Розділ «14. Україна на початку XX ст.»

Отже, початок XX ст. характеризувався загостренням політичних і соціальних суперечностей, які стали причиною подальшої активізації суспільно-політичного і національного руху.

14.2. Революційні події в Україні у 1905-1907 рр.

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. і поразка в ній Росії, глибока економічна криза та безправ'я народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у неділю 9 січня 1905 року в Санкт-Петербурзі. Хвиля демонстрацій прокотилася всією Україною.

Протягом перших трьох місяців революції в Україні страйкувало понад 320 заводів, фабрик і майстерень. По всій Росії кількість страйкуючих сягнула 810 тис. Особливо великі страйки відбулися на Південноросійському машинобудівному заводі, робітники якого зупинили роботу 12 січня, заводі Гретера і Криванека та інших заводах Києва. Протягом січня страйкували і робітники Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Бердичева та інших міст. Робітників підтримало селянство. Перший великий виступ селян відбувся на Чернігівщині. У ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток Терещенка на хуторі Михайлівському. Заворушення серед селян відбувалися і в інших губерніях.

14 червня 1905 року почалося повстання на броненосці "Потьомкін", а 14 листопада того ж року повстала очолена лейтенантом П. Шмідтом команда крейсера "Очаків". До "Очакова" приєдналися ще 10 кораблів, і хоча повстання матросів було придушене, воно сприяло розгортанню народної боротьби з царизмом.

Всеросійський політичний страйк змусив царя 17 жовтня 1905 року видати маніфест про "громадянські свободи" і скликання законодавчої Думи з залученням до виборів усіх верств населення. Більшовики та деякі інші партії оцінили його як такий, що надає надто мало громадянських свобод, і закликали народ до збройної боротьби. У всіх містах України розгорнулися маніфестації з вимогами знищення монархії. У відповідь на це реакційні сили почали організовувати погроми неросійського населення, зокрема єврейського, у понад 100 містах імперії. Найстрашніші погроми відбулися в Києві, Одесі, Катеринославі, Донбасі.

Задовольнившись певними поступками, буржуазія організувалась у політичні партії кадетів (П. Мілюков і П. Струве) і октябристів (О. Гучков, М. Родзинко), які представляли інтереси великої буржуазії та більшої частини поміщиків. Партія кадетів представляла інтереси ліберальної буржуазії та основної частини інтелігенції. Позиції кадетів підтримувала Українська радикально-демократична партія (УРДП). У національному питанні УРДП вимагала автономії України, створення національної школи, використання української мови в державних установах. У соціальній сфері їх вимоги майже нічим не відрізнялись від вимог кадетів. Лубенська організація УРДП пропагувала зміст доповідної записки графа Вітте царю про необхідність реформ і вимагала зняти цензурну заборону української мови. Деякий час у Лубнах виходила газета "Хлібороб" - перша газета українською мовою. У Києві було підготовлено випуск газети "Громадське слово", але напередодні виходу першого номера її редактора С. Єфремова було заарештовано. Однак газета все-таки вийшла під назвою "Громадська думка". У її виданні провідну роль відігравали лідери УРДП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко. Після повторної заборони і повторного арешту С. Єфремова газета почала виходити під назвою "Рада", видавцями якої були Б. Грінченко, Є. Чикаленко та М. Павловський.

Крім українських національних партій, в Україні розгорнули діяльність російські, єврейські, польські та інші національні організації, серед яких найвпливовішими були місцеві організації російських партій кадетів і октябристів, а також поміщицько-монархічного "Союзу руського народу".

Революція 1905-1907 рр. стимулювала суспільно-політичну активність населення. Виникали різні громадські й політичні організації. Зокрема, керівництво страйками очолили ради робітничих депутатів. Вони боролися за 8-годинний робочий день, поліпшення умов життя тощо.

Ради робітничих депутатів відіграли досить значну роль у підготовці та проведенні збройних повстань у грудні 1905 року в Катеринославі, Олександрівську, Донбасі. 8 грудня робітники Катеринослава почали загальний політичний страйк, який помітно вплинув на робітничі маси Кам'янського, Олександрівська, Нікополя, Кривого Рогу.

Кульмінацією аналогічних подій у Донбасі став бій у Горлівці 16 грудня 1905 року, коли війська влаштували розправу над робітниками місцевого заводу. Незважаючи на допомогу робітників інших міст Донбасу, повстання було придушене через недосвідченість і погане озброєння Його учасників. 12 грудня відбувся збройний виступ робітників Харкова, який теж закінчився поразкою. Ці події сприяли активізації суспільно-політичної боротьби проти царизму.

До грудня 1905 року профспілки з'явилися в усіх великих Містах. Ще влітку 1905 року почали виникати місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Загалом в Україні на той час налічувалося майже 80 профспілок, які обстоювали економічні інтереси трудящих, в основному відкидаючи гасла більшовиків.

Активізації суспільно-політичного життя сприяли відомі діячі української культури. Культурно-просвітницьку роботу посилили в цей час організації "Просвіти", які в 1905-1907 рр. створювалися в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Одним з ініціаторів чернігівської "Просвіти" був М. Коцюбинський. Активно працювала у київській "Просвіті" Леся Українка. У діяльності "Просвіти" також брали участь Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький. "Просвіта" сприяла виданню книг і газет українською мовою, засновувала клуби та бібліотеки, організовувала лекції й вечори, благодійні концерти, хоча влада всіляко блокувала її діяльність. У 1908 р. 37 депутатів III Державної думи внесли законопроект про перехід на українську мову навчання в початковій школі, але мети не досягли. Так само безрезультатними були виступи О. Керенського, П. Мілюкова, єпископа Никона, Г. Петровського на захист прав українського народу.

Надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову в школах, судах і місцевих адміністративних органах вимагала "Українська думська громада", яка об'єднувала понад 40 депутатів-українців у І і II Державних думах. Для допомоги в її роботі до Петербурга переїхав М. Грушевський, де за його участю було налагоджено видання журналу "Украинский вестник", а згодом - газети "Рідна справа"("Вісті з Думи "). Цьому процесові сприяли і різні видання українською мовою. Після царського маніфесту 17 жовтня 1905 року почали виходити україномовні журнали. Журнал "Киевская старина" змінив назву на "Україна". Було засновано перші суспільно-політичні журнали - "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край", "Посів", "Село". У 1906-1907 рр. виходило понад 20 україномовних газет і журналів.

Революційні події знайшли відгук і в Західній Україні, містами якої прокотилася хвиля страйків і мітингів. Для керівництва народним рухом у листопаді 1905 року було створено "Народний комітет", очолений Ю. Романчуком і К. Левицьким. Масові виступи населення проти влади не припинялися. Так, у січні 1906 року в Галичині відбулося приблизно 300 мітингів за участю майже 500 тис. осіб, що змусило уряд Австро-Угорської імперії піти на поступки, скасувати обмеження у виборах до парламенту і надати більше прав українській культурі.

Отже, незважаючи на поразку, Революція 1905- 1907 рр. сприяла піднесенню та утвердженню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху в Україні. Революція завдала першого відчутного удару царизму. Хоча боротьба трудящих мас і виступи інтелігенції, службовців, української молоді проти великодержавної політики царського самодержавства були різними за формами та методами, але їх об'єднувало прагнення до політичних свобод і автономії України в складі демократичної, а не царської Росії.

14.3. Соціально-політичний та економічний розвиток напередодні Першої світової війни

Розпуск II Державної думи у червні 1907 року започаткував політичну реакцію. На всій території Російської імперії впродовж тривалого часу діяв воєнний стан або стан посиленої охорони. Каральні загони розправлялися з трудящими. Тюрми були переповнені революціонерами. За звинуваченнями в політичних злочинах протягом 1907- 1909 рр. було засуджено понад 26 тис. осіб.

В Україні реакція виявилася ще й у забороні викладання українською мовою, закритті низки культурно-просвітницьких і профспілкових організацій, газет і журналів. Усі ці події прискорили розпад Української радикально-демократичної партії. 1908 р. чимало діячів національного руху об'єдналися в міжпартійний блок ТУП ("Товариство українських поступовців"), лідери якого (М. Гру шевський, С. Єфремов і Є. Чикаленко) закликали до об'єднання всіх українських політичних сил у боротьбі за національне відродження. У Державній думі було досягнуто порозуміння між фракціями кадетів (конституційних демократів) і трудовиків, які зобов'язалися підтримувати українські домагання у сфері культурно-національного самовизначення. Керівники цих груп виступили в Державній думі на захист святкування в Києві століття від дня народження Т. Шевченка. "Українство вперше виявило свою силу і впливи в Росії", - писав М. Грушевський.

З метою подолання тяжкого економічного і політичного становища, створення на селі міцної групи заможних господарств, які могли б протистояти революційним рухам, уряд Росії на чолі з П. Столипіним змушений був провести аграрну реформу.