Аргументація достовірного знання знаходить оригінальне вираження у яскравого представника філософії науки, американського філософа П. Фейєрабенда. Вважається, що його концепція найбільш виразно і повно реалізувала можливості методології "історичної" школи у філософії науки. Філософ дотримується загальної орієнтації постпозигивізму. Він усвідомив явну неспроможність неопозитивістської доктрини вирішити проблеми істини у контексті теоретичного та емпіричного, у поділенні словника науки на "теоретичні терміни" і "терміни спостереження". Сам П. Фейєрабенд, категорично наполягаючи на радикальному варіанті тези про "теоретичну завантаженість" досвіду та розвиваючи положення Т. Куна про неспівмірність конкуруючих теорій, обстоює власну позицію, що отримала назву "методологічного анархізму".
Для більш повного розуміння сутності аргументації П. Фейєрабенда в обґрунтуванні ним своєї позиції необхідно уточнити смисл поняття "теоретична навантаженість досвіду". Під ним розуміється те, що навіть безпосередні констатації не містять "чистого" чуттєвого споглядання, оскільки воно завжди "пронизане" мисленням. "Навіть наш досвід, який отримуємо з експериментів і спостережень, – вказує К. Поппер, – не складається з "даних”. Скоріше він складається зі сплетіння здогадок-припущень, очікувань, гіпотез тощо, – з якими пов'язані прийняті нами традиційні наукові та ненаукові знання та забобони. Такого явища як чистий досвід, отриманий у результаті експерименту або спостереження, просто не існує. Не існує досвіду, що не містить відповідних очікувань і теорій. Немає жодних чистих "даних” і емпіричних даних “джерел знання”, на які можна було б спертися у процесі проведення нашої критики" Отже, надання аргументованих доказів.
Таким чином, досвід починаючи з самого простого спостереження та закінчуючи складним експериментом, завжди має теоретичну складову і у цьому розумінні не є "чистим". На нього впливають певні теоретичні очікування, котрі він не може підтвердити або спростувати, та мова, у термінах якої фіксуються його результати, а також постійно присутня інтерпретація наявного, без якого не може існувати пізнання і аргументація його істинності або хибності. Власне, це і спрямувало думки П. Фейєрабенда, якого називають винахідником концепції "методологічного анархізму". Як вказував сам мислитель, основним аргументом його "концепції є принцип проліферації, що спонукає до створення і розроблення теорій, несумісних із загальноприйнятими точками зору, навіть якщо останні в найвищій степені є підтвердженими і загальноприйнятими".
Важливим є те, що П. Фейєрабенд вбачає смисл раціонального пізнання у співвіднесенні знання і досвіду, хоча підкреслює відсутність будь-яких універсальних основ відповідних співмірних процедур. До того ж, він стверджує, що саме конкретний спосіб застосування логічних процедур визначає норми раціональності у науковому пізнанні та його аргументації. Справедливо підкреслюючи історичність не лише наукових ідей, теоретичних понять, емпіричних фактів, але також норм та ідеалів дослідження, учений порушує характерну для методології філософії та науки проблему наукової раціональності, її темпоральних змін. Однак запропоноване ученим вирішення цієї проблеми є досить своєрідним і не стандартним, особливо з точки зору логіки "лінійного" мислення: "Існує лише один принцип, – стверджує П. Фейєрабенд, – який можна захищати за всіх обставинах... Це принцип – все дозволено".
Категоричність свого твердження П. Фейєрабенд доводить з позиції розвитку пізнання та його методів і правил. "Ідея методу, який містить жорсткі незмінні й абсолютно обов'язкові принципи наукової діяльності, – вказує П. Фейєрабенд, – зіштовхується зі значними труднощами під час співставлення з результатами історичного дослідження. При цьому визначається, що не існує правила – наскільки би правдоподібним і епістемологічно обґрунтованим воно не здавалося, – яке в той чи інший час не було б порушено. Стає очевидним, що такі порушення не випадкові та не є результатом недостатнього знання або неуважності, яких можна було б уникнути. Навпаки, ми бачимо, що вони необхідні для прогресу науки". Далі мислитель продовжує: "...Ідея жорсткого методу або жорсткої теорії раціональності заснована на занадто наївному уявленні про людину та її соціальне оточення".
Однак на противагу цій ідеї, обширний історичний матеріал (якщо не "очистити" його на користь "низьким" інстинктам або в силу прагнення до інтелектуальної безпеки, до ступені "об'єктивності", "історичності") засвідчує, що існує лише одна позиція, яка заслуговує уваги – свобода мислення, визначена принципом "допустимо все", або, як зазначав мислитель, "все дозволено". Цей принцип і повинен виступати головним аргументом у сучасному пізнанні та мисленні. Можна зазначити, що в певному аспекті цей принцип співмірний з тезою Ф. Достоєвського, який, на основі проголошеного Ф. Ніцше положення: "Бог помер", стверджує: "Якщо Бога немає, то все дозволено". Така позиція породила нову філософію, а також логіку розуміння, діяльності та мислення в соціально-політичному житії.
Варто підкреслити, що аргументи П. Фейєрабенда на користь принципу "все дозволено" не означають тотального заперечення методології. Вказаний принцип показує, що будь-яке методологічне правило (навіть очевидне для здорового глузду) має межі, за якими його застосування є нерозумним і заважає розвитку науки. Методологічні правила та норми потрібні і завжди допомагають досліднику: вчений, який переступив певну норму, керується при цьому іншою нормою, так що "норми і правила є завжди". Проблема полягає не в тому, які норми і стандарти методології визнавати, а які – ні, а у ставленні до методологічних рекомендацій та їх використання. У певних ситуаціях одні методологічні норми можна замінити іншими, навіть протилежними. "...Такі події та досягнення, як винайдення атомізму в античності, коперніканська революція, розвиток сучасного атомізму (кінетична теорія, теорія дисперсії, стереохімія, квантова теорія), поступова побудова хвильової теорії світла стали можливими лише тому, що певні мислителі або свідомо вирішили розірвати пута "очевидних" методологічних правил, або випадково порушували їх. Така ліберальна практика є не просто фактом історії науки – вона і розумна, і абсолютно необхідна для розвитку знання", – стверджував на основі наведених аргументів П. Фейєрабенд.
Таким чином, у кожному конкретному правилі, яким би фундаментальним або необхідним для науки воно не видавалося, завжди можуть виникнути обставини, за яких доцільно не лише ігнорувати це правило, але і діяти всупереч йому.
Загальну для всіх вседозволеність (anything goes) П. Фейєрабенд аргументує так: "... Методологічні рішення, які ми приймаємо в конкретних обставинах, скоріше утворюють раціональність, аніж підкоряються попереднім канонам раціональності; вони жодним чином не можуть бути раніше уточнені навіть за допомогою правил формальної логіки". При цьому формулювання методологічних норм і правил є прерогативою вчених, а не логіків і філософів. Так П. Фейєрабенд вважає, що раціональність наукової діяльності є не проявом наукової діяльності, а скоріше виступає характеристикою процесу дослідження у межах конкретно-історичних типів науки з властивими для них "специфічними" нормами організації знання.
Якщо говорити про "специфічність норм організації знання", яке репрезентує П. Фейєрабенд, то вона перегукується з принципом "спонтанності" видатного австрійського мислителя Ф. фон Гайєка. Розробляючи основи неоліберальної ринкової економіки, він виділяє головною рисою спонтанність, оскільки "не інтелект і розважливий розум дозволили людям піднятися від первісного стану", а ірраціональні норми і правила моралі. Спонтанний ринковий порядок означає, що свідомий контроль над господарським життям та раціонально спланована соціоекономічна політика, спрямована на отримання певних результатів (повної зайнятості, економічного зростання, боротьби з економічним спадом), є неможливими в принципі. Це пояснюється тим, що політичні та державні діячі не в змозі врахувати і використати весь обсяг знань, необхідний для успішної реалізації економічної чи культурної політики, адже ним володіють в сукупності лише окремі індивіди. "Старий ліберал, – писав мислитель, – який дотримується традиційної віри просто за звичкою... не придатний для наших цілей... Нам потрібні люди, які зіштовхувалися (зустрічалися – Л. К.) з аргументами протилежної сторони, спростовували їх та визначали для себе таку позицію, яку вони готові захищати від критичних нападок". Це цілком зрозуміло, оскільки з позиції "лінійного", або "традиційного" мислення "спонтанність", як і принцип "все дозволено", не можуть бути аргументами у раціональному пізнанні.
Всупереч принципу "вседозволеності", який декларує і доводить П. Фейєрабенд, історична мінливість типів раціональності жодним чином не призводить до зникнення всіляких регулятивов пошуку. Так, наприклад, кардинальна зміна канонів пізнання класичного типу на рубежі ХІХ-ХХ століть призвела лише до формулювання і наступної кристалізації Н. Бором, А. Ейнштейном, В. Гейзенбергом та іншими некласичного типу раціональності з новими ідеалами, нормами, дослідженнями, та новими емпіричними і теоретичними аргументами.
Різні види діяльності учених та результати їх досліджень – наукові теорії – в аргументації П. Фейєрабенда реконструюються як логічно неспівмірні. Кумулятивістську модель розвитку науки, що послідовно накопичує елементи, деталі знання, учений вважає "методологічним забобоном", який несумісний з дійсною історією людських відносин. Учений доводить, що оскільки смисл і значення теоретичних термінів визначаються всією сукупністю зв'язків у системі теорії, то вони не можуть бути відокремлені від неї. Тому, наприклад, поняття такого наявного теоретичного цілого не може бути логічно виведене з нової конструкції. Нова теорія дедуктивно не пов'язана з попередньою, але повинна бути логічно спроможною, тобто зобов'язана несуперечливо пояснювати емпіричні дані. Якщо ж це не виконується, то у ситуації "конкурентної боротьби співставлення альтернативних теорій через аналіз логічної коректності процедур, співвіднесення цих теорій з досвідом не може реалізуватися, оскільки вони відповідають різним стандартам раціональності", – вказує В. Л. Храмова.
Відповідно до кунівської "парадигми", П. Фейєрабенд не лише доводить принципову неспроможність порівняння на раціональній основі (наприклад, класичної та релятивістської механік), але й стверджує: опоненти, які сперечаються, в подібній суперечці "думають по-різному, говорять на різних мовах, живуть в різних світах". Аргументи конкуруючих теорій настільки неспівмірні, а раціональність в обох випадках настільки різна і неспівмірна, що вибір більш перспективної теорії може бути процесом. Проте у такій ситуації П. Фейєрабенд дещо лукавить: сам факт конкуренції можливий лише на базі загального корпусу проблем і цілей. Однак визнання такої "загальності" підриває ґрунт для скептицизму, оскільки неможливо осмислити проблему без її вирішення і зрозуміти мету без урахування способу її досягнення.
У подальших міркуваннях, аргументуючи власну точку зору, П. Фейєрабенд стверджував, що він прагнув "специфікувати умови", за яких дві теорії в одній і тій самій сфері будуть дедуктивно "роз'єднані", і намагався знайти методи порівняння, що зберігаються всупереч "відсутності дедуктивних відносин". "Вживаючи термін "неспівмірність”, – підкреслював філософ, – я завжди маю на увазі дедуктивну роз'єднаність, і нічого більше". У якості критеріїв оцінки конкуруючих теорій П. Фейєрабенд пропонує використовувати характеристики математичного апарату, їх "когерентність", відповідність базисній теорії, метафізичним принципам тощо. Специфічність, унікальність та неуніверсальність цих критеріїв відкривають перспективу подальшого прогресу науки. Вказані змістовні нормативи, що не співвідносяться з нормами логіки, однак забезпечують згоду значної групи вчених. Ці аспекти концепції П. Фейєрабенда є досить абстрактними. У цілому учений обмежується попередженнями і аргументами зі збереження теорії, підірваної контрприкладами. Однак вона дає цінні результати, і заразом – можливість конструювати теорії, які альтернативні загальноприйнятій, навіть в тому випадку, якщо остання "вищою мірою підтверджена".
Нетрадиційність і незвичність аргументації П. Фейєрабенда про неспівмірність теорій одразу привернула увагу до праць вченого, але не анулювала ідею спадкоємності у сфері наукового знання. Остання зберегла свої позиції, хоча і не у формі дедуктивного виведення старих смислів із нових. Притому, що всі смисли понять класичної механіки логічно не виводяться з квантової, специфічний зв'язок між двома теоріями все одно зберігається. Цей зв'язок фіксується принципом "відповідності". У загальному вигляді він проголошує: теорії, справедливі для певної предметної сфери, з появою більш загальних теорій не усуваються як щось хибне, а зберігають своє значення для попередньої сфери, як гранична форма і окремий випадок нових теорій. Окрім того, потрібно враховувати і той факт, що лише "застосування мови аргументів класичної механіки (з відповідними обмеженнями) зумовило формулювання аргументів квантової механіки".
Зміст наступного етапу міркувань П. Фейєрабенда полягає в тому, що теза постпозитивізму про теоретичну "завантаженість" досвіду модифікується у прагматичну (прагматистську) "теорію спостереження". "Інтерпретація мови спостереження, – вказує він, – детермінується теоріями, які ми використовуємо для пояснення того, що спостерігається, і вона змінюється разом з цими теоріями". Кожна теорія, створена безвідносно до результатів спостереження і експерименту, має власний досвід, який не співвідноситься з досвідами інших теорій. Тому факти "продукуються" теоріями і відрізняються від останніх лише функціонально. У загальному вигляді це аргументується так: який би то не був досвід (буденний чи науковий), він визначений теоретичними, філософськими, психологічними, соціальними установками, у межах яких він формується і набуває властивої йому своєрідності. Через це "критика загальноприйнятої теорії, що спирається на її співставлення з експериментальними даними, – необґрунтована і малоефективна".
Основуючись на цьому висновку, П. Фейєрабенд постулює вищевказаний принцип проліферації (розмноження), який є вимогою конструювання максимально можливого числа теорій, здатних "розмножуватися" подібно "раковим клітинам". Будучи неспівмірними зі старими теоріями, нові, які аргументують свою точку зору на факти, завойовують "місце під сонцем" у процесі жорсткої конкурентної боротьби. Взаємна критика конфронтуючих позицій і забезпечує розвиток науки. Вона є вирішальним засобом, а її досягнення надають оцінку концептуальній системі, що претендує на визнання.
Іншими словами, під проліферацією розуміється розвиток, "розмноження" теорій; чим їх більше, тим краще. Як прибічник ідеї проліферації, П. Фейєрабенд виступає за методологічний плюралізм і проти методологічного монізму. Необхідність запропонованого принципу проліферації він аргументує так: факти є теоретично відносними, а передбачення теорії ніколи не відповідають з абсолютною точністю експериментальним даним. У цих умовах доцільним є висунення теоретичної альтернативи. У результаті наявність двох і більше теорій дозволяє їх прибічникам "вести критичну дискусію, що буде вирішальним чином сприяти успіху наукової справи і її експериментальної складової". Іншими словами, одна теорія – добре, дві – краще, десять – ще краще тощо. Без проліферації теорій наукова діяльність втрачає свою спонтанність і не приводить до створення нового.
У результаті застосування принципу "проліферації" експериментальні дані підтверджують або спростовують теорію, а аргументи критики і відмова від альтернативних гіпотез елімінують факти, що потенційно не сумісні з такою системою знання. Аргументація П. Фейєрабенда доводить, що емпірично обґрунтовані теорії майже нічим не відрізняються від міфу та існують в науці лише завдяки підтримці співтовариства або спільноти адептів (віруючих), які очолюються лідерами (нехай це будуть священики або Нобелівські лауреати), а також – хибної орієнтації на "наближення до істини". Лише "проліферація" здатна забезпечити такі умови наукової творчості, що гранично підтверджують ефективність діяльності вчених, допускаючи створення "навіть найбільш безглуздих продуктів людського розуму".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"“ на сторінці 1. Приємного читання.
