в Україні 104,6 млн пудів зерна. Запасів у селян на початку 1933 р. не залишилося. За вказівкою Молотова забирали не лише хліб, а й сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, горох, тобто всю їжу, після чого людям залишалося тільки вмирати голодною смертю. За вказівками С. Косіора і П. Постишева у селян вилучили і насіннєве зерно. Такий наказ привіз наприкінці грудня 1932 року сталінський емісар Л. Каганович, який заступав В. Молотова в Україні, коли той у справах виїздив до Москви. Ті майже 90 районів, що потрапили в число боржників, оточували внутрішні війська, щоб ніхто звідти не міг виїхати. Чекісти в поїздах забирали у людей продовольство, куплене на останні гроші, викидали голодних людей, серед яких було багато дітей, які намагалися виїхати нелегально з голодних районів. Тисячі трупів лежали уздовж залізничної колії. За свідченнями сучасників Сталіна, на прохання одного лікаря з його оточення допомогти голодним, заявив: "Пускай дохнут. Ани сабатируют". Померлих було стільки, що уповноважений Сталіна в Україні М. Хатаєвич розпорядився кидати всіх померлих від голоду у криниці, а потім засипати.

С. Косіор теж "відзначився" не тільки переслідуванням священнослужителів, а й такою сентенцією: "Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду, ми перекинемо кістляву руку голоду на куркуля". 24 грудня 1932 року в листі всім керівникам районного рівня він дав указівку: "1. У всіх колгоспах, які не виконали плану хлібозаготівель, у п'ятиденний строк вивезти всі без винятку наявні колгоспні фонди, у тому числі й насінний, в рахунок виконання плану хлібозаготівель...". Окрім самого "батька народів" та Молотова, безпосередньо винищував український народ кремлівський емісар в Україні, секретар ЦК ВКП(б) і другий секретар ЦК КП(б)У П. Постишев. Найкраще охарактеризував його П. Василевський, економіст і історик, який теж на власні очі бачив голод тих років. Сталін викликав його, С. Косіора та В. Балицького і в присутності В. Молотова, М. Калініна, Л. Кагановича та Г. Ягоди (Ягуди) (на той час очолював всі каральні органи країни) дав указівки щодо політики в Україні. А потім, на завершення, сказав із гумором: "Ти, Паша, призначений нами туди в ролі ГЛАВГОЛА (головнокомандуючого голодом) і цією зброєю зробиш більше, ніж Семен (Будьонний) кількома кінними арміями. Стасік (Косіор) трохи розгубився, а у тебе рука залізна, на тих слизняків (Чубар, Петровський) не звертай уваги". Саме Постишев із санкції Сталіна подбав про те, щоб була відсутня об'єктивна статистика про справжню кількість жертв голоду. Адже до 1 грудня 1932 року обліку жертв голодомору ніхто не здійснював. Статистику смертності вели до 15 квітня 1933 року, а потім її за командою Постишева припинили. Усі дані про це суворо засекречувалися. Шифрували у звітах партійні органи смертність по-різному. Харківська область звітувала так: "За п'ятиденку... місяця по ... р-ну заготовлено (закуплено) ... голів різної худоби. Хворіє по р-ну ящуром ... голів". Людей, загиблих від голоду, називали "головами худоби", а під тим, скільки худоби хворіє на ящур, малась на увазі кількість випадків людоїдства. Цю "статистику" в керівництві УРСР знали С. Косіор, П. Постишев, М. Хатаєвичі В. Балицький. Після інформування вищого керівництва Союзу й України згадані звіти негайно знищували. Тому донині історики не можуть підрахувати справжньої кількості загиблих. Різну кількість загиблих називають в Україні: від 3 млн 531 тис. (С. Кульчицький) до 7 млн 200 тис. жертв (В. Лобко).