Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

Логічні засади аргументації у філософському знанні

В наукоцентричній традиції філософії науки носієм раціональності виступає сама наука. Тому раціональність аргументується спеціальними логічними дослідженнями універсальних стандартів процедури обґрунтування знання, що орієнтована на канони експериментальної методології. У культурологічній традиції філософії науки носієм раціональності є не наука, а культура в цілому, зокрема в оприявленні своєрідності пропозицій етики, феноменологічному та герменевтичному аспектах філософії науки. Ця раціональність осмислюється насамперед в контексті філософського аналізу науки. "Розумність" обґрунтовуючих та доказових процедур системи аргументації втрачає свій абсолютний, позачасовий характер і відповідає "історично мінливим, відносним ідеалам і нормам науковості".

Цілісний, адекватний істинам пізнання і реальності образ науки формується історичною школою філософії науки, основним предметом вивчення якої постає динаміка наукового знання. Наразі мало хто задовольняється уявленням про можливість абсолютного знання, яке перебуває раз і назавжди в досягнутому стані "спокою". Вже К. Поппер, на основі того, що наукові теорії не є тотожними і можуть бути не співмірними, вбачає в цьому їх порівнюваність, а тому можливість для розвитку. "Передбачаючи, що істинний зміст і хибний зміст двох теорій ti і t2 порівнювані, можна стверджувати, що t2 ближче до істини або краще відповідає фактам, ніж t1, якщо і лише якщо має місце одна з двох умов: а) істинний, а не хибний зміст t2 переважає істинний зміст t1; б) хибний, а не істинний зміст ti переважає хибний зміст t2". Процес порівняння стимулює динаміку зміни наукової теорії, що намагається своїми аргументами довести К. Поппер.

Не заперечуючи значущості емпірії як об'єктивно-фактуальної основи знання, представники цього напряму все ж не ігнорують теоретичну навантаженість досвіду, а точніше – неспроможність неопозитивістського "нейтрального" спостереження відносно теорії мови. На основі вищесказаного ідентичність логічного статусу теоретичного та емпіричного перекреслює коректність процедур, які співвідносять ці рівні знання у якості достатньої основи раціональності. Вагомим виявляється історичний контекст. Темпоральна реальність науки, що фіксує відомі принципи опису емпірії, заперечує осмисленість процедур співвіднесення теорії та досвіду як основи раціональності. У результаті історичного розвитку найважливішим конституентом раціональності постає буття науки, а не навпаки – попередні логічні правила визначають методологічні рішення. Відповідно до цього наукова діяльність відтепер раціональна лише в межах певного історичного типу науки, а не є проявом "універсального алгоритму науковості".

Разом із тим мінливість і рухомість незмінних раніше логічних нормативів провокує крайній "історицизм", "розірваність" самодостатніх методологій із відповідними стандартами рішень. Інакше кажучи, в межах "історичних метаметодологій", що виникли внаслідок усвідомлення помилкових аргументів логічного позитивізму відносно нехтування конкретними особливостями реальної наукової діяльності, специфіки окремих наук, сформувалась невідповідність формальних теорій "підтвердження та пояснення" реальному історичному розвитку наукового знання. "По-перше, – вказують І. С. Добронравова, Т. М. Білоус, О. В. Комар, – існувала небезпека історичного партикуляризму, до якого могло призвести (та часом призводило) дослідників науки надмірне захоплення історією науки. По-друге, занадто критичне ставлення до логічного позитивізму спричинило радикальну відмову від створення prior теорії раціональності, яка передбачалася в цій традиції". Така відмова виявлялася своєрідним "раціоналістичним інтуїтивізмом". Окрім того, під сумнів було поставлено сам проект методології та статус філософії науки.

На основі такої ситуації, в історичних метаметодологіях було проголошено, що завдання філософії науки полягає у реконструкції "внутрішньої" історії науки на противагу аісторичному трактуванню науки в логічному позитивізмі. Аргументувалося, що філософи досі продовжують займатися "раціональною реконструкцією" наукового знання, однак їхні дослідження сфокусовані вже не на формальній структурі наукового знання, а на історично залежних типах методологій та онтологій наукового знання. Представники історичної школи доводили, що філософія науки має визначатися не на упереджених філософських чи семантичних припущеннях, а на реальному історичному матеріалі розвитку наукового знання. Вивченню мають підлягати "історично специфічні" риси наукової практики, які нехтувалися традицією логічного позитивізму. Таким чином, програму історичних "метаметодологій" було спрямовано на вирішення "проблеми несумірності зміни значень". Ключовою для всіх версій цієї програми є ідея, що "діахронічна оцінка за допомогою апеляції до метарівневого критерію допоможе відновити раціональність оцінки теорій та дослідницьких програм".

Прибічники історичного підходу у філософії науки "не стільки прагнуть відшукати у попередній науці неминущі елементи, які збереглися до сучасності, скільки намагаються відкрити історичну цілісність досліджуваної ними науки у той період, коли вона існувала", – вказував Т. Кун. Разом із тим теоретичне відтворення наукового прогресу, як і будь-якого іншого аналізу, є несумісним з диференціацією цілісності та прийняттям надмірності деталей. Зрозуміти потрібну траєкторію можна не лише абстрагуючи та ідеалізуючи певну загальну консолідуючу систему, а й логічно обґрунтовуючи інші можливі способи пошуку істини в науковому пізнанні.

Потрібно зазначити, що в наукоцентричних дослідженнях проблем філософії науки К. Поппер, відштовхуючись від критики верифікації (а ширше – індуктивізму в цілому), аргументує раціональний розвиток науки методом "спроб і помилок" з елімінацією фальсифікованих теорій. "Альфа" і "омега" методології К. Поппера – це феномен теорії як сукупності універсальних висловлювань і положень, що належать до всіх елементів цього класу. Для нього народження людини було народженням теоретичної людини. Далі, у контексті своєї методології, К. Поппер демонструє змістовний процес розвитку наукового знання, що призводить до заміни старої проблеми новою. Його аргументом постає теза, що розвиток наукового знання починається не з теорії, а з проблеми. Ми починаємо з проблеми Р в рамках Т1, а потім переходимо до Р1 в рамках Т2 і т. д. "Винахід нової теорії багатоступеневий, а не одноактний процес. Про нього кожний учений може розповісти дуже багато".

Видатне досягнення К. Поппера полягає в тому, що він першим усвідомив справжнє значення двох основоположних методологічних принципів: теоретичної відносності та розвитку наукового знання. У змісті неопозитивізму ці принципи не мають розумної альтернативи, а тому аргументи К. Поппера були більш вагомими, аніж міркування його опонентів.

Як показали дослідження, проблемність ситуації викликана еволюцією (переходом) неопозитивізму в постпозитивізм, що спричинило "розмивання" демаркаційної межі, що відокремлювала науки від інших форм людського знання. Основну роль в цій ситуації відіграла постпозитивістська концепція історика і методолога науки Т. Купа. Філософ осмислив розвиток науки як шерег еволюційних фаз і наукових революцій, що сприяють змінам "наукових парадигм". Парадигма – це система орієнтирів наукової діяльності (знання, навичок, норм поведінки), прийнята у конкретному науковому співтоваристві (тобто серед вчених, які працюють в одній сфері досліджень – науковій дисципліні). Для кожного, хто прагне стати членом даного співтовариства, це свого роду "профмінімум", що й формує кунівське визначення парадигми як "дисциплінарної матриці".

В її контексті об'єднане парадигмою наукове співтовариство становить те соціальне та інтелектуальне середовище, де відбувається трансформація індивідуальної творчості вченого у кінцевий продукт наукової діяльності – нове загальнозначуще знання. Важливим є те, що парадигма містить знання, яке є надіндивідуальним, тобто вільним від суб'єктивного начала, і разом із тим універсальним, оскільки вбирає в себе не лише встановлені наукові істини, але й "міфології епохи". Інтерес до соціального, культурно-історичного контексту науки принципово відрізняв концепцію Т. Купа від неопозитивістської.

Через поняття "наукової парадигми" Т. Кун визнав залежність наукового знання у вузькому (позитивістському) розумінні цього слова від знання метафізичного (онтологічного), як від необхідної складової парадигми. Він доводив, що онтологічна компонента парадигми "відповідає" за узагальнене і цілісне уявлення про предметну сферу наукової дисципліни і покликана слугувати відправною точкою під час постановки дослідницьких завдань, формування базових теоретичних ідеалізацій (моделей), логічного обґрунтування та висування наукових гіпотез. Це парадигмальне знання може не завжди усвідомлюватися самими дослідниками, залишаючись "неявним" і "фоновим".

Концепт "парадигми" в аргументації Т. Куна істотно змінює уявлення про системність наукового знання: теорія постає лише одним з компонентів більш об'ємної цілісності. У загальному вигляді парадигма – це "визнані всіма наукові досягнення, які впродовж певного часу дають модель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству". За подальшого розшифрування вона виступає дисциплінарною матрицею, що охоплює такі компоненти, як: символічне узагальнення законів науки (математичні формулювання законів); категоріальні моделі, або філософські характеристики природи; цінності, на основі яких реалізується вибір більш досконалої теорії; типові зразки конкретного вирішення проблем.

Концепція Т. Куна стосовно ролі та значення парадигми у забезпеченні нормального, кумулятивного розвитку науки в період між її некумулятивними "стрибками" – науковими революціями – стала переконливим аргументом для створення нової методологічної орієнтації в науковому пізнанні. Керуючись парадигмою, вчені приходять до "нормальної" науки, стандарти якої дозволяють вирішити низку нових проблем, причому максимально успішно. Однак з часом зростає кількість невирішених проблем, це призводить до кризи, з якої можна вийти, відмовившись від існуючої парадигми і поставивши завдання перейти до нової. Приймається та парадигма, яка дозволяє досягнути найбільшого успіху. Вибір нової парадигми визначається у вирішальній мірі максимами, нормами і цінностями. Свій головний висновок про те, що вибір парадигми визначається цінностями, Т. Кун аргументує поведінкою представників конкуруючих парадигм, які ніколи не переслідують одні і ті ж цілі. Вони керуються різними гіпотезами, методами, допущеннями, тому бачать речі по-різному і говорять на різних мовах. Звідси висновок: "теорії неспівмірні".

З точки зору В. Л. Храмової, механізм зміни наукових революцій Т. Кун не реконструює. Аналізуючи процес зміни парадигми, він свідомо дотримувався феноменалістської точки зору, залишаючи поза безпосередньою увагою питання: чому відбувається зміна парадигми? Учений досліджує питання: як відбувається зміна парадигми? Відкинувши властиве неопозитивізму наївно-комулятивістське уявлення про науку, Т. Кун виявляє аналогії між історією науки та історією метафізики, що руйнує усталені стандарти демаркації. Зміна систем в обох сферах не схожа на "неперервно-прогресивний" процес накопичення знання. Точніше, це "процес спростування застарілих теорій новими, що супроводжується розривом смислових комунікацій, неспівмірністю і неспівставленістю світоглядів, породжених до- і післяреволюційними парадигмами". Таким чином, наука постає не послідовним накопиченням істини, а дискретним процесом, пов'язаним з революційними переривами комунікативного поступу.

Проте, на нашу думку, Т. Кун у своїх дослідженнях був далекий від аналогій між наукою і метафізикою, від того, щоб зводити філософське знання в "статус наукового": він лише вказував на безперспективність спроб провести чітку межу між "строгою" наукою і "нестрогою" філософією. Однак сама методологія розмислу, репрезентована Т. Куном, знайшла продовження як серед прибічників його аргументів, так і серед противників. Для подальшого розвитку методології наукового пізнання, яку здійснювали представники філософії науки, більш важливою виявилася концепція І. Лакатоса, послідовника, скоріше, К. Поппера. Розвиваючи його ідеї, І. Лакатос пропонує новий варіант "витонченого" фальсифікаціонізму, однак з відмовою від нормативної вимоги елімінації гіпотез, які не пройшли "перевірку досвідом".

Вплив І. Лакатоса на розвиток методологічного мислення у науковому співтоваристві було зумовлено низкою обставин. По-перше, на відміну від Т. Куна, в якого роль парадигми у науковій діяльності була досить пасивною, І. Лакатос в якості еквіваленіу парадигми обґрунтовує "жорстке ядро" самої науково-дослідницької програми, що постає головною одиницею аналізу наукових знань. У такій ситуації, доводить І. Лакатос, теоретичному знанню залишилась службова роль "теорії захисного поясу науково-дослідницької програми".

По-друге, І. Лакатос (на відміну від Т. Куна) вважав, що в одній науковій дисципліні може співіснувати декілька конкуруючих між собою науково-дослідницьких програм. Іншими словами, одні і ті ж факти, або факти, що належать до однієї і тієї ж предметної сфери, можуть отримувати різні теоретичні пояснення, які рівносильно претендують на істинність і визначаються логічно вивіреними і науковими. Прогрес в науці, доводить І. Лакатос, постає як "розмноження конкуруючих дослідницьких програм".

По-третє, І. Лакатос усвідомлено вибудовував власну позицію компромісною відносно позитивістської традиції. Він не відмовляється від звичної для методолога нормативної функції, а в оцінюванні наукових знань віддавав пріоритет емпіричним критеріям. Постпозитивістська специфіка виявила себе в аргументації необхідності вибору об'єкта оцінки (послідовні ряди теорій, об'єднані в науково-дослідницькі програми замість окремих теорій), а також в доказі того, що конкуренція і суперництво різних науково-дослідницьких програм здійснюється впродовж тривалого часу. Характеризуючи свою власну концепцію, І. Лакатос стверджував, що в ній "критика не вбиває – і не повинна вбивати – так швидко, як це уявлялося Попперу. Негативна, руйнівна критика, подібно “спростуванню” або доказу суперечливості не усуває програму. Критика програми є тривалим, суперечливим процесом, а до програм, що зароджуються, потрібно ставитися поблажливо".

Аргументи І. Лакатоса щодо необхідності нового розуміння структури і розвитку наукових знань суттєво змінили напрям методологічних досліджень. Замість традиційної аргументації щодо важливості визначення предмету і методу, операціональності та верифікації на передній план вийшли дослідження, в яких існуючі наукові школи і теорії почали переосмислюватися як наукові, науково-дослідницькі програми (парадигми). Зародження та еволюцію таких програм було поставлено під аналіз історико-методологічної реконструкції, охоплюючи намагання відтворення їх "жорстких ядер" та інших компонентів, оцінки наукової продуктивності (прогресивності).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму
  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово