Соціальну структуру кожного суспільства неможливо помислити без врахування домінантних впливів культури. Ми асоціюємо античні часи насамперед з філософією, головні персонажі якої – Платон і Арістотель – заклали фундамент для подальшого інтелектуального розвитку. Це підтверджують досягнення останнього тисячоліття античності, коли були створені "небувалі форми витонченого філософського розвитку, репрезентовані до того ж величезною літературною спадщиною", – вказує А. Ф. Лосєв. Так само феодальне суспільство, яке традиційно називають середньовіччям, не можна уявити без колосального, в багатьох розуміннях вирішального впливу християнської релігії та церкви. Усю розумову, інтелектуальну, культурну діяльність у той час було зосереджено навколо нового світогляду і його центральної постаті – Бога.
Закономірно постає питання про філософію і логіку середніх віків. Зазвичай трансформація їх дискурсів починається зі зміни соціокультурної реальності та нових проблем, що виникли в її просторі. Йдеться про кризу античного космосу і перехід до епохи Середньовіччя як нового "дому буття" (М. Бубер) людини. Серед причин переходу до нової реальності можна назвати:
• по-перше, кризу античного міфологічного світорозуміння, зумовлену становленням нової релігії та філософії;
• по друге, втрату соціальними інститутами античності (державне управління, правова система, армія, сім'я) своєї здатності задовольняти запити суспільства;
• по-третє, утворення корпоративно-договірних відносин, які містили значно більші можливості збереження певних прав і свобод людини;
• по-четверте, культурний синтез, зміну "людського матеріалу" на основі виникнення нової християнської цивілізації;
• по-п'яте, всебічно розповсюджене християнське світовідчування, що стверджувало нову логіку розуміння світу і людини.
Християнський Бог долучав людину до грандіозної космічної містерії, до буття, архітектоніка якого вимагала від віруючого християнина не просто пасивного очікування своєї долі, а творення (перетворення) і діяльності. Потрібно зазначити, що перехід до середньовічного образу життя, діяльності і мислення відбувся не раптово. Потрібна була певна духовно-культурна еволюція. Для того, щоб стати учасником нового "сценарію" життя і досягнути спасіння, потрібно було прийняти нову духовність, виявити в "старозаповітній людині новозаповітну".
Найперша проблема і завдання всього раннього християнства – це захист себе як нового вчення від "язичницької" філософії і "єресей". Відповідно до цих апологетичних установок, побудова філософських екскурсів, що часто виступали складовою апологетичних творів, призначена для аргументованого доказу переваги християнства перед "язичництвом". В цих умовах установка на тексти Святого Письма постає вирішальною. Також існувала відмінність, суперечливість позицій і точок зору в тлумаченні цих текстів, які їх апологети (захисники) зводять до впливу різних філософських шкіл, через що дослідження та аргументована критика останніх має для християнських мислителів, а потім Отців церкви істотне значення. Об'єктивний факт взаємодії в рамках християнства іудаїзму вульгаризованих елементів еллінської філософії (особливо платонізму і стоїцизму) вимагав ретельного вивчення і логічної критики античної філософії.
Особливе значення для становлення нового, християнського світогляду в плані критики попередньої "язичницької" філософії відіграла логіка представників стоїцизму, до яких належать Зенон, Хрісіпп, Евбулід, Філон та інші. Характерною особливістю учення стоїків є те, що воно заклала основи одного із розділів сучасної логіки – логіки висловлювань. Стоїки звернули увагу на так звані несилогістичні умовиводи, а саме, на умовиводи, які будуються із суджень з відношеннями. На відміну від Арістотеля і його послідовників (перипатетиків), стоїки більш детально вивчали проблеми модальної логіки. Звісно ж система критичного аналізу і логічних доказів християнських авторів використовувала здобутки "логіки стоїків".
