Розділ «17. Розвиток України у період між Першою та Другою світовими війнами»

За підрахунками П. Василевського, кількість жертв голодомору становила 7 125 850 осіб. Міжнародна наукова конференція дійшла висновку, що тих жертв було 9 млн Результати перепису населення (січень 1937), що показали зниження населення в країні на 15 млн осіб, було знищено, а учасників перепису репресовано. Вважають, що точні цифри втрат від голоду ніколи не будуть відомі. Це також і тому, що не враховані люди, які зуміли виїхати з голодних сіл і померли в місті. Селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені на голодну смерть. їх трупи регулярно збирали на вулицях і ховали у братських могилах на цвинтарях або складали в моргах лікарень для експериментів медиків. Один з медпрацівників згадував, що у моргу Жовтневої лікарні Києва трупи штабелями лежали майже до самої стелі. До ніг кожного була прив'язана табличка "дистроф".

Радянське керівництво не лише приховувало голодомор від світової громадськості, а й стимулювало свідомий обман. Зокрема, відомий журналіст Дуранте за більшовицькою вказівкою описував "квітучу Україну". Один з керівників і ветеранів УПА Ю, Борець-Чумак у книзі спогадів "З найкращими" (К., 1992) із цього приводу пише: "При помочі своїх земляків і москалів Дуранте вільно їздив по селах України, які були завалені тисячами не-похованих трупів. Але у своєму звіті він описав квітучу Україну і заперечував вигаданий голод і тим закрив ці страшні московські злочини на довгі роки. За цю злочинну працю він одержує найвищу журналістичну нагороду світу". Нещодавно міжнародні гуманітарні організації запропонували позбавити його журналістських відзнак, але цього так і не було зроблено.

Попри голодомор, експорт зерна зростав. Хоча кількох мільйонів тонн, вивезених за кордон, було б достатньо, щоб врятувати мільйони людських життів, зерно лежало в портах, бо не вистачало приміщень для його зберігання і кораблів для експорту за демпінговими цінами. Такими виявилися наслідки економічного невігластва та злочинного ставлення керівництва держави до долі мільйонів людей. Це був геноцид проти українського народу.

Жахлива криза змусила керівництво СРСР запровадити виважені норми поставок зерна державі, що давало змогу селянам використовувати лишки на власний розсуд. Село отримало значну кількість техніки, в колгоспах було організовано постійні бригади для виконання польових робіт. Стали розвиватися підсобні галузі господарства: тваринництво, садівництво, бджільництво тощо. Це сприяло поступовому подоланню страшних наслідків колективізації. Напередодні Другої світової війни сільськогосподарське виробництво досягло рівня 20-х років. Але оскільки засоби виробництва були відчужені від виробників, результати господарювання залишалися низькими. Командно-адміністративна система не змогла зробити колгоспний лад ефективним.

Отже, колективізація сільського господарства засвідчила, що Україна була своєрідним полігоном для випробування нових форм перебудови сільськогосподарського виробництва "по-сталінськи". Критичний аналіз було зроблено запізно, коли мільйони людей вже стали жертвами голодомору.

17.4. Розвиток науки і культури

Культурне життя в Україні було позначене певним відродженням у 20-ті роки і надзвичайною ідеологізацією культури в 30-ті.

Держава сприяла розвитку масової культури, підвищенню рівня освіти. Для реалізації планів перетворення країни на промислово розвинуту потрібні були освічені кадри. У1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. У травні 1921 року РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Уже в 1927 р. могли читати й писати 2 млн осіб. У1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн В Україні діяли 351 польська школа, 592 німецькі, 480 єврейських.

Наприкінці 1927 р. в республіці, 80 % якої становили українці, майже в усіх школах, більшій частині технікумів і понад чверті інститутів навчання велося українською мовою. На українську мову було переведено дві третини діловодства. Українізація як складова коренізації (заохочування розвитку національних культур) поширювалася також на ті регіони СРСР, де компактно проживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану, Зелений Клин на Далекому Сході). Відкривалися школи з українською мовою навчання, українські газети тощо. Було дозволено навіть українізацію церкви, що стало однією з причин формування у 1921 р. Української автокефальної (незалежної) православної церкви. Богослужіння в ній здійснювалося українською мовою. Проте цей процес був недовгим, і вже у 1930 р. УАПЦ було ліквідовано. Греко-католицьку церкву в Україні очолив митрополит А. Шептицький.

Водночас забезпечувалися умови для всебічного розвитку національних меншин. У процесі національно-територіального районування в республіці було визначено 13 національних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, татарською, болгарською мовами навчання. Іноді влада вдавалася до волюнтаризму, як це було з утворенням у 1924 р. Молдавської Автономної Республіки у складі УСРР на території, де молдавани не становили більшості населення. Проте справжнє вирішення національного питання загалом не відповідало інтересам Сталіна. Це далося взнаки під час перебування при владі в Україні Генерального секретаря ЦК КП(б)У (1925-1928) Л. Кагановича. Він організував цькування наркома освіти О. Шумського, звинувативши того в націоналізмі.

Шумський Олександр Якович (1890-1946) - партійний і державний діяч. Народився у Волинській губернії в бідній селянській родині. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. Один з лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) - член КП(б)У, а згодом - член її ЦК. Протягом 1924-1927 рр. - нарком освіти УСРР. У лютому - березні 1927 р. - на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У з ініціативи Л. Кагановича звинувачений у "націоналістичному ухилі" (т. зв. шумськізм). У 1931-1933 рр. - голова ЦК профспілок працівників освіти, член президії ВЦРПС. У 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. - на засланні. Загинув у Саратові.

У цьому ж був звинувачений і його наступник М. Скрипник. Це вкрай негативно позначилося на становищі культури та освіти в Україні. На початку 30-х років було припинено політику коренізації. Однак, незважаючи на це, ліквідація неписьменності тривала. Перепис населення 1939 р. показав, що в Україні є 85,3 % письменних віком від 9 до 50 років, хоча голодомор призвів до зменшення кількості учнів. Кадри нової інтелігенції готувалися через систему середніх і вищих професійних шкіл, зокрема робітничих факультетів. Загалом наприкінці 30-х років було підготовлено майже 400 тис. дипломованих спеціалістів.

20-ті роки стали періодом творчого злету української науки. Розгорнули діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа Д. Граве. Праці М. Крилова та М. Боголюбова заклали основи нелінійної механіки. Л. Ландау став ініціатором досліджень із термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив О. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став

І. Сікорський, який потім виїхав до США. Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Заболотний. У царині медицини та біології плідно працювали О. Богомолець, О. Палладій, видатні вчені Ф. Яновський, М. Стражеско, у сфері генетики й селекції рослин і тварин - М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв. У суспільних науках вирізнялися історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, який повернувся з еміграції, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст

К. Воблий, статистик М. Птуха, демограф О. Корчак-Чепурківський та ін. М. Грушевський продовжував плідні пошуки на історичній ниві. Тоді ж його було обрано (1924) академіком АН УСРР, а 1929 р. - академіком АН СРСР. У 1928 р. в науково-дослідних установах працювало 37 тис. науковців.

На початку 20-х років почалося переслідування інтелігенції. У травні 1921 року в Києві було заарештовано й засуджено за політичні переконання низку діячів інтелігенції - колишніх членів партії українських есерів. Наступного року з Одеси, Києва, Харкова, Катеринослава у віддалені північні місцевості Росії та за кордон було вислано кілька десятків вузівських професорів, які засуджували тодішні напрями розвитку вищої школи. У заслання потрапили й інші представники інтелектуальної еліти.

За кордоном представники української інтелігенції відкрили Український вільний університет у Чехословаччині (з січня по осінь 1921 року він працював у Відні, ліквідований після вступу до Праги Радянської армії, відновив свою діяльність у 1946 р. в Мюнхені), Українську академію сільського господарства, кілька науково-академічних установ в Берліні та Варшаві.

Наприкінці 20-х років почалося переслідування вчених. У 1930 р. відбувся процес над неіснуючою Спілкою визволення України (СВУ). Серед 45 засуджених було 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники. Головним звинуваченим був С. Єфремов. Потім чекісти вигадали Український національний центр (УНЦ) та його "бойовий" підрозділ - Українську військову організацію (УВО), керівником якої оголосили М. Грушевського. До самогубства було доведено М. Скрипника, репресовано вчених-істориків М. Слабченка, Ф. Гавриленка, М. Горбаня та ін., філософів П. Лемчук, І. Атол, геолога Н. Світальського та ін. Заарештували Л. Ландау, якого згодом урятував П. Капиця. У листопаді 1937 року розстріляли М. Яворського. Діячів інтелігенції "притягли" до "шахтинської справи" (1928), коли в "шкідництві" звинуватили групу інженерів із Донбасу.

Українська література 20-30-х років характеризувалася поєднанням демократичних традицій дореволюційних часів і нового досвіду творчих сил. Революційно-романтичну течію, яка сформувалася в Україні у 20-ті роки, уособлювали В. Еллан-Блакитний (Блланський), В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Бажан. Вагомо заявили про себе представники інших напрямів у літературі - "неокласики" М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, а також митці старшого покоління - М. Вороний, А. Кримський, П. Капельгородський. Визначальним для літературного процесу стало виникнення у 20-ті роки численних літературних організацій ("Гарт", "Плуг", "Авангард", "Молодняк", "Урбіно", ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників та ін.) У 1925 р. було створено Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменників і поетів (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, П. Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ідейним керівником цього об'єднання був М. Хвильовий, а першим президентом - прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація намагалася протистояти втручанню бюрократичного апарату в культурне життя. Того ж року вихідці із Західної України об'єднались у Спілку революційних письменників "Західна Україна" (М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул та ін.).

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який у творах "Я (Романтика)", "Дві сили", "Вальдшнепи" та інші відтворив об'єктивну історичну картину тих часів. Його гасло "Геть від Москви!" закликало лише не копіювати здобутків інших народів, але було розцінено як політичний злочин і націоналізм, у якому регулярно звинувачували також М. Рильського, М. Драй-Хмару, М. Семенка, Є. Плужника, М. Зерова та ін. Звинувачення у націоналізмі тривали і після організаційного оформлення на І з'їзді письменників України 1934 р. Спілки радянських письменників, до якої тоді належали 120 членів і 73 кандидати-стажисти. У середині 30-х років, після припинення українізації, почалася хвиля репресій проти майстрів слова. її жертвами стали Остап Вишня (П. Губенко), В. Яловий, М. Хвильовий (доведений до самогубства). За належність до УВО було заарештовано М. Ірчана. У 1934 р. загинули в більшовицьких катівнях Г. Косинка, Д. Фальківський, К. Буревій, О. Близько. У в'язниці опинилися В. Підмогильний, Є. Плужник. У 1935 р. заарештували групу "неокласиків": М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Драй-Хмару, М. Рильського (останнього звільнили завдяки віршеві "Пісня про Сталіна"). Усього протягом 1934-1938 рр. було репресовано більшу частину членів і кандидатів-стажистів Спілки письменників України.