Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Головний принцип "верифікації" – критерій істинності та хибності положення (висловлювання), що полягає в його перевірці через досвід, зумовив проблему "перевірки" загальних положень. З них складається основна "архітектоніка" науки, оскільки саме вони формулюють закони природи. Тісно пов'язане з проблемою "повної" і "неповної" індукції, це питання стало предметом поглиблених роздумів представників Віденського гуртка і неопозитивізму загалом. Вони по різному намагалися відійти або "обминути" факт неможливості верифікувати (у позитивному смислі слова) загальні закони природи, що випливало із неможливості перевірки всіх одиничних положень.

Спроба підтвердити можливість такої перевірки зумовила виникнення системи аргументів, поданої мислителями неопозитивістського спрямування. Як зазначалося вище, М. Шлгк аргументував пропозицію інтерпретувати закони природи як "вказівки" до утворення одиничних (елементарних, молекулярних, протокольних, базисних) висловлювань, їхній смисл М. Шлік вбачав у тому, що вони не лише знаходяться на початку процесу пізнання, але й дозволяють перевірити (верифікувати) "передбачення теорії". Однак докази М. Шліка сприяли виникненню нових питань: якщо пізнання починається з базисних положень, то яким чином, основуючись на них, приходять до теоретичних фактів? Чи дійсно верифікація переводить положення і висловлення-гіпотези у категорію істинних положень?

Інший представник Віденського гуртка Г. Рейхенбах розглядав одиничні висловлювання як "імплікації імовірності", тобто висловлювання, які мають вигляд тверджень: якщо відбувається А, то з певною мірою імовірності відбудеться В. Не допомогло і перетворення Р. Карнапом одиничних висловлювань на правила для утворення наслідків, типу: для будь-якого х, якщо з ним відбувається А, то з ним відбувається В. Намагаючись звільнити загальні судження від необхідності застосування до них верифікації, представники неопозитивізму упевнилися лише у вилученні законів природи зі сфери наукових суджень. На їхню думку, визначення теоретичних законів пізнання природи наближує логічна індукція. Так, Р. Карнап доводив, що "імовірності логічної імплікації можна надати числове (кількісне) значення". Дійсно, до відкриття закону (або визначення принципу) нас наближує не лише вміло поставлений експеримент, але й детально продумана логіко-імовірнісна імплікація.

Досліджуючи способи і можливості досягнення істини та її верифікації, неопозитивізм висуває такі постулати: істинність теоретичного знання та його законів засвідчується їх підтвердженням. Однак підтвердження лише імовірно фіксує істинність теоретичного знання і його законів. "Ніколи не можна досягнути повної верифікації закону", – писав Р. Карнап. З висловлюваннями спостереження (чуттєвого пізнання) і пов'язують правила відповідності, які повинні забезпечити інтерпретацію теоретичних законів. Для науки (логіко-математичних дисциплін) властиві "точки довільності", – писав Г. Рейхенбах. Проголошуючи "принцип толерантності", Р. Карнап зазначав: "У логіці недоречна мораль. Кожний може вибудовувати власну логіку, тобто свою форму мови, так, як він побажає". Принцип толерантності Р. Карнап переводить в площину конвенціоналізму, що пов'язується з принципом "простоти".

Вказані висновки і твердження надавали принципу верифікації основоположного значення. Якщо закони природи є лише орієнтирами або висловлюваннями (тому до них не варто застосовувати верифікацію), то вони вже не закони. Якщо ж вони є суттю правила для утворення результатів, то їхня роль обмежується інтерпретацією формул законів, але вони знову ж таки не є законами. Також встановлення того, що сам принцип верифікації не перевіряється, поставило завдання шукати нові аргументи для доказу істинності знання. У зв'язку з цим Г. Рейхенбах запропонував розрізняти технічну і принципову можливості перевірки, а всередині останньої три види: логічну (внутрішня несуперечливість), синтаксичну (відповідність прийнятим правилам логічного синтаксису) і фізичну (відповідність прийнятим в науці законам).

