Розділ «17. Розвиток України у період між Першою та Другою світовими війнами»

На першому етапі непу біржі діяли як кооперативні організації. Пізніше стали установами, змішаними з органа ми ВРНГ, а ще через деякий час - позавідомчими організаціями. Постановою РПО від 1 вересня 1922 року всі державні установи і підприємства повинні були реєструвати свої позабіржові угоди в особливих реєстраційних бюро при біржах. Це спричинило штучне збільшення обсягів біржового обороту і одночасно поліпшило всю систему фінансів і товарного обігу в умовах непу. Відмова від нього вплинула і на діяльність бірж, більшість із яких постановою ЦВК СРСР від 21 лютого 1927 року була ліквідована. Деякий час біржі діяли в найбільших торгових центрах, в Україні ~~ у Києві, Одесі та Харкові. На частку цих 14 бірж в 1925- 1926 рр. припало 74,2 % всього біржового обороту СРСР. З розвитком централізованої синдикатної системи торгівлі, практикою генеральних договорів державної промисловості з кооперацією, наявністю товарного дефіциту і незначною участю приватного бізнесу в біржовому обороті посередницьке значення бірж помітно зменшилось.

До 1921 р. націоналізовані підприємства підпорядковувалися головним комітетам (главкам), якими керувала Вища рада народного господарства (ВРНГ). З переходом до непу підприємства об'єднувалися в госпрозрахункові трести. Главки були ліквідовані. Створено 78 трестів: 3 союзних, 21 республіканський, 54 губернських. Госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності підприємств. Хоча ефективність цього механізму була недостатньою, оскільки перерозподіл прибутку здійснювався через ВРНГ. Підприємства об'єднувалися за галузевою, територіальною або мішаною ознакою. (Трест "Донвугілля" об'єднав більшість шахт, "Південсталь" - 15 металургійних заводів і т. д.) Формуванню ринку засобів виробництва допомагала й діяльність синдикатів - організацій, що здійснювали закупівлю сировини, планування торговельних операцій тощо.

Було розроблено й концепцію кооперування, в якій обґрунтовувалася необхідність поєднання суспільної власності на засоби виробництва з "ладом цивілізованих кооператорів". Це був певний відхід від комуністичної доктрини, оскільки кооператив, на відміну від усіх форм колгоспу, що відрізняються одна від одної тільки ступенем відчуження власності (комуна, артіль, товариство спільного обробітку землі (тсоз)), не здатний існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Товаровиробник-кооператор залишається власником і працює цілком самостійно. До кінця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено 85 % селян: 3,1 млн з 5,1 млн господарств.

Економічний розвиток радянських республік тих років позначався постійним зростанням ролі центру, особливо після утворення СРСР 30 грудня 1922 року. Фактично Левів, на відміну від Сталіна і його плану "автономізації", який передбачав входження незалежних республік до Росії на правах автономних, домігся, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною та Білоруссю утворили на рівних правах нову федерацію.

Сталін (Джугашвілі) Йосиф Віссаріонович (1879, за новими даними 1878-1953) - радянський партійний і державний діяч. Народився в Грузії у селянській родині. Протягом 1894-1899 рр. вчився у Тифліській духовній семінарії. З 1898 р. - учасник соціал-демократичного руху. За революційну діяльність зазнав переслідувань від царизму. У 1917-1922 рр. - нарком у справах національностей, водночас в 1919-1922 рр. - нарком державного контролю. У квітні 1922 року був обраний Генеральним секретарем ЦК РКП(б). Проводив курс на згортання непу, примусову колективізацію селянства, форсовану індустріалізацію. Був одним з ініціаторів і організаторів кампанії щодо вилучення зерна в Україні в 1932-1933 рр., що призвело до масового голодомору. Ініціатор і керівник масового терору та репресій. 31941 по 1953 р . - голова Ради Народних Комісарів (Ради Міністрів) СРСР. У роки німецько-радянської війни - голова Державного комітету оборони, Верховний головнокомандувач Збройних Сил СРСР, маршал Радянського Союзу, генералісимус СРСР (з 1945).

Тенденція будувати державу за зразком правлячої партії виявилась уже під час роботи конституційної комісії у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. П'ятакова, X. Раковського і Г. Чичеріна, а також представників від ЦК компартій республік. Комісія висловилася за створення наркоматів трьох типів - злитих, об'єднаних і автономних. Злиті п'ять наркоматів мали діяти на території нової федерації без урахування республіканських кордонів. Ще п'ять наркоматів планувалося зробити об'єднаними (підпорядкованими московській колегії). Автономні наркомати практично не мали ніяких прав.

У компетенції України залишалися тільки внутрішні справи, юстиція, освіта, рільництво, охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Цей процес прискорювало прийняття першої Конституції СРСР (1924) і Конституції УСРР (1925). Наприкінці 20-х років економіка України завдяки впровадженню непу наближалася до показників 1913 р. Майже подвоїлося виробництво промислової продукції. За темпами відбудови велика промисловість спершу відставала від дрібної й кустарно-ремісничої. Після переходу до сталої валюти (грошова реформа 1924) становище стабілізувалося. У серпні 1924 року на території СРСР функціонував 266 031 приватний магазин, державних було 6736, кооперативних 8084.

Успішно працював Донбас, де видобуток вугілля було зосереджено на великих шахтах. Протягом 1925-1926 рр. на Донбасі було видобуто майже 20 млн тонн вугілля, або 78 % довоєнного рівня. Більшу частину видобутку давали великі шахти.

Почалася реалізація плану ГОЕЛРО. Будувалися Штерівська і Чугуївська (Харківська) державні районні електростанції (ДРЕС), було закладено Дніпровську ГБС біля Запоріжжя. У машинобудуванні інтенсифікувалася концентрація виробництва, освоювалися нові види продукції. Завдяки цьому було створено 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування, більше половини продукції яких відправлялося до інших республік. У 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі зібрали перший трактор, на Харківському паротягобудівному заводі з 1924 р. почали серійне виробництво гусеничних тракторів.

Після того як XIV з'їзд ВКП(б) взяв курс на індустріалізацію, було збудовано Краматорський завод важкого машинобудування, Криворізький металургійний завод та ін. Такі новобудови потребували великих капіталовкладень. Після стабілізації фінансів бюджет почав виконувати перерозподільчі функції. Будучи монополістом у закупівлі селянського хліба, держава визначала рівень заготівельних цін. Занижувалися ціни на сільськогосподарську продукцію, а на промислові товари ціни завищувалися: у такий спосіб штучно створювалися так звані цінові ножиці. Головною причиною такого явища була неспроможність підприємств випускати дешеву продукцію через зношене промислове обладнання. Це загрожувало руйнуванням ринкової "змички" між містом і селом.

До 1923 р. переважно завершились аграрні перетворення на селі. У травні 1923 року запроваджено єдиний сільськогосподарський податок, за рахунок якого держава планувала формувати хлібний фонд через закупівлю на ринку. Позитивним зрушенням сприяло і створення у 1921 р. єдиної системи споживчої кооперації, з якої згодом виокремилася сільськогосподарська кооперація. Різними видами кооперації було охоплено 85 % селянських господарств. Усе це забезпечило зростання виробництва зерна з 227 млн пудів у 1921 р. до 637 млн у 1922 р. і 1057 млн пудів у 1926 р. (щорічний збір зерна в 1911 - 1915 становив у середньому 1084 млн пудів). Створення Всеукраїнської спілки скотарської та молочної кооперації "Добробут" дало змогу заготовити протягом 1925-1926 рр. 682 тис. пудів м'яса. Кооператив "Кооптах", наприклад, 1925 р. зібрав 1580 вагонів яєць. Держава стимулювала розвиток різних форм кооперації споживчої, постачальної, кредитної, промислової, сільськогосподарської тощо. Споживчу кооперацію очолювала Центроспілка, кустарно-промислову - Всекомпроспілка. У сільськогосподарській кооперації було створено 16 центральних спілок кооперативів: "Хлібоцентр", "Маслоцентр" тощо. Цього було досягнуто без деформацій, матеріальних і людських втрат, що позитивно позначалося на природному прирості населення (у 1927 22,5 осіб на 1000 проти 18,8 у 1911-1913).

Водночас на селі постійно відчувався брак знарядь сільськогосподарського виробництва, тяглової сили. Набирав сили процес дроблення селянських господарств, що не позначалося на рівні отримання сільськогосподарської продукції. Високі ціни на промислову продукцію, зростаюча інфляція змушували селян вирощувати зернові, орієнтуючись на власні потреби і купівельну спроможність населення, що у поєднанні з посиленням сталінської диктатури призвело до падіння виробництва зерна.

Поступово Сталін брав курс на примусову колективізацію, відмовившись від непу. Почала різко зростати кількість колгоспів (з 5454 у жовтні 1925 до 12 042 у жовтні 1928). При цьому питома вага тсозів за цей час зросла з 6,8 до 71,7 %, а частка комун та артілей відповідно зменшилися. Для бідняків, позбавлених необхідного реманенту для обробітку землі, колгоспи, особливо у простих формах (тсози, машинні товариства тощо), з урахуванням податкових пільг були все-таки виходом зі скрутного становища. Та, незважаючи на це, а також на державну допомогу і заохочення найпопулярніших серед селян колгоспних форм із найнижчим ступенем усуспільнення засобів виробництва (за ці три роки чимало існуючих комун перейшло на статут тсозів), переважна частина бідняків, а тим більше середняків, не поспішала ламати усталений уклад життя. Восени 1928 року в Україні було колективізовано менше 4 % селянського землекористування. З часом цей добровільний процес набув примусового характеру, що перекреслило багато здобутків непу.

Отже, перехід до непу був цілком виправданим. Держава, незважаючи на панівне становище правлячої партії, зробила досить багато для подолання наслідків розрухи, спричиненої громадянською і Першою світовою війнами. 5 млн українських селянських господарств отримали змогу продавати міським жителям продукти і підвищили свою продуктивність. Це сприяло зменшенню поляризації українського суспільства.

17.2. Індустріалізація в Україні у 30-ті роки

Втілення в життя комуністичної доктрини відбувалося під безпосереднім керівництвом Сталіна. Для України цей трагічний період почався у 1929 р. як "сталінський стрибок" в індустріалізацію. Основою такої політики став варіант першого п'ятирічного плану, згідно з яким середньорічний темп приросту промислової продукції становив 20-22 % (замість 18 % за відправним варіантом). У квітні 1929 року XVI партконференція схвалила саме цей варіант плану. В Україні перший п'ятирічний план (1928-1988) у травні 1929 року затвердив 11-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Але його реалізація ускладнилася хлібозаготівельною кризою 1927-1928 рр., оскільки селяни не погодилися на занижені ціни на хліб. Ця криза започаткувала крах непу. Внаслідок загострення міжнародної обстановки, поширення чуток про нову війну населення почало скуповувати продовольчі та основні промислові товари. їх нестача і неврожаї в окремих районах спричинили зменшення поставок зерна. План хлібозаготівель не був виконаний, що призвело до збоїв у постачанні промислових центрів та армії та припинення експорту зерна. Тому зменшився обсяг коштів на закупівлю техніки і обладнання для індустріалізації. Влада звинуватила у всьому куркулів. 30 тис. партійних активістів і робітників були відправлені реквізовувати хліб. Сам Сталін, як уповноважений, у Західному Сибіру брав участь у силових заходах і реквізиціях. Репресивними методами кризу вдалося подолати, але селяни зменшили посівні площі (в середньому на 3 %), а заможніші почали дробити свої наділи і спродувати майно, масово забивати худобу, що призвело до введення в містах хлібних карток. Подолати опір вдалося тільки посиленням тиску на селян. Цю кризу Сталін використав для "стрибка " в індустріалізацію завдяки вилученню коштів із сільського господарства.

Завдавши у 1929 р. поразки групі М. Бухаріна, яка виступала проти політики комуністичного штурму, а також скасувавши неп, Сталін та його прихильники взяли курс на директивне нарощування темпів розвитку промисловості як основи індустріалізації (37,7 % в середньому за три роки). Насправді середньорічні темпи зростання промислової продукції за роки п'ятирічки, за винятком першого, становили 15,7 %. Заплановано було збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн тонн, а під час "сталінського стрибка" до 80 млн тонн. Фактичний видобуток вугілля 1933 р. становив усього 45 млн тонн. Відповідно виплавку чавуну передбачалося збільшити з 2,4 млн тонн у 1928 р. до 6,6 млн тонн у 1938 р. Отримали його у 1933 р. тільки 4,3 млн тонн.

У роки індустріалізації трестівський госпрозрахунок замінили госпрозрахунком підприємств, що перетворило трести на органи технічного управління, б грудня 1929 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про реорганізацію управління промисловістю", згідно з якою підприємства (а не трести, як раніше) оголошувалися основною ланкою управління. Однак того рівня економічної самостійності, який мали госпрозрахункові трести, підприємства не отримали. Практично всю велику промисловість України було підпорядковано центральним органам. Так, у січні 1930 року керівництво України спробувало опротестувати рішення Всесоюзної ради народного господарства (ВРНГ) СРСР щодо вилучення зі складу української республіканської промисловості й передачі до союзних об'єднань Укрсилікаттресту і п'ятьох металообробних заводів, але безрезультатно. Марними були намагання відстояти необхідність збереження українського торгового представництва і представництва української кооперації за кордоном, а також скасувати рішення Союзцукру про ліквідацію Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості, ухвалене без координації з українськими організаціями.

Широкомасштабні плани партійного керівництва потребували максимального напруження сил, оскільки суперечили економічним законам. Джерел фінансування розвитку промисловості не було, натомість влада вдалася до випуску облігацій, придбання яких було обов'язковим для всіх громадян, до запровадження карткової системи, що призвело до різкого падіння життєвого рівня та економічної кризи влітку 1930 року: знизилося виробництво продукції важкої промисловості, скоротилися асигнування майже третини промислових об'єктів тощо. Робочих рук бракувало, тому влітку 1931 року було прийняте рішення про використання праці в'язнів. Зросла інфляція: за п'ять місяців 1932 року ціни на продовольство підвищилися на 55 %.

В усіх негараздах влада звинуватила "буржуазних спеціалістів", зокрема, тих, хто не вступив у партію і ставив під сумнів плани будівництва соціалізму по-сталінськи. У березні 1928 року було "викрито" ворожу шкідницьку організацію спеціалістів дореволюційної формації в Шахтинському районі Донбасу, їх звинувачували у "злісному саботажі та прихованій дезорганізаторській діяльності, у підриві кам'яновугільного господарства методами нераціонального будівництва, непотрібних витратах капіталу, зниженні якості продукції, підвищенні собівартості, а також у прямому руйнуванні шахт, рудників, заводів тощо". Для Сталіна "шахтинська справа" стала приводом для посилення репресій проти всіх, хто вважав нереальними темпи індустріалізації. Протягом 1930-1931 рр. лише на підприємствах Донбасу половину кадрових інженерів було заарештовано або звільнено. На інженерні й керівні посади стали висувати робітників без відповідної освіти, що ще більше дезорганізувало виробництво і мало негативні наслідки для економіки.