Розділ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В ОКРЕМИХ ДЕРЖАВАХ

Існує й інша точка зору, якої дотримуються Р. Дункан-Джоунс та Ж. Каллю.

Так, Р. Дункан-Джоунс зазначає, що при Колумеллі середня ставка становила 6—8 %.

Французький дослідник Ж. Каллю вважав, що земля приносила дохід у середньому 6 %, який коливався від 3 до 13 %, гроші також давали дохід близько 6, а не 12 %, доходи від морської торгівлі лише у виняткових випадках становили 30 %. Беручи до уваги, що вкладення капіталу в земельну власність було дуже поширеним, можна стверджувати, що нормальний дохід становив 6 %, і амплітуда процентних ставок була близькою до сучасної — 4—12 %8.

Інфляційні процеси. Римська біметалева грошова система сформувалась до початку принципату Августа4. Співвідношення вартості золота і срібла в період пізньої Республіки коливалось від 1:12 до 1:9. За правління Августа основною монетою була монета із золота 958-ї проби вагою 8,2 г (aureus'а). Карбувалися золоті монети тільки при імператорському дворі в Римі, а срібні — в Антіохії, Александрії, на Родосі та в інших великих торговельних центрах імперії.

За Августа інфляція становила близько 4 % на рік і призвела до того, що з 27 р. до н. е. до 6 р. н. е. ціни на хліб зросли в 2,5 раза.

З 6 по 14 pp. н. е. емісія була різко скорочена і не перевищувала 5 % від обігу загальної маси грошей. Ціни були відносно стабільнішими, процентна ставка сягала 4 % на рік.

У подальшому, за правління Тіберія (імператор у 14—37 pp. н. е.), а згодом Калігули (37—41 pp. н. е.) почався процес дезорганізації грошової системи. Золотий вміст почав знижуватись. Нерон (54—68 pp. н. е.) знизив його до 7,29 г, або майже на 10 %. Одночасно вводились в обіг срібні денарії1 з додаванням від 5 до 10 % домішку міді та інших металів.

Потім Траян (98—117 pp. н. е.) знизив золотий вміст aureus'a до 85 %, а Марк Аврелій (161—180 pp. н. е.) до 75 % його початкового вмісту.

Денарій за Траяна складався на 20, а за Марка Аврелія — на 25 % із домішок інших металів. Здешевлення денарію продовжувались і в пізніший періоди, досягнувши за Коммода (180— 192 pp. н. е.) 30, за Септимія Севера (193—211 pp. н. е.) — 50, а в 256 р. н. е. — 60 %.

Тривало також обезцінення aureus'a, який втрачав у вазі. Так, за Олександра Севера (222—235 pp. н. е.) aureus'a коштував 50, а в 254 р. н. е. — більш як 60 денарїїв.

Зростання цін із середини II ст. н. е. набуло некерованого характеру. До 301 р. ціни на основні сільськогосподарські продукти зросли більш ніж у 100 разів, а хліб подорожчав у 200 разів. Інфляція змушувала збільшувати виплати державним чиновникам. Так, якщо плата легіонерам з 31 р. до н. е. по 85 р. н. е. становила близько 300 сестерціїв, то вже у 200 р. н. е. зросла до 1200 сестерціїв.

З метою стабілізації грошового ринку Діоклетіан (284—804 pp. н. е.) видав у 301 р. н. е. знаменитий едикт про фіксовані ціни, де перелічувалися практично всі продукти харчування, сировина та ремісничі вироби. Рівень заробітної плати, встановлений у денаріях, по окремих професіях не міг бути перевищений ні в яких випадках. Але забезпечена у такий спосіб стабілізація тривала лише п'ять років, а потім почалося різке зростання цін. Так, якщо за Діоклетіана один модій зерна коштував 100 денаріїв, то вже в 335 р. н. е. — 21, у 338 р. н. е. — 36, у 350 р. — 500 тис. денаріїв. Один фунт свинини за Августа коштував не більше 10 денаріїв, а в 362 р. — 14,4 тис. денаріїв. Золоті монети до цього часу були вилучені з обігу. Уведення Константином (306—337 pp. н. е.) золотого соліда призвело не до зміцнення грошової системи, а до ще більшої її дестабілізації: мідні й срібні монети, які виготовлялись із домішками інших металів, утратили свою вартість. Так, якщо в 350 р. солід оцінювався в 576 тис. денаріїв, то через 10 років це співвідношення становило від 1 до 2 млн, а в 390 р. — від 1 до 4,5 млн. Якщо в 301 р. римський фунт золота орієнтовано дорівнював 50 тис. денаріїв, то до середини V ст. — 504 тис.

Отже, надходження та видатки державної казни Риму мали свої специфічні риси, і їх дослідження дає змогу зробити відповідні висновки із застосуванням до сучасних умов України.

Внесок визначних діячів Риму в розвиток економічної думки. Брати Тиберій (162—133 pp. до н. е.) і Гай (153—121 pp. до н. е.) Гракхи. Гракхи запропонували в 133 р. до н. е. прийняти закон, згідно з яким римським громадянам дозволялось одержувати до 500 югерів (125 га) державної орної землі, причому одна сім'я не могла займати ділянку більшу ніж 1000 югерів. Усі лишки землі підлягали поверненню державі й розподілу між тими, хто мав у ній потребу.

Земельний наділ мав виділятися в розмірі 30 югерів на умовах спадкового володіння і сплати невеликого податку. Цей закон був запропонований у період концентрації землі в руках патриціанської знаті й обезземелення значної частини селян. У результаті часткового виконання вимог цього закону землю отримали кілька десятків тисяч селян. Після вбивства Тіберія його справу продовжив Гай. Було відновлено наділення селян землею, а також прийнято закон про продаж місцевим біднякам хліба із державних сховищ за низькими цінами. Ці закони допомогли зняти соціальну напругу в суспільстві.

Марк Туллій Цицерон (106—43 pp. до. н. е.). Ідеолог правлячого класу. Прихильник приватної власності, великого землеволодіння. У працях "Про державу", "Про Закони", "Про обов'язки" висвітлював окремі сторони функціонування держави. Ставлення до лихварства було досить суперечливе. З одного боку, він порівнював передачу грошей із майбутнім збільшенням їхньої маси із вбивством людини, а з іншого — осуджував антилихварські настрої: "Держава більше, ніж на чому б то не було, тримається на кредиті, який цілковито не буде можливим, якщо повернення грошей, які брались у борг, не буде обов'язковим"*5.

*5: { Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязанностях. — М., 1974. — С. 123.}

Займався Цицерон також питаннями справедливого рівня оподаткування, зазначаючи, що в Римі вони не є оптимальними: "Небесної благодаті потрібно, щоб погодити вигоди відкупників і населення, щоб не принести одних у жертву іншим і зробити так, щоб і вівці були цілі, і вовки нагодовані"*6.

*6: { Цит. за: Янжул И. И. Основные начала финансовой науки. Учение о государственных доходах. — СПб., 1899. — С. 29.}

Висновки