Найбільш суттєву спробу "врятувати" верифікативність загальних положень (висловлювань) здійснив К. Поппер у своїй фундаментальній праці "Логіка наукового дослідження". Мислитель запропонував уточнити і зміцнити "ослаблену" верифікацію введенням принципу "фальсифікації", що повинна стати своєрідним аргументом для доказу істинності або хибності загальних положень. Фальсифікація є способом вказівки (орієнтиру) на такі емпіричні умови, за яких гіпотези (загальні положення) будуть не істинними, а хибними, тобто вказівками на те, що певні базисні положення, а, по суті, емпіричні факти, цим положенням суперечать. Відсутність емпіричного заперечення гіпотези вважається свідченням не на користь її істинності, але лише "виправданості". Проте наявність емпіричного (досвідного) заперечення гіпотези говорить про її хибність, що є вже більш "надійним" знанням.

Отже, якщо висловлювання (положення) необмеженої загальності (універсальні положення) неможливо цілком фальсифікувати, то їх все-таки можна спростувати за допомогою визнаного і протилежного їм висловлюванням (положення). У цьому контексті К. Поппер звертає уваїу на співвідношення загальних та екзистенціальних висловлювань. Стверджувальному загальному висловлюванню відповідає загальне негативне висловлювання (заперечення). Наприклад, висловлюванню "Всі хижаки з породи котячих мають кігті, що втягуються" відповідає "Не існує хижака з породи котячих з кігтями, що не втягуються". Негативному загальному висловлюванню відповідає стверджувальне екзистенційне висловлювання. Наприклад, висловлюванню "Не вірно, що всі корови є білими" відповідає "Існує корова, яка не є білою". У сингулярному екзистенційному висловлюванні констатується певний факт. Таким чином, завдяки своєму логічному зв'язку із загальним висловлюванням, воно може слугувати для його перевірки. За допомогою "достовірного стверджувального екзистенціального висловлювання, запереченням якого буде стверджувальне загальне висловлювання, останнє висловлювання спростовується". Отже, загальні (універсальні) положення (висловлювання) повністю спростовуються, або фальсифікуються.

Ця ситуація справедлива не лише для "молекулярних положень" (висловлювань) і загальних та екзистенціальних положень з одним оператором, але не для більш складних мовних форм. У такому разі заперечення загальних висловлювань будуть верифіковані за допомогою стверджувальних сингулярних екзистенціальних висловлювань. І навпаки, завдяки своїй кореляції із загальними висловлюваннями екзистенціальні висловлювання верифікуються, але не фальсифікуються, за допомогою висловлювань про чуттєві сприйняття. Наприклад, висловлювання "Існує величезний морський дракон" можна верифікувати за допомогою "сингулярного екзистенційного висловлювання, але спростувати його неможливо. Не можна цілком дослідити всі морські глибини, щоб визначити, що нічого подібного знайти неможливо". Відповідно до цього, "спростування" такого невизначеного несингулярного екзистенційного висловлювання не верифікується, а фальсифікується.

Аналіз змісту і смислового "навантаження" принципу фальсифікації К. Поппера у ролі нового аргументу в доказі істинності та хибності ставить завдання розглянути основні засади його філософування. Серед них, на наш погляд, особливої уваги заслуговують визначення завдань пізнання. Так, головне завдання філософії – це пізнання світу, що здійснюється у формі наукових теорій. "Теорії – це сіті, призначені вловлювати те, що ми називаємо "світом”, для усвідомлення, пояснення і оволодіння ним". Дійсне пізнання реалізується як зростання наукового знання, як зміна теорій, а метод забезпечення зростання наукового знання полягає у "чіткому формулюванні проблеми, що обговорюється, і критичному дослідженні її вирішень". Критичний аналіз має справу з проблемами, що у ситуації науково-емпіричної теорії виступають суперечностями теорії та експериментальних фактів.

Отже, вихідний пункт усіх міркувань К Поппера – це теорія. Якщо представники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, М. Шлік та ін.) починають свої міркування або з логічного аналізу мови, або з положень та висновків спостереження, то для К. Поппера така постановка питання не переконлива, оскільки "теорія панує і над експериментальною діяльністю, і над мовою". 1 перше, і друге інтерпретується у теоретичному аналізі. На думку філософа, якщо визнати, що наші теорії є і залишаються здогадками, припущеннями, гіпотезами, то постає питання: чи можливі суто раціональні, зокрема емпіричні аргументи на користь переваги одних припущень або гіпотез порівняно з іншими? У процесі відповіді потрібно розрізняти точку зору теоретика – шукача істини, особливо істинних пояснювальних теорій, від точки зору практичної людини дії. Тобто потрібно розрізняти надання переваги теорії та переваги практичності. Теоретика насамперед цікавить істина, а особливо пошук та знаходження істинних теорій. Коли теоретик остаточно засвоїть, як говорить К. Поппер, що "істинність тієї або іншої наукової теорії неможливо обґрунтувати емпірично, тобто за допомогою перевірочних висловлювань, і що, таким чином, перед нами в кращому разі постає проблема пробної переваги одних здогадок над іншими, тоді він може з точки зору шукача істинних теорій замислитися над такими питаннями: які принципи надання переваги потрібно нам прийняти? Чи можуть деякі теорії бути “кращими” за інші?".

Поставлені питання щодо переваги теорії та завдання теоретика показують, що вони виникають винятково відносно конкуруючих теорій, які пропонуються для вирішення одних і тих самих проблем. Висловлюючи положення, що теорія має більше переваг в доведенні істини, К. Поппер пропонує низку аргументів, які демонструють систему логіки його міркувань. Логіка відкриває нові способи розуміння принципу фальсифікації. "Якщо теоретика цікавить істинність, – зазначає К. Поппер, – то його повинна також цікавити і хибність, тому що визначити хибність певного твердження – те ж саме, що визначити істинність його заперечення. Отже, заперечення теорії завжди являє теоретичний інтерес".

У процесі дослідження теоретик може виявити слабкі місця цієї теорії, але він не лише отримує теоретично потрібну інформацію, але й обґрунтовує нову важливу теорію для підтвердження будь-якої нової "пояснювальної" теорії. Кожна нова теорія повинна досягти успіху там, де попередня зазнала невдачі, тобто там, де її заперечили або розкритикували. Якщо нова теорія досягла і першого, і другого, то вона буде принаймні більш успішною, а отже "кращою", ніж попередня. Окрім того, вона буде розглядатися як "можливо істинна", оскільки до моменту певного часу ще не доведено, що вона хибна. Для теоретика нова теорія буде цінною не лише через її успішність або істинність, але через те, що вона можливо є хибною. Вона цікава і цінна як об'єкт для подальших спроб заперечення і критики, що поставлять нову проблему для наступної теорії. Таким чином, теоретика цікавлять теорії, що не спростовані, особливо тому, що деякі з них, можливо, є істинними. Він "віддає перевагу неспростованій теорії, що спростовується за умови, коли вона пояснює успіхи і невдачі спростованої теорії" .

Наступний аргумент К. Поппера стосується тієї нової теорії, що може виявитися хибною. Тому теоретик прагне знайти хибні теорії серед багатьох неспростованих конкурентів. Він прагне відносно кожної неспростованої теорії вигадати випадки або ситуації, за яких, якщо вона хибна, то її хибність могла б проявитися. Отже, він буде прагнути спланувати строгі випробування і вирішальні (ті. що вирішують) перевірочні ситуації. Це означає "побудову фальсифікуючого закону, тобто закону, рівень універсальності якого може бути настільки низький, що він буде не в змозі пояснити успіхи теорії, яка підлягає перевірці, але який, проте, може підказати вирішальний експеримент – експеримент, який може спростувати, залежно від його результату, або теорію, що підлягає перевірці, або теорію, що її фальсифікує".

Отже, зростання наукового знання передбачає зміну наукових теорій. Фальсифіковані гіпотези (передбачення) обов'язково повинні бути замінені новими. Порівняння теорій завжди дозволяє визначити ту, у якої вищий експериментальний (та істинний) зміст.

На думку К. Поппера, не можна вважати, що наукове пізнання починається з фактів, їх спостереження й опису, оскільки і перше, і друге, і третє є теоретично "навантаженим". Аргументацію К. Поппера можна спростувати так: якщо факт не пояснюється теорією, то він не залежить від неї і, таким чином, теза про теоретичну завантаженість фактів не витримує критики. На це К. Поппер, можливо, відповів би (в нашій реконструкції його поглядів) наступним чином. Теоретична навантаженість факту F означає, що він обов'язково певним способом інтерпретується, а це неможливо без теорії. Якщо інтерпретація є суперечливою, то це не означає, що вона відсутня. Суперечлива інтерпретація, будучи з точки зору раціональної дискусії неможливою, засвідчує необхідність зміни "старої" теорії (Ті) новою (Та). Так, К. Поппер вважав, що зі своєю концепцією "фактів і базисних положень" неопозитивісти не в змозі уникнути "пастки психологізму". Якщо базисні висловлювання не інтерпретуються теоретично, тобто через універсальні положення, то вони обов'язково виступають формою чуттєвості, а це і призводить до психологізму як негативному з наукової точки зору явищу.

Будь-яка теоретична система, якщо лишити її основ, втрачає своє значення. Заперечення актуального базису науки одразу ставить під сумнів феномен підтвердження теорії, а отже і верифікацію, індуктивний метод, розрізнення (демаркацію) наукового та ненаукового знання, і навіть тезу про істинність наукової теорії. У результаті К. Потер пропонує свій метод пошуку істинної наукової теорії, метод у жодному разі не може визначити її істинність, навіть якщо вона істинна. Це зумовлено тим, що кількість теорій, які, можливо, істинні, залишаються безкінечними у кожний момент часу і після будь-якої кількості випробувань (перевірки). Зрозуміло, кількість реально висунутих теорій кінечна і може статися так, що ми аргументовано спростуємо їх усі, і більше жодної не зможемо вигадати. Результатом наведеної аргументації може виявитися певна "множина теорій, “конкуруючих" між собою в тому розумінні, що вони пропонують рішення хоча б деяких загальних для них проблем, хоча кожна з них дає, окрім того, вирішення деяких проблем, яких не дають інші теорії" . Адже, хоча ми вимагаємо, щоб нова теорія давала вирішення і проблем, вирішених її попередниками, і проблем, які попередній теорії не вдалося вирішити, зрозуміло, завжди може трапитися, що будуть запропоновані дві або більше нові конкуруючі теорії, кожна з яких задовольняє ці вимоги і, окрім того, пропонує вирішення тих чи інших проблем, що не вирішують інші.

Своєю заслугою К. Поппер вважає створення об'єктивного критерію для виявлення високих рівнів новизни або "сміливості" теорії. Цей критерій полягає у тому, що "хоча нова теорія і повинна пояснювати те саме, що пояснювала стара теорія, вона коректує стару теорію, тобто вона суперечить старій теорії: вона містить стару теорію, але лише в якості наближення". Так, теорія І Ньютона суперечить і теорії Й. Кеплера, і теорії Г. Галілея, хоча вона пояснює їх завдяки тому, що містить їх у якості наближень. Аналогічно теорія А. Ейнштейна суперечить теорії І. Ньютона, яку вона також пояснює і містить в якості наближення. Так створюється цілісне теоретичне знання, або теорія.

Описаний метод К. Поппер називає "критичним методом", що полягає в тому, щоб "висувати теорії і перевіряти їх самими строгими способами, які лише можемо винайти". Ця позиція зумовлена системою творчої діяльності мислителя, який є загальновизнаним "офіційним опонентом" (О. Нейрат) Віденського гуртка. Принцип верифікації як принцип конкретної значущості мислитель замінив критерієм фальсифікаційності (демаркаційна заміна науки від науки), а індуктивний метод – на дедуктивний метод доказу, на основі якого доводив, що "протокольні положення не абсолютні та навіть не дефінітивні за своєю природою".

Проблемна ситуація – це проблема вибору з декількох теорій. Можливості знайти і виявити істинні закономірності є досить незначними. У наших теоретичних пошуках буде безліч помилок і жодний загадковий "канон індукції", базовий чи ні, не може уберегти нас від цих помилок. Тому формулювання і вирішення проблем здійснюється "у рамках дедуктивної логіки". Якщо ми спробуємо застосувати її до реальних ситуацій, що виникають в науці, то зустрінемося з проблемами іншого характеру. Наприклад, співвідношення між "перевірочними" висловлюваннями і теоріями можуть виявитися не такими чіткими, як передбачалося, або ж самі перевірочні висловлювання можна критикувати. Такі проблеми виникають завжди, коли "ми хочемо застосувати чисту логіку до реальної життєвої ситуації, – зазначає К. Поппер. – Коли йдеться про науку, це призводить до того, що я назвав методологічними правилами, правилами критичного обговорення... Ці методологічні правила можна вважати підпорядкованими головній меті раціонального обговорення – наближення до істини".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації
  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово