Розділ «14. Україна на початку XX ст.»

Початок XX ст. був сприятливим і для розвитку української науки. Біолог Д. Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою.

Заболотний Данило Кирилович (1866-1929) - видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік AH СРСР (з 1929), академік АН УРСР (з 1922; 1928-1929 - її президент). Наукові праці присвятив вивченню чуми, холери, дифтерії, тифу, дизентерії тощо. Заболотний керував численними протиепідемічними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, боровся з епідемією чуми в Шотландії та ін. Організував Інститут мікробіології АН УРСР.

Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини - імунології (лат. immunis - вільний, грец. logos - вчення) - науки про захисні властивості організму.

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, відкритий в Одесі у 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди швидкості, висоти і тривалості польоту. Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков.

Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Вага лій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Завершений О. Єфименко наприкінці 90-х років рукопис "Історія українського народу" було видано російською мовою в Петербурзі під час Революції 1905- 1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць "Південна Русь". Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. отримала вчений ступінь почесного доктора історичних наук. Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII-XVIII ст. простежується у працях В. Барвінського ("Селяни в Лівобережній Україні в XVII-XVIII ст.") та ін. Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія, автора фундаментальних праць з історії Харкова, української культури на Слобожанщині.

Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний словник "Словарь української мови", упорядкований Б. Грінченком, тритомна "Українська граматика" A. Кримського, упорядковані й науково прокоментовані

B. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття. У 1908 р. в Петербурзі опубліковано українською мовою "Історію України-Русі" М. Аркаса.

Аркас Микола Миколайович (1853-1909) - історик, композитор, просвітній діяч. Народився у м. Миколаєві в родині адмірала Чорноморського флоту М. Аркаса. Освіту здобув в Одеській гімназії та у Новоросійському університеті в Одесі (1875). До 1898 р. служив у морському відомстві, в губернському управлінні. Після виходу у відставку мешкав у родовому маєтку на Херсонщині. Зробив дуже багато для вивчення української історії (головна праця - "Історія України-Русі", 1908), яка сприяла популяризації історії України серед широких верств суспільства. Брав активну участь у національно-культурному русі, був засновником товариства "Просвіта" у Миколаєві (1907). Автор опери "Катерина" (1891), історичної поеми "Гетьман Пилип Орлик" (1907).

Відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки в Україні В. Біднов наголошував: "Ні одна українська книжка, крім "Кобзаря", не мала такого успіху, як цей труд М. Аркаса". Побачив світ і "Нарис історії українського народу" М. Гру шевського, своєрідний конспект його багатотомної "Історії України-Руси", який вийшов 1904 р. в Петербурзі російською мовою.

І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Він цікавився історією масових соціальних і національних рухів, боротьби передової громадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом - Австрійської імперії.

Археологічну науку представляв В. Хвойка, який відкрив у Придніпров'ї перші пам'ятки трипільської культури.

Хвойко (Хвойка) Вікентій В'ячеславович (1850- 1914) - український археолог. Чех за походженням. Відкрив перші місцезнаходження трипільської культури (1896), пам'ятки культури поховань зарубинецького і черняхівського типів (1898-1901). Дослідив пам'ятки палеоліту (Кирилівська стоянка), скіфського часу (Пастирське городище, Мотронинське городище та ін.), Київської Русі. Розглядав слов'ян як автохтонне (споконвічне) населення Середнього Подніпров'я. Концепцію проте, що трипільська культура представляла самобутнє населення України, поділяли англійський археолог Л. Вуллі (праця "Початки цивілізації людства") і французький вчений М. Буль.

Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді "Записок", переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І. Крип'якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створено Українське наукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М. Гру шевського. Ці товариства координували наукові дослідження в Україні, виконуючи, власне, академічні функції.

Література. Мистецтво. Архітектура.

Нових вершин досягла українська література, представлена І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, В. Винниченком, Панасом Мирним, І. Нечуєм-Левицьким, О. Маковеєм, О. Кобилянською, О. Олесем, А. Тесленком, В. Стефаником, М. Черемшиною, Л. Мартовичем та ін.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1913) - письменник, громадський діяч. Народився у м. Вінниці в сім'ї дрібного чиновника. Закінчив Шаргородське духовне училище (1880). Того ж року переїхав до Кам'янця-Подільського, тісно спілкувався з народовольцями. У 1890 р. поїхав до Львова, познайомився з І. Франком. Там же розпочав літературну діяльність. У 90-ті роки працював учителем, діловодом, статистиком. Поступово зблизився з ліберально-народницькою інтелігенцією, утверджуючись на позиціях революційного демократизму. З 1898 р. мешкав у Чернігові, де й помер. Найвідоміші твори: "Харитя" (1891), "Маленький грішник" (1893), "Дорогою ціною" (1901), "Лялечка" (1901), "Сон" (1911), "Хвалажиттю!" (1913) та ін.

М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські, соціальні, психологічні, історичні та інші теми, не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу на різні верстви суспільства, тобто інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.

Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості В. Винниченко. У його численних оповіданнях і повістях ("Краса і сила", "Голота", "Талісман" та ін.), написаних під час Революції 1905-1907 рр., відображено соціальні процеси на селі. Після поразки революції у творах "Чесність з собою", "Рівновага", "Щаблі життя", "Брехня", "Великий молох" письменник показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтелігенції, яка часто зневіряється у власних ідеалах.

Пафосом боротьби за волю пройнята поезія Лесі Українки ("Осіння казка", "В катакомбах", "Пісні про волю" та ін.), де перед читачем оживають бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення.

А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах "Осінній ескіз", "Чайка", "Мужицька арихметика" С. Васильченко.