Грошовий обіг Італії: минуле та сучасність
Італія – країна із старовинною банківською традицією, яка зародилася ще в Стародавньому Римі у III ст. до нашої ери. Першими банкірами були аргентарії (argentarius). Вони були приватними міняйлами, яким доручали ведення торговельних та грошових справ. Також у Стародавньому Римі існували громадські банкіри, які займалися банківською справою під заступництвом держави, – мензарії (mensarius) і нумулярії (nummularius). В обов'язки мензаріїв входили оцінка якості монет і розміщення державних грошей, в обов'язки нумуларіїв – видача грошей. У той же час мензарії і нумулярії також, як і аргентарії, могли займатися приватними справами і комісіями [101, с. 88].
Найбільший розвиток банківська діяльність отримала в Італії в XII ст. У цей час в Італії почали створюватися перші громадські банки. У Венеції в 1171 р. була заснована так звана "позикова камера" (camera di imprestidi), яка поклала початок Венеціанському банку Monte Nuovo, заснованому згодом Декретом сенату 28.12.1584 р. Позикова камера управляла державним боргом Венеції, вела книги, в якій записувалися імена кредиторів держави і зазначалася будь-яка передача з рук в руки облігацій державного боргу.
У 1401 р. шляхом злиття кількох товариств (кредиторів уряду) в Генуї було засновано знаменитий Банк Св. Георгія, який став кредитором Республіки і користувався великими привілеями – Генуезький мер під час прийняття посади присягався захищати самостійність банку і сприяти його процвітанню [101, с. 89].
У 1403 р. новий закон надав банкірам право вести морську та сухопутну торгівлю. Згідно цього закону банкіри віддавали більшу частину вкладів своїх клієнтів уряду Республіки. У 1455 р. застава для банків зросла до 20 тис. дукатів, а в 1523 р. – до 25 тис. Прийняті постанови призвели до занепаду банківської справи у Венеції, оскільки банкіри часто проводили ризиковані операції в торгівлі і давали великі позики Венеціанському уряду [101, с. 89].
Згодом в Італії почали з'являтися перші кредитні установи. Так, у різних італійських містах з метою надання кредиту нужденним класам почали засновуватися так звані "monte di pieta", капітал яких утворювався з приватних або громадських пожертвувань. І перша така установа виникла в Орвієто в 1463 р. за згодою Папи Римського, а друга – в Перуджі в 1467 р. У 1472 р. було засновано банк Монте дей паски діСієна, що функціонує і нині. Установи даного типу стягували відсотки за позиками лише для покриття своїх витрат. У 1473 р. з'явилися перші ломбарди, що надавали кредити під заставу приватним особам.
У 1539 р. було засновано Банк Неаполя (один із найстаріших банків світу), а у 1584 р. у Венеції – громадський банк "Вапса della Piaza de Rialto".
В середині XVI ст. банківська справа було оголошена монополією Венеціанської Республіки і приватним особам заборонялося засновувати банки. Згодом цю заборону скасували.
Згодом на території Італії розпочали свою діяльність жиробанки і депозитні комерційні банки, ощадні каси, іпотечні і ділові банки та інші фінансово-кредитні установи.
У перші роки після створення в 1860 р. італійської держави в країні функціонувала біметалічна система з твердим співвідношенням між золотом і сріблом 1:15,5. Золотомонетний стандарт було введено у 1875 р., причому золотий паритет ліри було встановлено у 0,290323 г, тобто нарівні з французьким франком. Карбувалися монети номіналом 1, 2 і 5 чентезимо з міді, 50 чентезимо, 1, 2 і 5 лір зі срібла, 10 і 20 лір із золота, емітувалися банкноти [205, с. 345-346].
На початку 90-х pp. XIX ст. в Італії функціонувало 5 емісійних інститутів: "Національний банк королівства", "Тосканський кредитний банк", "Національний Тосканський банк", "Банк Неаполя" та "Банк Сицилії". У 1893 р. внаслідок злиття трьох перших в Римі було засновано Банк Італії, який з моменту свого створення мав тісні відносини з державою, хоч юридично лишався приватним акціонерним товариством. Проте, виконувати функції центрального банку країни Банк Італії розпочав лише у 1926 р. [205. с. 346].
Під час першої світової війни і в повоєнне десятиріччя розмін банкнот Банку Італії на золото було заборонено. Золотий стандарт було відновлено лише в 1928 р. у формі золотодевізного стандарту.
Криза 1930-х pp. негативно вплинула на банківську систему, що змусило країну здійснити націоналізацію значної частини банків і сформувати Міжвідомчий комітет з кредитів та заощаджень (1947 р.) [101. с. 91].
У 1936 р. було прийнято Банківський закон, згідно якого Банк Італії було націоналізовано урядом Муссоліні і надано право виконувати функцію "банку банків", тобто дозвіл на кредитування інших банків [205, с. 346].
У липні 1933 р. Італія приєдналася до "Золотого блоку" і зобов'язалася зберігати дію золотого стандарту . Однак, у 1936 р. вона відмовилась від нього, а паритет ліри було знижено [205. с. 346].
У повоєнні роки курс ліри було встановлено на рівні і дол США = 625 лір. Цей курс існував з 1949 р. по 1971 р. Мінімальний номінал банкнот, які випускалися Банком Італії, було встановлено в 1000 лір. Більш дрібні гроші випускалися казначейством [205. с. 346]. Крім того. через сильну інфляцію чентезимо більше не випускалося, і найдрібнішим номіналом стала монета в 1 ліру з нержавіючої сталі.
У 1979 р. Італія увійшла до Європейською валютного союзу (ЄВС) і встановила курс до екю (1 екю = 1148,5 лір) [207. с. 70].
З початку 1980-х pp. в Італії розпочинається поступова приватизація комерційних банків, у результаті чого частка держави в цих банках у ході емісії цінних паперів та реалізації їх на біржі знизилася до 51% [101. с. 91].
В 90-ті pp. XX ст. в Італії спостерігалася криза у кредитній системі. Так. у 1994 р. збитки 24 найбільших банків країни становили 518 млн. дол. СІНА. 1 одна із причин зростання збитків італійських банків у 1991-1994 pp. полягала у збільшенні обсягів проблемних і безнадійних кредитів. Для скорочення ризиків в Італії були введені наступні обмеження у сфері кредитування: банки і банківські групи повинні були надавати одному позичальникові або групі пов'язаних між собою позичальників кредити в розмірі не більше 25% власних засобів банків; сукупна величина великих кредитів (кожен з яких становить не менше 10% власних засобів банків або банківської групи) не могла перевищувати розмір власних засобів більше, ніж на 80%; було встановлено обмеження на видачу кредитів пов'язаним між собою особам у розмірі 20% власних засобів банків [143, с. 258].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Грошово-кредитні системи зарубіжних країн» автора Герасимчук З.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ІТАЛІЇ“ на сторінці 1. Приємного читання.
