Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Епістемологія XX століття відмічена синдромом філософського захоплення мовою. У парадигмі філософії пізнання з її прагненням до поглибленої рефлексії когнітивних засобів, які опосередковують процес отримання наукового результату, помітно зріс інтерес до знаково- символічних "інструментів" діяльності в сфері соціально-гуманітарного знання. При цьому мова мислиться не лише засобом презентації наукового результату, оскільки значна увага приділяється соціально- конструюючим функціям мови, мові як досвіду соціальних комунікацій, у якому відбувається концентрація (седиментація) соціальних значень. Метафора мови як "фабрики соціальних значень", на що звертають увагу П. Бергер, Т Лукман, доповнюється соціально-феноменологічним уявленням про мову в якості досвіду персональної ідентифікації та засобу комунікативної підтримки суб'єктивної реальності. Саме завдяки мові досягається адекватне розуміння смыслу тексту – наукового, сакрального, художнього тощо.

Як і кожна філософська категорія, поняття "смисл" володіє відкритим горизонтом значень, тобто "контекстуальною полісемією". На думку Д. А. Леонтьєва, за поняттям "смислу" прихована не конкретна психологічна структура, а складна і багатогранна "смислова реальність". У філософії смисл розуміється як сутність того чи іншого явища, що виправдовує його існування і пов'язує з більш широким пластом реальності та онтологічним порядком речей. Зміст поняття "смисл" заданий всім контекстом дискусій, які ставлять завдання відкрити нові перспективи розвитку пізнання і досягнення істини. Таким чином, постає питання: які аргументи приводяться на доказ цієї позиції?

До першого можна віднести обґрунтування інтерактивної природи смислу, яка найбільш повно втілена у метафорі. У перекладі з грецької мови "метафора" означає "візок". Вона не лише "перевозить" смисли, але й постає засобом їх розширення і збагачення. "Метафора, – писав Г. Г. Шпет, – порівняння, уособлення, зіставлення звичного з незвичним і навпаки тощо – все це має свої основи і також онтологічні, лише предмет цієї онтології – саме слово".

Метафора звернена до прихованого, латентного у предметі. Вона відкрита для безлічі інтерпретацій. Будучи семантично насиченою, вона не допускає експлікації, тобто перефразування в мові без втрати значущих конотацій. Тому звернення до плюралізму інтерпретації становить саму сутність метафоричного смислу. Його виявлення засвідчує оформлення специфічної сфери філософсько-аналітичних досліджень – "епістемології метафори". Її витоки можна виявити вже в античній філософії.

Проблема когнітивної природи метафори активно обговорювалася в контексті теоретико-пізнавального повороту у філософії Нового часу, в німецькій класичній філософії, а також у ірраціонально-гносеологічних пошуках Ф. Ніцше, А. Бергсона і Б. Кроче. Серйозні дослідження епістемології метафори почали проводитися в межах аналітичної філософії. З точки зору М. Блека, кожне метафоричне висловлювання об'єднує в собі дві системи (пласти смислів), кожний з яких має свого "суб'єкта". З кожним з цих суб'єктів асоційовано дві системи ідей, вірувань, очевидностей (постулатів смислу), що розділяються спільнотою носіїв мови. Метафора "фільтрує, трансформує, видозмінює систему ідей і вірувань обох систем, висвічуючи одні аспекти і затіняючи інші".

Найбільш важливим у концепції метафори М. Блека є твердження, що процес метафоризації призводить не лише до розширення вихідних смислів і вірувань обох систем, а і до створення нових смислів. Метафоризація- це особлива "оптика бачення" первинної системи через призму другої, у результаті якої ми отримуємо не лише зрушення попередніх значень, але й ґенезу нових смислів. Тому М. Блек переконаний у тому, що процес виникнення метафор носить принципово творчий характер. Метафора "не лише вловлює і фіксує схожість між двома предметами але й творить його на основі додаткових змістів, взятих із контексту". Ця креативна, творча сила метафори робить її корисною не лише для епістемології, але й для метафізики, виступаючи своєрідним аргументом для обґрунтування її смислу.

Як показує аналіз, в основі інтерактивної теорії метафори М. Блека знаходиться твердження, що смисл терміну визначається тим, в якому плані контекст формує невиразні психологічні схеми, що асоціюються з цим терміном. Смисл терміну змінюється разом з широко зрозумілим позатекстовим контекстом. З цього погляду інтерактивна теорія метафори М. Блека зближується з соціально-феноменологічними уявленнями про когнітивна патерни, що формуються контекстуально. У полеміку з інтерактивною теорією М Блека вступає логік Д. Дееідсон. По- перше, він не згоден з доказом того, що метафора має контекстуальний зміст і може бути істинною навіть тоді, коли пряма (дослівна) її інтерпретація є хибною. По-друге, Д. Дееідсон заперечує те, що метафору не можна змінити іншим словесним виразом без втрати вихідного метафоричного смислу. По-третє, філософ переконаний у тому, що метафора сама по собі не має когнітивного змісту, але корисна для пізнання, оскільки дозволяє поглянути на старі проблеми у новій перспективі, що спонукає до творчого сприйняття світу. Головний аргумент Д. Дееідсона полягає в тому, що постулювання "додаткових", "контекстуальних" смислів зовсім не є необхідним для пояснення того, як "працює" метафора. Філософ вважає, що справа не в "додаткових" метафоричних смислах, а у тому, як функціонують "прямі" ("дослівні") смисли метафоричного виразу. Єдиним логічно можливим способом, з точки зору Д. Дееідсона, може бути такий: спочатку метафори "прочитуються" в прямому, а вже потім в їх "переносному значенні".

Свій прагматичний підхід до розуміння природи метафори Д. Дееідсон аргументує схожістю "метафори" і "обману". Наприклад, речення "Ця жінка – чаклунка" може бути зрозуміле і як обман, і як метафора, без зміни значення слова "чаклунка". Цьому реченню можна надати і прямий смисл (хоча це і нелегко), наприклад, якщо хтось хоче обманути співбесідника відносно властивостей жіночого характеру. Але коли речення задумано як метафора, то відбувається зрушення, "зсув" смислу, незалежно від вірування того, хто говорить. Влучні метафори лише здаються хибними, коли їх термінам помилково надається прямий, дослівний смисл. Важливі у філософському смислі метафори, наприклад: "мозок є вичислювальна машина", сприймаються емпатично. Варто зауважити, що той, хто говорить, зовсім не хоче сказати, що мозок є "інженерною конструкцією". Філософський контекст використання метафори продукує основу для зовсім іншого набору імплікацій. Метафори лише тоді дають нам пропозиційне знання, коли їх терміни зрозумілі відповідно до "контекстуального, тобто метафоричного смислу".

Досліджуючи цю проблему, представник феноменологічної герменевтики, П. Рікьор у своїй теорії метафори ставить питання: чи можна з вичерпною повнотою перевести зміст образу в знакову форму, у форму метафори, наприклад, або ж семантичних ресурсів метафоричної мови для цього недостатньо? П. Рікьор вважає себе прибічником другого підходу. Його аргументи підтверджують, що семантичних ресурсів метафори недостатньо для виразу змісту образів уявлення, тому він пропонує доповнити семантичну теорію метафори психологією уявлення. "Питання, до якого я звертаюся, – пояснює П. Рікьор, – полягає в тому, чи можна завершити таку теорію (метафори – Л. К ), не додаючи до неї такий істотний психологічний компонент, як образ і почуття. На перший погляд, образ і почуття лише заміщають пояснювальні фактори, яких не вистачає. Але ж образ і почуття є конститутивними факторами метафори". П. Рікьор вважає, що уявлення і почуття не захищають недостатність інформаційного змісту метафоричного висловлювання, а поповнюють його когнітивний смисл. Саме він є метою продуктивного соціокультурного пізнання.

Однак, щоб коректно зрозуміти уявлення щодо визначення подібності в метафорі, необхідно логічно пояснити сам процес метафоризації. Це здійснюється за рахунок визначення функцій метафори. "Іконічна" функція уявлення щодо визначення подібності характеризується як "предикативна асиміляція". "Просторова" функція метафори полягає в зміні відстані між смислами в логічному просторі. Перше семантичне уявлення, згідно з П. Рікьорем, полягає у здатності продукувати нові типи схожості всупереч і "поверх" відмінностей. Це вимагає розвитку навичок уявлення: вміння бачити різні речі в однаковій перспективі. Друге семантичне уявлення полягає в тому, щоб інкорпорувати в семантику метафори просторовий вимір образу. У результаті смисл не лише схематизується, але й може бути прочитаний в образі, куди він був уміщений. Іншими словами, "метафоричний смисл генерується в системі образів, які продукуються вербальною структурою твору". З точки зору такого аналізу теорія метафори – це модель зміни нашого бачення і сприйняття світу та його смислів. Саме ця властивість метафори і дозволяє використовувати її в науковому, логічному та філософському мисленні.

У сучасній науковій літературі концепція наукового пояснення як метафоричного переописування того, що підлягає поясненню (експланандума), знаходить активно розвивається в працях М. Хессе, де за основу взято інтерактивну теорію метафори. М. Хессе пропонує розглядати наукове пояснення як метафоричне переописування (ре-дескрипцію) сфери експланандума. Дослідниця пропонує вважати первинною системою "домен експланандума", що описується на мові спостережень. Вторинна система описується на мові вже відомої теорії. У науковому контексті обидві системи асоційовані не з набором житейських вірувань і асоціацій, а з уявленням про вже відомі закони природи, адже "жодна наукова теорія не може бути a priori нав'язана експланандуму".

Необхідно зазначити, що своє бачення теорії метафори М. Хессе аргументує уявленням про нейтральність аналогії наукової моделі. Вона схильна вважати, що новий погляд на природу наукових пояснень як метафоричне переописування експланандума, відкриває нові горизонти для розвитку та верифікації теорій на основі евристичності нейтральних аналогій. Найбільш задіяною є пояснювальна модель, що здійснюється на основі прийнятих в даний час наукових теорій.

Наступним аргументом, що обґрунтовує значущість смислу для наукового пізнання, є комплекс, який охоплює "знак", "значення" і "референт". У такому разі репрезентуючим феноменом, або "репрезентантом" (Ч. Пірс), є знак, а тому такий комплекс можна назвати "знаково- репрезентативним", або "знаково-семантичним" комплексом. Його прикладами є слова природної мови з їхніми смислами і означуваними ними предметами. Наразі завдяки багаторічним дослідженням семіотика і семантика різнобічно і детально вивчили знаково-репрезентативний комплекс, що має низку моделей.

Свою модель даного комплексу американський філософ і логік Ч. С. Пірс подає у вигляді елементів: зовнішній знак – його внутрішня, ментальна форма – ідея – референт. Репрезентамент, або знак – це зовнішній, предметний феномен. У процесі функціонування він набуває форму свого існування – внутрішню – у вигляді ментального образу в свідомості людини. Цей образ співвідноситься із зовнішнім матеріальним об'єктом – яким-небудь предметом дійсності, але не безпосередньо, а через інший ментальний феномен – ідею, тобто певний образ зовнішнього об'єкта, відображеного не цілком, а лише певними істотними ознаками. "Ідею в такому разі потрібно розуміти в платонівському смислі, близькому до того, що вкладає в це слово повсякденна мова". Кожний "репрезентамент", – підсумовує Ч Пірс, пов'язаний з трьома речами – основою, об'єктом та інтсрпрстантом.

Елемент, який у цій моделі називають ідеєю, у сучасних моделях називають значенням, а якщо бути більш точним – ментальним значенням, або смислом, на відміну від предметного значення, яким є референт. Другий елемент пізніше перестали включати в моделі цього комплексу. Таким чином, схема Ч. С. Пірса після її витлумачення набуває такого вигляду: "знак – значення – референт". Г. Фреге збільшує число елементів до чотирьох, і його знаково-семантичний комплекс має вигляд: "знак – уявлення – смисл – значення".

У контексті дослідження аргументації необхідно виокремити низку додаткових елементів, зокрема процес (акт) комунікації. По-перше, як зазначає Г В. Гріненко, у найпростішому випадку дискусія являє собою двоактну комунікацію. І тоді в ідеальному варіанті аргументація є текст V1, породжений (створений) комунікатором (суб'єктом комунікативного процесу). Але на практиці текст, що продукується в процесі комунікації, переважно "ширше або вже власне аргументації, тобто він може включати різного роду "побічні” складові, що не мають прямого відношення до даної аргументації, а може і не містити яких-небудь необхідних компонентів, які комутатор, наприклад, забув вставити в продукований текст".

По-друге, оскільки будь-яка дискусія являє собою більше ніж двоступеневу (двоактну) комунікацію, то різні частини тексту аргументації (теза і різні аргументи), постають продукованими в різних комунікативних актах. Однак для глибшого розуміння аргументації в контексті смислу потрібно виокремити саму процедуру продукування (І-) і сприйняття (-1) тексту. Аргументація не може бути сприйнята, якщо вона не виражена в якому-небудь тексті комунікатором, а для цього текст повинен бути продукований. Сприйняття ж тексту безумовно є "необхідною умовою його розуміння".

Однак текст можна почути (прочитати) або сприйняти й інакше (у разі невербального тексту) і не зрозуміти. Отже, ми повинні відрізняти від тексту як послідовності знаків смисл і/або значення цього тексту, які, власне, і розуміються. Тут також укорінена одна з можливих причин нерозуміння – смисл і значення, що вкладаються комунікатором (Кг) в текст (), можуть не збігатися з тими, який розуміє () комунікант (Kt), тобто ми маємо:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності
  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово