"Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

Логічні засади аргументації у філософському знанні

У протистоянні аргументів реалізму і номіналізму вчення Арістотеля значно краще вписувалося в християнську схему, аніж платонізм. Такий союз філософії та теології був актуальним допоки допускалося, що розум певною мірою може підкріплювати віру. У XIV ст. почала стверджуватися думка, що розум і віра взаємно не співмірні, що спричинило поступове "згасання" середньовічних поглядів. Таким чином, філософія позбувалася свого впливу і значення у сфері теології. Звільнивши логіку віри від усіх можливих зв'язків з логікою раціональних досліджень, пізня схоластика спрямувала філософію до секуляризації. Починаючи з XVI ст., церква вже більше не могла диктувати свої умови в інтелектуальній та науково-пізнавальній сфері.

В епоху соціальних змін вступ релігійних принципів в суперечність з науковими відкриттями змушує релігію змінювати свою позицію, оскільки в нових реаліях віра не повинна конфліктувати з розумом. У своїх зусиллях удосконалити раціональне пояснення релігійного догмату філософи-схоласти постали перед необхідністю звертатись до нових логічних доведень. Ефектом подальшої дії цих вправ було удосконалення логіки дискурсів, що була успадкована мислителями наступних епох. Розробка "механізмів логічної аргументації, можливо, є найбільш цінним досягнення схоластики", – підкреслює Б. Рассел. Закономірно, що результати досвіду і наукових досліджень були недооцінені в епоху, яка була більш стурбована Богом і його трансцендентністю, аніж проблемами реального світу. На противагу Середньовіччю мислителі епохи Відродження і Нового часу поставили людину в центр світобудови. Саме у такому контексті людська діяльність цінується заради самої себе і завдяки цьому наукові дослідження досягають значних результатів. "І лише в епоху Відродження, коли людина бачить в собі творця, її творча діяльність набуває в її власних очах відтінок сакральності: у своїй діяльності людина тепер не просто задовольняє свої партикулярно-земні потреби – вона творить світ, красу, творить найбільш високе, що є в світі – саму себе". – зазначає/ί П. Гайденко.

Епоха Відродження надзвичайно багата за своїм змістом. В Італії це натурфілософські системи П. Помпонацці, Б. Телезіо, Д. Бруно, Т. Кампанелла, світ геніальної творчості Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, відомі відкриття Р. Агріколи, Г. Галілея та ін. Не можливо залишити без уваги те, що у цей історичний період М. Копернік опублікував свою книгу, Христофор Колумб відкрив Америку, а Й. Гутенберг сконструював друкарський верстат. Те, що можна назвати наукою Відродження, представленою в логіко-математичних методах пізнання світу і його позитивних результатах – констатація будови космосу, сонячної системи і Землі, як і логіко-концептуальні форми такої констатації, – все це "рухалось із країни в країну, процес був незворотним і значною мірою для Європи – єдиним. Тому наукові ідеї, які стали елементами руху пізнання, ідеї, які в подальшому модифікувалися, але вже не могли бути відкинуті, можна вважати ідеями Відродження". Із них починається епоха Нового часу (Модерну).

Якщо розглядати Відродження з боку підготовки логіки розвитку класичної науки, то ренесансна культура і культура XVII століття, натурфілософія XVI століття і класична наука знаходять собі місце "в часовому каузальному ряду незворотної еволюції, в якій пізніше не може бути тотожним раніше. Ця незворотна еволюція– зовсім не логічний ряд. Незворотність часу слугує аргументом проти панлогізму скрізь – і в уявленнях про космічну еволюцію, і про еволюцію культури. Перехід від Відродження до Нового часу в пізнанні світу був водночас переходом в його перетворенні". Іншими словами – це був перехід до всього нового. Порівняно з Відродженням межа між старим і новим в науці XVII століття стає часовим інтервалом, а творчість мислителя здається більш єдиною; аргументи і теоретичні висновки Г. Галілея, И. Кеплера, Р. Декарта і І. Ньютона пов'язані між собою логічною дедукцією та логікою експерименту. Традиція Відродження також простежується в "Діалозі" Г. Галілея і "Космографічній таємниці" Й. Кеплера. Аргументи проти нерухомості як синоніму досконалості в "Діалозі" і весь емоційний, ренесансний тон цього твору, як і надихаюча природу "музика сфер" Й. Кеплера, – це вже не натурфілософія Ренесансу, а наука Нового часу. У цей період розпочинається "прямий і явний послідовний перехід – зазначає Б. Г. Кузнецов, – від криволінійної космічної інерції Галілея до прямолінійної – Декарта, до динамізму Ньютона як синтезу прямолінійної інерції, а також прискорений перехід від однорідності простору до однорідності часу, тобто збереження енергії, і далі, в рамках епілогу класичної науки, до однорідності простору-часу".

Визначальною орієнтацією філософії Нового часу є раціоналізм, пов'язаний впливом Р. Декарта. Поставивши за мету реформувати всю попередню філософію і готуючи місце для нової, вчений-мислитель не знаходить в попередніх вченнях таких положень, які не можна було б заперечити, а на такій недостатньо міцній основі неможливо будувати нічого ґрунтовного, фундаментального. З позицій своєї логіки він критикує ренесансне "всезнання" – таку форму знання, де багато неперевіреного, ймовірного, вірогідного, оскільки, на його думку, правдоподібними судженнями, наскільки б вони не були проникливі та передчували істини, сумніви подолати неможливо.

Такий підхід, на наш погляд, має витоки в пантеїзмі видатного мислителя епохи Відродження Миколи Кузанського. Його головна праця має досить красномовну назву – "Про вчене незнання". Згідно з логікою міркувань М. Кузанського, людський розум – це складна система пізнавальних здібностей, головними з яких є три: почуття (sensus) разом з уявленням (vis imaginative), розсудок (ratio) і розум (intellectus). Розсудок мислитель розглядає як посередника між почуттям і розумом.

Якщо в онтологічному плані М. Кузанський вирішував проблему "універсалій" в аспекті помірного реалізму, згідно з яким, загальне існує об'єктивно (хоча лише в самих речах), то в гносеологічному плані роди і види розглядаються концептуалістично, як такі, що виражені словами у результаті діяльності розсудку і постають результатом його логічно-аналітичної та узагальнюючої діяльності. Без такої діяльності неможливим є наукове знання, насамперед найбільш достовірне – математичне, оскільки число виникає як "розгортання розсудку". Хоча математичне знання в принципі є розсудковим, М. Кузанський був схильний пов'язувати його з усією сферою розуму (mens), етимологічно зводячи його до дієслова "вимірювати" (mensorare). Раціоналізм М. Кузанського проявляється не лише в піднесенні математики, але і у відповідній оцінці логіки, оскільки "логіка є не що інше, як мистецтво, в якому розгортається сила розсудку. Тому ті, хто від природи сильні розсудком, в цьому мистецтві процвітають".

Найбільш повно аргументацію М. Кузаиського щодо обґрунтування раціоналізму використано в його вченні про співпадання протилежностей, що переростає в глибоку діалектику істини. Суть її полягає в положенні, згідно з яким, істина невід дільна від своєї протилежності – заблудження, через що справжні сутності речей є недосяжними. Цей аргумент агностицизму філософ вводить у більш широку концепцію вченого (знаючого) незнання. Розум, який осягає співпадання протилежностей і керується концепцією "вченого незнання", повністю позбавлений обмеженостей розсудку, оскільки "розум відноситься до розсудку, як Бог до розуму". Подолання догматичної обмеженості розсудку, що досягається розумом, сприяє, як показує логіка доведення М. Кузанського, розумінню істинності у ролі процесу все більшого заглиблення пізнання на шляху до недосяжного абсолюту.

У контексті останнього може йтися про перехід до філософії нової якості – власне новоєвропейської, модерної, адже мислителі Відродження – це мислителі перехідного періоду. їх філософії в цілому були надто "надихаючими" (Б. Рассел), але розповсюдження нового знання, книгодрукування, оновлення античних традицій Піфагора і Платона сприяли розвитку великих філософських систем Нового часу. Під впливом античних способів мислення почалася "велика наукова революція... Настав час сказати (в якості реакції на надзвичайну зосередженість на суто логічній стороні дедукції) що-небудь про матеріал спостереження, без якого емпіричне дослідження залишилось би безрезультатним. Старий арістотелівський інструмент, або органон, силогізму не міг слугувати прогресу науки". Потрібен був новий органон, з аргументацією і необхідністю якого, а також з чітким формулюванням проблем якого, виступив англійський учений і філософ Ф. Бекон.

З точки зору англійського мислителя, віра і розум мають свої турботи, а єдина функція, яка відводиться розуму в сфері релігії – виводити наслідки із принципів, що приймаються на віру. Щодо систематичних занять наукою, то Ф. Бекон підкреслював необхідність нового методу як інструмента відкриттів для заміни очевидно недієздатної теорії силогізму. Такий інструмент він виявив в своєму новому варіанті індукції. Цей метод став головним аргументом в доказах Ф. Бекона. Однак, як зазначає Б. Рассел, "незважаючи на інтерес до наукових досліджень, Ф. Бекон практично пропустив всі найважливіші досягнення свого часу".

Індуктивний метод Ф. Бекона став основою створення як нової науки, так і нової логіки. Учений аргументує необхідність створення нової науки, завдання якої полягатиме у спрямуванні всіх зусиль на шлях відкриттів і винаходів. А для цього потрібно дати наукам знаряддя – логіку винаходів. Наявність такої логіки призведе до того, що розвиток наук піде "правильним шляхом, наукові відкриття і винаходи перестануть бути справою випадку, вони будуть здійснюватися систематично за певним планом і строго науковим методом".

Логіка Ф. Бекона "тісно переплетена з гносеологією, – зазначає А. Є. Конверський, – оскільки він ставить задачу показати, що логіка – це знаряддя саме пізнання, а не мистецтво ведення дискусій, не основа процесу спілкування, не сума формальних правил, за якими відбувається обмін думками між індивідами".

На відміну від Арістотеля, який боровся з софізмами (надуманими логічними помилками), Ф. Бекон вів боротьбу з "привидами" або "ідолами" (труднощами, що виникають у процесі пізнання). Метафори, якими філософ означує "ідолів" ("ідоли роду", "ідоли печери", "ідоли ринку", "ідоли театру"), виступають своєрідними аргументами, які допомагають не лише зрозуміти сутність заблуджень, але й доводять, що досягнення істинного знання вимагає копіткої пізнавальної діяльності, допомагає у якій індукція, що визначає причину речей.

Важливою для європейської культури мислення і логіки пізнання, як і для філософії в цілому, стала творчість Р. Декарта. Його досвід, ідеї та їх чотирьохсотлітня апробація визначили для інтелектуальної спільноти необхідність зрозуміти і переосмислити суб'єктно-об'єктне бачення світу, побачити його історичність, зрозуміти, коли і як світ ствердився в цьому аспекті і чи надовго, усвідомити можливості та межі цього укоріненого у всій європейській культурі осмислення – це фундаментальне евристичне завдання. Картезіанська установка на застосування раціоналістичного методу в сфері метафізики відкрило нові можливості для ясності, чіткості та доказовості основоположень. "Прагнення Декарта, – зазначає В. Є. Самсонов, – внести у філософію достовірність, аподиктичність і очевидність, що властиві геометричним істинам, призвело до вироблення того способу філософування, який пізніше назвуть трансцендентальним". Іншими словами, бажання обґрунтувати філософію як строгу науку, разом з усвідомленням "трансцендентального факту", неминуче призвело до нової філософії, логіки і нового методу філософування.

З точки зору Р. Декарта, строга наука повинна базуватися на "точному знанні", якого можна досягти за допомогою інтуїції або вивести дедуктивно? Вчення про метод відповідає на питання про те, як користуватися інтуїцією та дедукцією. Під методом Р. Декарт розумів достовірні правила, дотримання яких ніколи не дозволить прийняти хибне за істинне. Потрібно заперечити скептицизм і догматизм, і, відкинувши непотрібні нашарування, знайти "твердий ґрунт" для філософії та науки. Філософ наголошував, що перед тим, як пізнавати Бога, душу і оточуючий світ, необхідно дослідити сам "чистий розум", оскільки нічого неможливо пізнати раніше за розум, оскільки від нього залежить пізнання всього іншого, а не навпаки. Для цього потрібно визначити "межі розуму", оволодіти "першими причинами", а також дослідити "засоби пізнання" розуму. Ті, хто шукає "прямий шлях до істини, не повинні займатися жодним предметом, відносно якого вони не можуть володіти достовірністю, рівною достовірності арифметичних і геометричних доказів", – писав Р. Декарт.

Починаючи дослідження умов можливості досвіду, Р. Декарт свідомо приймає установку стосовно трансцендентальної філософії (метатеорії), яка являє собою спробу рефлексії на можливі інтерпретації досвіду, його передумови і значущість. Вона є намаганням усвідомити досвід як можливий, на якому можна було б ствердитись раз і назавжди. Досвід, який пройшов через рефлексію трансценденталізму, відкриває нові перспективи трансцендентного пізнання, наявність якого так прагнули довести представники середньовічної схоластики. "Я завжди вважав, що існує два основних питання серед тих, які необхідно доводити скоріше за допомогою аргументів філософії, ніж теології, – заявляє Р. Декарт, – хоча нам, людям віруючим, достатньо бути впевненими в існуванні Бога і в тому, що душа не помирає разом з тілом, невіруючих, скоріше всього, неможливо переконати в жодній релігії і навіть моральній гідності без попереднього доказу, за допомогою природного розуму, цих двох положень; адже оскільки в цьому житті вади часто одержують більш високу нагороду, ніж доброчинності, небагато хто віддав би перевагу істинному на противагу корисному, якби не боялися Бога і не очікували в майбутньому потойбічного існування".

Отже, Р. Декарт хоче пізнати Бога і душу (як його середньовічні попередники), однак для цього необхідно обґрунтувати їх існування (у першому випадку), і безсмертя (у другому). На думку мислителя, теологи стверджують, що пізнати Бога і довести його існування за допомогою природного розуму значно простіше, ніж вивчити значну кількість речей, Ним створених. Схожу проблему сформулював Б. Паскаль – молодший сучасник Р. Декарта, відомий французький мислитель і предтеча екзистенціалізму. Оскільки християнин, вказує Б. Паскаль, не може пояснити причини своєї віри, то це ставить його (і кожного віруючого) перед дилемою: "Бог є; Його немає". Але на який бік стати? Розум тут нічого доказати не може, оскільки ці питання розділяє "нескінченний хаос". На краю цієї нескінченної відстані "грається гра, в якій випадає орел або решка. На що ви поставите? Розумом ви не можете вибрати ні те, ні друге; розумом ви не можете відмовитися ні від того, ні від другого".

Для Б. Паскаля теологія (а також віра в Бога) належить до тих дисциплін, де роль авторитета є максимальною, а роль розумного доказу – мінімальною. Адже існування Бога відчувається насамперед "серцем", і без такого відчування немає "живого Бога". Через це Б. Паскаль як вчений (математик і механік) не може обійтись без спроб раціонального доказу Божественного буття. У зв'язку з цим і з'являється аргумент, який одержав назву "парі Паскаля", суть якого полягає у виборі. "Не сваріть же за помилку тих, хто зробив вибір, адже ви про нього судити не можете. Ні; але я їх докоряю не за те, що вони зробили такий вибір, але за те, що вони взагалі вибір зробили, тому що і той, хто вибрав решку, і другий однаково помиляються, тобто вони обидва помиляються; правильно було б взагалі не заключали парі". Але все таки заключали парі ми змушені. У результаті потрібно обирати, зважаючи на те, де менше шкоди. "Ви можете втратити дві речі: істину і благо, і дві речі ви можете поставити на кін: ваш розум і вашу волю, знання і блаженство, і двох речей боїться ваша природа: заблудження і нещастя. Але оскільки вибирати потрібно обов'язково, то для вашого розуму за будь-якого вибору шкода буде однаковою. Цей доказ відпадає. Але ваше блаженство? Порівняємо виграш і втрату, якщо ви поставите на решку, тобто на Бога. Розглянемо дві можливості: якщо ви виграєте, то виграєте все, а якщо втрачаєте, не втрачаєте нічого: робіть же свою ставку швидше" Тобто той, хто ставить на відсутність Бога, він втрачає своє життя, яке і так кінечне, а той, хто ставить на існування Бога, може виграти все, тобто "нескінченно щасливе і нескінченне життя".

Аргументація Б. Паскаля – це логіка віруючого мислителя, який прагне довести реальність трансцендентного, що для нього особисто є смислом життя. Для теології не можуть застосовуватися наукові підходи і розумні докази. Математика, фізика, медицина, архітектура та інші науки відкривають і досліджують різні істини, спираючись на почуття, розум, досвід і міркування. Рівень переконаності в істинах цих наук прямо пропорційний здібності кожного, хто ними володіє, до їх самостійного відтворення і доказу. Саме в цих науках, на думку Б. Паскаля, домінує аксіоматико-дедуктивний метод пізнання і система аргументів і доказів, що йому відповідає. Саме цей метод і застосовує філософ у своєму відомому "парі".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації
  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово