Розділ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В ОКРЕМИХ ДЕРЖАВАХ

Підкорені народи обкладались різноманітними зборами і повинностями, частина землі у них відбиралась і роздавалась у користування римським громадянам за певну плату, зазвичай 1/10 частину валового доходу. У міру того як побори з підкорених народів досягли значних розмірів, громадяни Риму податками практично не обкладались. Так, після перемоги Бміля Павла податки на майно було скасовано.

Через 60 років після цього було також скасовано податок із земель, запроваджений на пропозицію трибуна Спурія Торія близько 647 р. до н. е., потім через 44 роки, за пропозицією трибуна Цецілія Метелли, по всій державі були скасовані митні збори. На той час для римських громадян практично залишився один податок — 5-процентний збір за відпущення рабів.

Водночас провінції грабувались і пригнічувались. При верховенстві відкупної системи, відсутності будь-яких правил оподаткування під час зборів провінційних податків панувала повна сваволя. Пограбування провінцій, побори, хабарі римських чиновників досягли значних розмірів і часто викликали народні повстання. До цього періоду належать: період Верреса, який повністю пограбував Сицилію; Пізона, який розорив Македонію; Апія Клавдія, який так само вчинив із Кілікією.

Зі становленням у Римі імперії становище провінцій поліпшується, зловживання відкупників зменшуються, для надходжень у казну починають вводитися старі податки, права громадян Риму та підданих вирівнюються.

Сенат при імператорі Августі Октавіані (63 р. до н. е. — 14 р. до н. е., імператор з 27 р. до н. е.) починає втрачати своє значення, і поряд із загальнодержавною казною — aerarium започатковується нова скарбниця доходів — aerarium militare, або fiscus, яка була підпорядкована імператорам. До неї з часом почали спрямовуватись усі надходження. З того часу, як важелі фінансового управління стали концентруватись не в сенаті, а в руках імператора, надходження набули більш стабільного та системного характеру.

Каракалла Септимій Бассіан (186—217 pp. н. е., імператор у 211—217 pp. н. е.) з метою впорядкування фінансово-податкової системи видав у 212 р. едикт, за яким права римського громадянина отримувало майже все населення Римської імперії.

Почали знову відновлюватися податки з громадян. Були відновлені митні збори, запроваджено 1 % -й акциз на внутрішнє споживання, на спадок (при Каракаллі), знову почали вживатися заходи щодо конфіскації майна. З'явився новий закон, згідно з яким створювалися спеціальні загони донощиків — delatores, які повідомляли правителів держави і провінцій про образу честі та гідності багатих громадян. В осіб, які були визнані винними в цьому, майно конфісковувалось на легальній основі. Поступово зростали і видатки. Так, утримання служби delatores обходилось дуже дорого, значні суми виділялись на пишне убрання двору, численні забаганки імператорів, роздачу бідному люду хліба, інколи вина і грошей, влаштування дармових видовищ.

Доволі дорого обходились казні спорудження та утримання бань та інших громадських об'єктів. Дедалі більше витрат вимагало утримання війська, оскільки серед воїнів поширювались традиції щедрих нагород після перемоги. Все це вимагало додаткових надходжень, тому ще при Діоклетіані Валерії (243— 313 або 316 pp. н. е., імператор у 284—305 pp. н. е.) впроваджуються поземельний (tributum soli) та промисловий (instralis collatio) податки.

Константин (близько 285—337 pp. н. е., імператор у 306— 337 pp.) з метою покриття витрат адміністративного управління та військових потреб запровадив значну кількість нових податків і натуральних повинностей. Крім того, було введено закріплення маси вільних людей за їхнім місцем проживання, землею чи ремеслом.

Грошово-кредитні відносини. Внутрішню основу господарювання складали три основні групи — сільськогосподарські виробники, ремісники та торговці. У сільськогосподарській групі простежуються три сектори.

Селянське землекористування. На цих землях вироблялась більша частина сільськогосподарської продукції. Селянські наділи або безпосередньо закріплялись у власність громадян, або орендувались ними у держави чи окремих землевласників. Поповнення частки селянського землекористування здійснювалося за рахунок ветеранівлегіонерів. Допускалась також конфіскація землі у землекористувача, який програвав у політичній боротьбі. На цих землях вирощувалось до 60 % загального обсягу зерна, яке отримували в центральних провінціях імперії, від 70 до 80 % овочів; тримали більше, ніж дві третини всього поголів'я худоби. Уся ця продукція призначалась здебільшого для внутрішнього споживання або на обмін із сусідами і на ринок практично не надходила.

обробляли 12—14 рабів, на кожного з яких припадало 14—16 югерів, тоді як вільний селянин обробляв від 4 до 14 югерів. Урожайність на віллах була досить високою. Так, Колумелла1 вважає, що з югера отримували до 10 міхів вина; Варон — що врожайність зернових становила в Середній Італії сам-десять, а в Етрурії — сам-п'ятнадцять (до 25 ц/га), тоді як середня врожайність була в 3—4 рази меншою. Рентабельність продукції вілл становила від 12,3—15,3 % (Р. Дункан-Джоунс) до 34 % (Колумелла).

До нашого часу дійшли відомості, що окремі вілли мали особливу спеціалізацію, вирощували екзотичні квіти і фрукти, розводили павичів і куріпок і мали дохід до тисячі відсотків на рік.

3. Латифундії. Почали виникати в І ст. до н. е. в результаті завойовницьких війн, які вів Рим зі своїми сусідами, а також у результаті розорення селян. Земля в латифундіях здебільшого здавалась в оренду, тому вкладення капіталів у латифундії було досить вигідним.

Вкладення капіталів у землю було вигідним ще й тому, що тривалий час у Римській імперії податки на землю не сплачувались, через що значна частина аристократів, торговців намагалась вкласти капітали саме в землю. Так, статок більшості римських сенаторів не опускався нижче 8 млн сестерціїв*4, що було еквівалентно 14—29 тис. тонн зерна, а найбагатші мали до 400 млн сестерціїв, що становить у сучасних цінах від 0,75 до 1,5 млн тонн зерна8.

*4: { Рабовласницькі господарства-вілли. Були поширеними в І ст. до н. е. — І ст. н. е. Розміри вілли коливались від 100 до 500 югерів1.

На віллах використовувалась переважно праця рабів і, крім того, залучались вільнонаймані працівники з числа розорених селян. Більша частина продукції надходила на ринок. Згідно з наявними даними продуктивність праці раба була на 40 % меншою, ніж у вільного землевласника, але в той час широко застосовувалась кооперація і в І—П ст. н. е. хлібне поле в 200 югерів}

Розглянемо детальніше кредитні відносини.

З окремих джерел, які дійшли до наших днів, неможливо чітко уяснити рівень процентних ставок, тому в сучасній літературі є дані з досить широким діапазоном. Ш. Летурно так подає рівень процентних ставок у Стародавньому Римі: перша законодавчо закріплена норма процента була встановлена при децемвірах1 і становила 12 % на рік.

Проценти сплачувались кожного місяця або наприкінці року — тоді сплата здійснювалася за складним процентом. Цю норму можна було обходити за допомогою спеціальних контрактів або не рахуватися з нею зовсім. Так, на Сицилії Верес брав 24 %, Брут і Катон розмістили свої капітали на Кіпрі під 48 %. У Римі Помпей (Гней Помпей Великий, 106—48 pp. до н. е., римський військовий і політичний діяч) надавав позики під 50 % річних2.