Розділ «14. Україна на початку XX ст.»

Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 по 1905 р. він видав чотири збірки своїх творів ("Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово"). Близькими до творчості Стефаника були оповідання М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривали процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури належить повість О. Кобилянської "Земля".

У1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор - кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру "Наталка Полтавка" і "Наймичка", започаткувавши тим історію українського художнього кінематографу. На сцені театру Садовського, поряд з уже відомими операми "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського і "Наталка Полтавка" М. Лисенка, ставили "Чорноморців", "Утопленицю", "Різдвяну ніч", "Енеїду" М. Лисенка, "Катерину" М. Ар-каса (його перша й остання опера, після написання якої він осліп), "Роксолану" Січинського, "Продану наречену" Б. Сметани. Подібні постановки давали змогу колективу органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво. Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав кантату "Кавказ" на слова Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем композитор організував видання "Артистичного вісника" - першого в Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

Випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька своїм голосом підкорила слухачів багатьох країн світу.

Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872-1952) - співачка, педагог. Походила із старовинного українського роду. У 1893 р. закінчила Львівську консерваторію, дебютувала у Львівській опері. Вокальну майстерність удосконалювала в Мілані та Відні. У 1923 р. в апогеї слави залишила оперну сцену і присвятила себе концертній діяльності. Здійснила турне по Україні, Європі, Америці. У 1894- 1923 рр. майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стриї, Чернівцях та інших містах Галичини. Підтримувала дружні стосунки з І. Франком, М. Пав ликом, О. Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими діячами Галичини і Наддніпрянщини. У 1939 р. повернулася назавжди до Львова, де до кінця своїх днів вела клас сольного співу в консерваторії.

Талановитий живописець І. Трупі написав портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Саме він організував у 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно "Гість із Запоріжжя" , автором якого був внучатий племінник Т. Шевченка та учень І. Репіна Ф. Красицький. Прославився учень і друг І. Репіна, передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "На Далекий Схід". Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: П. Левченко (пейзажі спустошених українських сіл), С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії), М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905-1907 рр.). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали "Альбом української старовини", де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, І. Ґонти, Г. Сковороди.

Монументальні полотна створив О. Мурашко ("Похорон кошового"), С. Васильківський ("Козаки в степу", "Козачий табір", "Козачий пікет").

Мурашко Олександр Олександрович (1875-1919) - живописець і педагог. Народився в м. Києві. Навчався в іконописній майстерні свого батька О. Мурашка. Деякий час відвідував малювальну школу М. Мурашка. Протягом 1894-1901 рр. удосконалював майстерність в Академії мистецтв у Петербурзі, в Мюнхені, Парижі. Працював у галузі портретного й жанрового живопису. Брав участь в організації "Нового товариства художників" (1904-1907), з 1911 р. експонувався на виставках "Спілки російських художників". 31915 р. став експонентом, аз 1916 р. - членом Товариства передвижників. Викладав у Київському художньому училищі (1907-1912), а з 1913 р. - у власній студії. З 1917 р. - професор Української Академії мистецтв.

В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн із характерними природними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві в цьому стилі зведено будинок із химерами архітектора В. Городецького, Державний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою площею 2896 м2 (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); У Харкові - художня школа (архітектор К. Жуков); у Полтаві - школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський та ін.).

Революційне піднесення мас, зростання їхньої самосвідомості на початку XX ст. сприяли розвиткові культури. Саме тоді розгорнулася творчість багатьох митців і вчених, які зробили вагомий внесок в історію України, в боротьбу народу за демократизацію, за вільне життя.

14.5. Україна в роки Першої світової війни

28 липня 1914 року спалахнула Перша світова війна. її розпочали Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Англія, Франція, Росія). У війні взяли участь 33 країни, було мобілізовано 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинули, а понад 20 млн отримало поранення. Українці були змушені брати участь у цій війні з обох сторін і, не маючи власної держави, захищати чужі інтереси (понад 3,5 млн українців було в російській армії та 250 тис. в австро-угорській). До них слід долучити 2,5 тис. українських січових стрільців, 96 загонів яких було сформовано у Галичині з початком Першої світової війни.

У стратегічних планах воюючих сторін українські землі посідали істотне місце. Росія готувалася загарбати Галичину, Буковину й Закарпаття. Австро-Угорщина прагнула приєднати Волинь і Поділля. Німеччина хотіла взяти під свій протекторат найбагатшу чорноземами країну Європи. У Росії і в Австро-Угорщині почалася кампанія з метою замаскувати неправедний характер війни, надати їй вигляду національної та оборонної. Це фактично розкололо український національно-визвольний рух. "Москвофіли"- емігранти утворили в Києві"Карпатсько-руський визвольний комітет", який закликав українців Галичини зустрічати російську армію хресними процесіями.

У Галичині Головна Українська Рада (утворена в 1914) у складі трьох партій - Національно-демократичної, Радикальної та Соціал-демократичної на чолі з К. Левицьким, спираючись на легіон січових стрільців, звернулася до населення із закликом сприяти австро-угорським військам на полі бою. Ідея створення цього загону теж належала Головній Українській Раді. На її заклик відгукнулося майже 30 тис. юнаків, чимало з яких належали до організацій "Січ", "Сокіл" і "Пласт". Товариство "Сокіл" утворилось у Львові 1894 р. за ініціативою В. Нагорного. У 1900 р. організоване товариство "Січ". Перед війною в Галичині налічувалося майже 900 організацій "Сокола" та понад 1000 "Січі". З метою оборони власної державності І. Франко, О. Стешенко, В. Кучабський створили таємний гурток "Пласт" у 1911 р. У грудні 1912 року збори "Українського студентського союзу" ухвалили рішення почати навчання серед студентської української молоді. Згодом було створено студентські січові організації - "Січові стрільці" та "Січові стрільці - ІІ", а також "Стрілецький курінь" при товаристві "Сокіл". Діяльність цих осередків була спрямована на ідеологічне виховання молоді під гаслами збройної боротьби за українську державність і на практичний вишкіл майбутніх вояків. Керівництво стрілецьким рухом здійснював Український Січовий Союз (УСС), при якому в березні 1913 року була організована стрілецька секція для військового навчання молоді. З членів товариств УСС, "Сокіл" та добровольців у серпні 1914 року в складі австро-угорської армії був сформований Легіон січових стрільців. Головна Українська Рада вирішила спиратись на ці сили. Занепокоєні можливістю виникнення міцних українських збройних сил, впливові польські кола у Відні обмежили кількість вояків Українського легіону (потім цю назву змінили на назву "Українські січові стрільці") до 2,5 тис. осіб. З тогочасного українського війська було сформовано регулярний полк, який потім увійшов до складу 129-ї та 130-ї австрійських бригад. У вересні 1914 року він брав участь у боях поблизу Стрия, в Закарпатті, обороняв від царських військ Ужоцький перевал у Карпатах.

Група політичних діячів українського визвольного руху в еміграції (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) заснували Союз визволення України (СВУ), який мав на меті утворення гетьманської держави за умови відвоювання українських земель у Росії та Австро-Угорщини. Всерйоз планів відродження української державності Союз не розглядав. Уряд Австро-Угорщини мав намір використати цю організацію всебічно, аж до шпигунства в Росії. Політичні сили, які представляли українців у Росії та на території Лівобережної України, заперечували таку політику СВУ. Зокрема, "Товариство українських поступовців" (ТУП) на чолі з М. Грушевським і С. Петлюрою, який очолював УСДРП, вирішили підтримати Росію у війні. Демонструючи свою лояльність, українські діячі часто схвалювали воєнні зусилля царського уряду. Наприклад, до "Союзу земств і міст Південно-Західного фронту" входили Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували приватні лазарети для поранених як в Україні, так і в Росії (Москва та Петроград), навчали їх грамоти. ТУП, "Спілка", УСДРП стояли на позиціях підтримки війни. Так, частина членів УСДРП, очолена С. Петлюрою, закликала українців виконувати "свій обов'язок громадян Росії". У 1916 р. Петлюра вступив до Земського союзу та був призначений помічником уповноваженого союзу на Західному фронті. Деякі члени УСДРП на чолі з А. Жуком, В. Дорошенком, а також частина лідерів "Спілки" (М. Меленевський, О. Скоропис та ін.) пішли на службу до німецьких та австро-угорських імперіалістів.

Російський уряд у той період розпочав переслідування українства: було закрито "Просвіту" і українські видавництва, заборонено друкування українською мовою. М. Гру-шевського вислали до Симбірська, потім - до Казані і до Москви, де він пробув до революції 1917 р. Переслідувалися українці у Галичині, уряд звинувачував їх у "москвофільстві". Тисячі людей опинилися в концтаборах.

На початку війни в Галичині розгорнулися найбільші битви. У вересні 1914 року російська армія захопила більшу частину Галичини і майже всю Буковину. У вересні 1914 року російські війська вступили до Львова. Верховний головнокомандувач видав маніфест, у якому зазначалося, що "російський народ об'єднався" і що "завершено діло Івана Калити". Ново призначений перший російський генерал-губернатор Галичини, граф Г. Бобринський (брат впливового російського консерватора, який здавна виступав за приєднання Галичини) відразу почав реалізовувати цей намір. Лідер "вшехпольської" партії, професор С. Грабський вітав прихід російських військ до Львова - "на землю руську". Підтримали прихід російської армії "русофіли" В. Дудикевич, С. Бандасюк та Ю. Яворський, які спершу втекли до Росії, а тепер поверталися з російськими військами. Було утворено нову адміністрацію, що мала боротися з "мазепинцями". Багато посад зайняли місцеві "москвофіли". Почалася насильницька русифікація. Понад 12 тис. представників місцевої інтелігенції було депортовано до Сибіру.

Узимку 1914-1915 років війська Південно-Західного фронту вели кровопролитні бої за Карпати. У березні 1915 року було взято фортецю Перемишль. Однак контрнаступ австро-угорських і німецьких військ змусив російську армію до осені 1915 року залишити Польщу, Литву, Буковину, значну частину Галичини, частину Латвії та Білорусь.

Ці події змінили ставлення українського населення Наддніпрянщини до російського уряду. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднавчим політичним осередком партій, заявила у вересні 1914 року, що українці мусять зайняти нейтральну позицію у війні. У свою чергу російський уряд після цієї поразки став до українців "м'якшим". Він погодився на громадську підтримку, що спричинило утворення таких організацій, як Воєнно-промисловий комітет і Союз міст, які організували допомогу російській армії.

Навесні 1916 року війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Брусилова знову зайняли Буковину й південні райони Галичини. Росія, попри великі матеріальні та людські втрати, спромоглася стабілізувати ситуацію на фронтах. Проте війна дедалі більше набувала кровопролитного і затяжного характеру. Наприкінці 1915 р. втрати російської армії становили 3 млн 400 тис. осіб, зокрема 1 млн 578 тис. полоненими.

Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30-50 %. В Україні до січня 1917 року погасло 36 доменних печей. На 1 млн 880 тис. десятин скоротилися посівні площі (на 200 млн пудів знизився врожай зернових проти 1913 р.), почалися інфляція, перебої з продовольством, які іноді організовувалися штучно. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: 1917 р. в Україні з З 980 000 селянських господарств 640 000 не мали засівів, 1 400 000 не мали коней, а 1 142 000 - корів. Усе це зумовило наростання класової боротьби. У 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, у яких взяли участь 48 тис. робітників, а 1916 р. - 218 страйків, а кількість учасників зросла до 193 тис.