Найбільшу цінність для аналізу раннєхристиянської логіки має твір апологета Іпполіта "Спростування всіх єресів" (III ст). Завдання критики "єретичних" вчень вписано ним в контекст аналізу античної філософії на тій підставі, що саме з останньої "єресіархи" запозичили свої вчення. Іпполіт висловлює думки "фізиків" {Фалес, Піфагор, Емпедокл, Геракліт, Анаксімандр, Анаксімен, Парменід, Демокріт, Ксенофан), "етиків" {Сократ, Платон, який "поєднав три філософії", тобто займався вивченням фізики, етики і діалектики) і "діалектиків" (Арістотель і стоїки Хрісіпп і Зенон). Зенону належить дослідження семантичної антиномії "Брехун". Висновок, який можна зробити з вищезгаданих досліджень: "висловлювання, в якому стверджується його власна хибність, заблудження, позбавлено смислу, тому його не можна характеризувати як істинне або хибне". Останнє використано в праці Іпполіта, який поєднує правильні та помилкові (хибні положення) для доказу своєї позиції. Так, він використовував фрагменти Геракліта в полеміці проти Ноета, а Емпедокла – проти Маркіона, намагаючись довести, що ці "ієрархи" насправді проповідують вчення не Христа, а Геракліта або Емпедокла. Критикуючи антитринітаризм Ноета, Іпполіт ототожнює його вчення про єдність двох перших іпостасей Трійці з гераклітівським вченням про тотожність протилежностей. Іпполіт уподібнює дуалізм Маркіона вченню Емпедокла про "дуалізм Ворожості і Любові". Зрозуміло, що за такого ототожнення стверджується як одна, так і друга позиція.
Перші християнські мислителі (Отці церкви) критикують і переосмислюють основні доктрини античної філософії. Вони шукають логічні аргумента і онтологічні основи, що дозволяють осягнути нове, відповідне християнському світовідчуванню, бачення і розуміння дійсності. Так, один із ранніх апологетів Татіан в "Промові проти еллінів" зазначає: "Бог був на початку; а начало є, як ми прийняли, розумна сила". Цитуючи Татіана, дослідниця раннєхристиянської апологетики С. Неретіна говорить про неоднозначність його висловлювання: "Начало тут принципово двозначне поняття: “Бог був на початку” означає його буття до і зверх всякого творіння. Начало ж, як сила – це принцип буття. Начало – стабільність, фундамент, і начало як спрямованість руху, як акт волі і фізичний акт" . Далі, аналізуючи творчість Блаженного Августина, С. Неретіна знов говорить про двозначність кожного звичного для античних часів поняття: волі, любові, Бога, Слова (Логосу). "За зовнішнім почуттям бачиться почуття внутрішнє, за людським – божественне, за раціональним – містичне, за множинністю – єдине, за вірою – розум і навпаки".
Патристика, доводячи істинність християнської віри, демонструє перебудову античного міркування, яке стає гетерогенним (мозаїчним) і починає шукати основу в текстах Святого Письма, також недосяжних в категоріях античного мислення. Предметом "теологічної та філософської екзегези стає текст Писання, що розуміється як богооткровенна абсолютна істина, тоді як сама екзегеза – це засіб для роз'яснення і зміцнення авторитету Писання, догми, санкціонованої церквою. Змінюється і сам погляд на філософію, що підкоряється релігії аж до розчинення в ній". Змінюється методологічна і феноменологічна спрямованість мислення, а також логіка аргументації та доказів. Для прикладу можна навести аргументи стосовно зв'язку віри і розуму. С. Неретіна підкреслює, що віра "обов'язково передбачає розум", оскільки, як аргументує автор "Дідахе" ("Вчення дванадцяти апостолів"), "ви повинні мати розсудок, щоб відрізняти праве від лівого". Клімент Римський стверджує, що віра "не тому називається вірою, що в ній немає розуму, а тому, що цей розум виявив свою силу у вірі". Пророчі писання в Біблії, доводить Римський, безпосередньо пов'язані з філософією, оскільки саме філософія спрямована на пізнання "начала і кінця речей і всього, що повинен знати філософ" (однак за умови, "якщо він тільки вірує").
Конкуренція шкіл, різних пояснень дійсності й аргументів стосовно правильності думок у ранньому середньовіччі була не меншою, ніж в античні часи. Починаючи з Климента Римського, новими критеріями правильності міркувань стають аргументи і докази: посилання на Святе Письмо, вказівки на традицію, свідоцтва і видіння, апеляція до душі, простоти і любові до Бога. Відомий мислитель-апологет Тертуллиан писав, що ці аргументи як "свідчення душі чим більш істинні, простіші, доступніші, відоміші, тим більш природніші, а чим більш природніші, тим більш божественні". В умовах, коли християнство було ще релігією меншості населення Римської імперії, коли освічена частина громадян Римської імперії не сприймала нове віровчення, Тертулліан, красномовний ритор і людина бурхливого темпераменту, кидаючи виклик опонентам, як ворогам християнства, доводив його правоту на основі аргументу віри в абсурд. "Син божий був розіп'ятий; не соромимося цього, хоча це і ганебно; син божий помер, – повністю віримо цьому, тому що це безглуздо (prorsus credibile est guia i neptum est). І похований воскрес; це вірно, тому що це неможливо" (Про тіло Христове, V, 761 В).
Проголошення несумісності віри і розуму на основі наведених доказів не відвернули Тертулліана від вирішення проблеми природи Бога і людської душі. Перебуваючи під впливом римського стоїцизму, Тертулліан вважав, що єдиний Бог існує як дух, але – дух sui qeneris (не матеріальний, а тілесний), як це уявляли стоїки в їх вченні про "пневму". Аналогічно і душа, хоча і відмінна від людського тіла як щось більш тонке і рухоме, неспокійне, в принципі все ж тілесна. Тертулліан аргументує це тим, що інакше вона не могла б розповсюджуватися по всьому тілу, споживати енергію та відчувати. Він уявляв кожну людську душу не як таку, що вселилася ззовні, а як таку, що колись народилася і з тих часів передається з покоління в покоління, зберігаючи в собі "як образ вищого творця, так і первородний гріх прабатьків людства Адама і Єви".
У період переходу до середньовічної парадигми мислення починають розвиватись нові начала філософії – ідеї Бога і Слова-Логоса. Флавій Іустин створює перший (етичний) доказ буття Бога (етичний аргумент). Він доводить його існування наявністю таких якостей: єдність, трансцендентність, безкінечність, безіменність, благість, вічність. Ці якості, з одного боку, дозволяють обґрунтувати істинність Святого Письма, а з іншого – виправдати і підкріпити досвід християнського життя. Також вони дозволяють реалізувати особисте розуміння Святого Письма і заразом уникнути суперечностей доказу істинності чи хибності суперечливих положень. Наприклад, якщо вважати, що Бог кимось породжений, одержав ім'я, не трансцендентний, не благий, то змушені визнати: є хтось більш могутніший за Нього. Це суперечить Писанню і християнській інтуїції, через що подібні докази і аргументи неправильні (не істинні). Цей метод (підхід) запозичено з античної філософії, тому він стає одним з головних у процесі визначення сутності Бога і конституювання начал середньовічної філософії.
Систему доказової бази і логічної аргументації в середні віки посилює зміна кута зору на саме буття: з'явився його "абсолютний носій, Бог, який постає єдино Сущим і єдиним Суб'єктом природного світу. Бог і став єдиним гідним предметом логіки..., але змінюється смисл цих занять: всі вони призначені зрозуміти, що таке Суще і є субстанція". Друга колізія, що має назву "універсалій", виникає в зв'язку з необхідністю зрозуміти всезагальну сутність Бога. Третя група проблем виникла через те, що все більше усвідомлювався вплив на мислення власного розуміння і мови. Логіка міркувань і доказів середньовічного мислителя безпосередньо залежала від того, як він розумів (доводив його існування) Бога і значення Слова (розумного, творчого).
У цій ситуації потрібно зазначити наступну особливість: середньовічні мислителі, не відступаючи від принципів християнського вчення, все ж таки витлумачували і розуміли Бога і Слово по різному. Це сталося в зв'язку з існуванням різних шкіл і підходів, що зумовлювало застосування різних баз доказовості та систем аргументації.
Період становлення середньовічної філософії створював багато прецедентів, які не мали однозначного вирішення. По-перше, на роль середньовічної онтології фактично претендувало два типи загальних понять: античні категорії та категорія субстанції. По-друге, не зрозумілою була спрямованість обґрунтування: з одного боку, лише Бог міг виступати такою основою, тобто онтологія повинна була визначатися категорією субстанції, а з іншого – якщо основуватись на філософії, в якій Бог став об'єктом вивчення, то в такому разі і Бог мав потребу в категоріальному осмисленні. По-третє, потрібно було зрозуміти, яким чином пов'язані між собою характеристики об'єктів, в зумовленості їх ставленням до Творця. З одного боку, це ставлення є умовою виокремлення в одиничних об'єктах загального, тобто універсалій, а з іншого – всі об'єкти несуть на собі печатку єдиносутності Творця. По-четверте, суперечним стало античне розуміння категорій з новим розумінням, яке враховувало позицію і мовну творчість особистості, що передбачало множинність витлумачення об'єкта, а це спонукало до розширення сфери застосування системи аргументації і бази логічної доказовості в її контексті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика“ на сторінці 1. Приємного читання.
