Розділ «14. Україна на початку XX ст.»

Столипін Петро Аркадійович (1862-1911) - російський державний діяч. У квітні 1906 року призначений міністром внутрішніх справ, у липні - прем'єр-міністром. Активно протидіяв Революції 1905-1907 рр., був ініціатором розпуску II Державної думи (1906) і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення, автором аграрної реформи, реформи місцевого самоуправління, запровадження загальної початкової освіти та ін. У 1911 р., під час перебування в Києві, був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований біля Трапезної церкви Києво-Печерської лаври.

Реформа Столипіна передбачала: надання змоги селянам стати господарями землі без залежності від общини, яка в Україні і так була дуже слабкою; форсований розвиток індустрії шляхом розширення і зміцнення внутрішнього ринку; підготовку національних кадрів промисловців, зокрема в Україні; розвиток шкільної освіти через запровадження обов'язкового чотирикласного навчання. Столипін визнав недоцільною конфіскацію земель у заможних землевласників. Головним гальмом розвитку товарно-грошових відносин на селі Столипін вважав "общину", до якої були прикріплені селяни. Тому за законом 9 листопада 1906 року дозволялось усій сільській громаді переходити на хутори (у Росії це звалося "отрубами") - "відруби". В Україні з 1861 р. існувало "подвірне" землеволодіння, згідно з яким земля вважалася власністю родини. Тепер селянин міг вийти з подвірного господарства і стати землевласником. Саме в Україні, за словами Н. Полонської-Василенко, реформа Столипіна мала найбільший успіх. Істотним її недоліком були високі ціни на поміщицькі землі, що робило їх недоступними для багатьох селян. З іншого боку, реформа надала змогу селянам переселятися на вільні землі за Уралом і на Далекий Схід, куди з України виїхало понад 1 млн осіб (майже 70 % згодом повернулося).

Заможні селяни могли організовувати свої господарства завдяки скуповуванню земель. їм допомагали земства, особливо на Полтавщині, Чернігівщині. Вони передавали сільськогосподарські машини у тимчасове користування селянам, будували елеватори, організовували вивезення зерна за кордон. Дбали вони і про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів, засівали піщані ґрунти тощо. Для незаможних організовували кустарні промисли різного типу, які давали змогу селянам мати додаткові заробітки, не кидаючи села. Велику допомогу селу надавали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільськогосподарських банків зросли за 20 років з 300 млн до 2 млрд руб. по всій імперії. Сприяв здійсненню реформи Селянський поземельний банк (заснований у 1882). У серпні 1906 року банк розпочав продаж селянам земель на відносно вигідних умовах. Терміни погашення позички сягали 13, 18, 28, 41 і 55,5 років. Виплата відсотків залежала від терміну, на який бралася позичка: відповідно від 9,5 до 4,5 %. У п'яти губерніях України (Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській і Харківській) на землях, куплених за допомогою банківських кредитів, було створено 2597 хуторів. 97,5 % одержаних селянами позичок було надано на максимальний термін - 55,5 років.

За роки реформи зміцніло велике селянське землеволодіння. Якщо в 1882-1889 рр. в Україні було 19 030 господарств з 9-15 десятинами посіву, то у 1916 р. їх стало 22 970 (більше на 20,7 %). Кількість господарств з посівною площею 25-50 десятин зросла з 1819 до 3000 (на 64,9 %), а з посівною площею 50 і більше десятин - з 298 до 660 (на 121 %). При цьому земельна площа хуторів і відрубів сягнула 3 817 838 десятин. Основну частину із них (80 %) було створено на землях сільських громад. Селянські господарства засівали 16,3 млн десятин землі, тоді як поміщицькі - 3,7 млн десятин.

Загальна земельна площа хуторів і відрубів на 1 січня 1916 року була найбільшою в Таврійській (374 тис. десятин), Катеринославській (642 тис. десятин), Волинській (626 тис. десятин), Херсонській (614 тис. десятин) і Подільській (303 тис. десятин) губерніях.

Процесові впровадження столипінської реформи сприяли й віддані своїй справі фахівці. Ще з 90-х років вів на селі пропаганду кооперативних організацій М. Левитський, який допомагав закладати хліборобські та ремісничі артілі. Кооперативний рух розгортався швидко. У 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі - 600 споживчих товариств.

Столипінська реформа сприяла розвиткові товарних відносин у сільському господарстві та перетворенню України на житницю Європи. Середньорічний валовий збір зернових збільшився до 1070 млн пудів у 1909-1913 рр. проти 775 млн пудів у 1896-1902 рр. Українська пшениця становила понад 40 % загальноросійського експорту. Успіх реформи був очевидним, що викликало негативну реакцію противників П. Столипіна (його ненавиділи і російські шовіністи, і революціонери, і карні злочинці), які організували широку змову із залученням масонських сил, щоб його вбити. Після його смерті реформа зійшла нанівець.

На селі розвивалися капіталістичні відносини. Частина малоземельних та безземельних селян як рільники працювала за найманням у господарствах селян-хуторян і в поміщицьких економіях. Чимало середняків наймалися на фабрики та заводи. Серед заможних "селян-промисловців" найбільше було сільських підприємців. Безземельні селяни поповнювали лави робітничого класу, що сприяло промисловому піднесенню, яке почалося з 1910 р. Якщо у 1910 р. в промисловості України було зайнято 475,2 тис. робітників, то у 1917 р. - 893 тис, пролетаріату налічувалося загалом по Україні 3612 тис.

У Східній Галичині наприкінці XIX ст. було 170 тис. робітників. Щороку промислове виробництво на всій території України зростало на 10 %. Із 1910 по 1913 р. видобуток вугілля збільшився в 1,5, залізної руди - у 2 рази. У 1913 р. із загального видобутку залізної руди в країні (582 млн пудів) Південь дав 420 млн пудів, тобто 72,3 %. Того ж року в Донецькому басейні було видобуто 1,5 млрд пудів вугілля, або 78 % загальноросійського видобутку. Тільки в Донбасі виробляли кокс. У 1913 р. в Україні діяв 21 металургійний завод, де випускали 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі, 58 % прокату. У регіоні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств, які виготовляли валової продукції на 239 млн руб., що становило 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості імперії.

У Західній Україні розвивалися, хоч і дещо повільніше, ніж на Лівобережжі, металообробна, шкіряна, нафтовидобувна галузі промисловості. На 700 фабрично-заводських підприємствах працювало до 700 тис. робітників. До 1917 р. за кордон на заробітки виїхало понад 400 тис. осіб.

Напередодні Першої світової війни українське питання залишалося на порядку денному. Передові сили суспільства, соціал-демократична фракція в IV Державній думі вимагали створення необхідних умов для розвитку української духовності й культури та припинення національного гноблення. Українську національну ідею пропагували журнали "Україна", "Дзвін", "Ріднийкрай", газети "Правда", "Рада", "Украинская жизнь" та ін. Нові оригінальні ідеї стосовно української проблеми висунув публіцист Д. Донцов, який у працях "Модерне москвофільство" (1912) і "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (1913) обґрунтував програму принципово протимосковської політики і висунув гасло відокремлення від Росії, відмовившись від ідеї розвитку України в складі Росії як автономії. Того самого року він остаточно розірвав із соціалістичним рухом (свою діяльність в українському громадсько-політичному житті він розпочинав як член УСДРП). Суть його поглядів зводилася до боротьби за незалежну Україну, до встановлення духовних культурних взаємозв'язків із Заходом.

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) - політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався в Царськосельському ліцеї, на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого був виключений за участь в українській демонстрації 1905 р. У 1905 р. - член РУП (згодом УСДРП). Через переслідування поліції у 1908 р. виїжджає за кордон. Під час Першої світової війни - перший голова Союзу визволення України (1914), з якого вийшов у 1915 р. У1917 р. жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. У березні 1918 року виїхав до Києва, очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. З 1922 р. мешкав у Львові, був одним з засновників Української партії національної роботи. У 1939 р. заарештований і ув'язнений в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис "Батави" (1940--1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945 р. - у Парижі. 31947 р. в еміграції в Канаді. У своїх працях "Історія розвитку української державної ідеї" (1917), "Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Московськаотрута", "Росія чи Європа" (1955), "Клич доби" (1968) та інших виклав доктринальні засади українського націоналізму. Завжди зберігав антиросійську позицію. Основою його позиції було обстоювання вирішальної ролі особистості та ірраціональної волі нації в історичному процесі. Погляди та ідеї Донцова стали основою революційної діяльності ОУН.

Отже, початок XX ст. в Україні характеризувався загостренням соціальних і національних протиріч, швидким розвитком промислового і сільськогосподарського виробництва і піднесенням національної самосвідомості українського народу.

14.4. Розвиток української культури

На початку XX ст. активізація революційної діяльності мас, зростання їх національної самосвідомості істотно позначилися на розвитку української культури.

Освіта. Наука.

Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази 1863,1876,1881 рр. щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла приблизно з 17 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 р.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ, але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914-1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів).

У Західній Україні освітянський рівень був іще нижчим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

Напередодні революції 1917 р. становище освіти дещо поліпшилося. У Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові. В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів). Проте не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

Освітянську і культурну діяльність продовжувало товариство "Просвіта", яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині - 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною було заборонено діяльність "Просвіти", видання книг українською мовою. У 1913 р. з 5283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 видано українською мовою.