"Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Специфіка декартівського "Я" полягає в тому, що воно прагне виокремитися, протиставити себе всім іншим "Я" і всьому світу, який постає не просто як особливість його текстів, біографії, особистості, але і "як основа картезіанської методології". По суті, виникає проблема не авторського "Я", але "Я" як емпіричного індивіда, репрезентованого самим філософом. Значну роль таке "Я" відіграє у процесі розроблення і дослідження принципів людського пізнання. Філософ спеціального зазначає: ".. .Коли я уважно розглядаю самого себе і досліджую характер своїх помилок (які лише і вказують на мої недосконалості), я помічаю, що вони залежать від двох сукупних причин, а саме від моєї пізнавальної здатності до відбору... – тобто водночас від мого інтелекту і моєї волі".

Мислитель глибоко переконаний, що "немає більш плідного заняття, як пізнання самого себе" і, що він повинен мати "сміливість судити по собі про інших", хоча і не приводить скільки-небудь переконливих аргументів на користь цього твердження. Виявити правомірність такого прийому є важливим завданням, оскільки одиничний суб'єкт розглядається як конкретний "випадок" пізнання. Причому "Я" постає як інтелектуальне уявлення про самого себе, але не якості якого-небудь безпосереднього відчуття і сприйняття. Це підтверджується доказами самого Р. Декарта, зокрема, про розуміння самого себе, яке здійснюється його емпіричним "Я". Сприйняття кожного предмету є "не баченням, не сприйняттям, не уявленням, а лише чистою умоглядністю, що може бути або недосконалим і нечітким, яким воно було у мене раніше, або ясним і чітким, яке воно в мене зараз". Однак філософ доводить необхідність віри в можливості свого емпіричного "Я", пропонуючи засвоїти і діяти відповідно до його правил для керівництва розуму і правил методу. В результаті, спираючись на емпіричне "Я" (емпіричного суб'єкта), Р. Декарт аргументує необхідність постановки цілої низки принципових завдань. Насамперед, він сформулював "Правила для керівництва розуму", що мають конкретний емпіричний характер і реального адресата, а також виклав сутність методу і правила моралі, отримані за допомогою цього методу.

У "Міркуванні про метод", поряд з теоретико-методологічними рекомендаціями Р. Декарт звертається і до метафізичних проблем. І одразу виявляється, що аргументи, які доводять існування Бога і людської душі, мають потребу в іншому "Я", більш абстрактному, яке набуває ідеальних характеристик. Тут філософ не просто здійснює традиційний пошук істини, долаючи недостовірні докази, на які спирається емпіричне "Я" в повсякденному житті; об'єктивно він виконує радикальну логіко-методологічну операцію – перехід на більш високий рівень абстрактного і теоретичного доказу та міркування.

Рішення Р. Декарта відкинути як "абсолютно хибне все, у чому “Я” могло скільки-небудь засумніватися", позбутися від забобонів – це пошук способів звільнення від емпіричного "Я", оскільки це умова перейти від думок, вражень і гадок до достовірного знання. Філософ реалізує цей спосіб, ототожнюючи істини з сумнівом і очищенням від усього, чим володіє емпіричне "Я", тобто зі звільненням від конкретних характеристик людини, яка пізнає. Однак в подальшому сумнів набуває радикального характеру, і вже не стільки в зв'язку з прагненням до істини, скільки з необхідністю перейти в сферу власне мислення, і відповідно подати "Я".

"Очищення" від заблудження, від всіх способів чуттєвого пізнання, забобонів і уявлень зумовлює також звільнення від всього тілесного, природного, взагалі від руху, місця тощо. У результаті створена нова абстракція – "Я" як "мисляча річ", на відміну від "речі протяжної" (просторової), що виведена за межі сфери свідомості та пізнання. Тим самим Р. Декарт знайшов і обґрунтував власний спосіб "узагальнення" "Я": на відміну від арістотелівської логіки, за правилами якої "Я" повинно бути узагальнене як "екземпляр" по типу кожної речі: від виду до роду, філософ, увівши радикальний універсальний (методичний) сумнів, враховує розумну і моральну природу "Я" і аргументує "принципову відмінність res cogitans і res extensa не просто логічно, але й за способом існування". У результаті "Я" постає як "мисляча річ".

У наступній іпостасі "Я" – як "ego" в "cogito erg sum", як універсальний (методичний) сумнів, дозволяє Р. Декарту вийти на проблему доказу існування "Я". "...З того, що я сумніваюся в істині інших предметів, ясно і без жодного сумніву випливало, що я існую". І далі: "Помітивши, що істина – Я мислю, отже, я існую настільки правильна і аргументована, що найбільш безглузді припущення скептиків не можуть її порушити, я зробив висновок, що можу без побоювань прийняти її за перший принцип філософії, до якої прагну... З цього я дізнався, що Я – субстанція, вся сутність, або природа якої полягає в мисленні, що для свого буття не має потреби бути ні в якому місці і не залежить ні від якої матеріальної речі".

Досить широко розуміючи мислення і, відповідно, "мислячу річ", яка сумнівається, розуміє, стверджує, заперечує, бажає, не бажає, відчуває, Р. Декарт і на цьому рівні відтворює почуття, але як "види мислення" – "ідеальні корелляти" відчуттів і сприйнять емпіричного "Я" на більш високому рівні абстракції. Водночас за ним "Я" вбачається як певна цілісність, єдність почуття і мислення, взятих в їх ідеалізованому вигляді. Пізніше ця проблема широко обговорювалась у філософії. Так, М. Гайдеггер в "Подоланні метафізики", ставлячи питання про людину, запитує: "Чи є вона простим Я, яке вперше по справжньому стверджується в своєму Я лише через звернення до Ти, тому що існує у відношенні Я до Ти? Ego cogito, мисляче Я, є для Декарта... наявне, яке не викликає питання, яке безсумнівне, завжди наперед уже відоме знанню, дійсно достовірне... як те, що ставить все перед собою і тим "протиставляє” себе “іншому”". Тобто декартівській суб'єкт не визначається відношенням "Я" до "Ти", а сам визначає це відношення.

У своїх міркуваннях Р. Декарт прагнув зрозуміти "Я" cogito: "я знаю, що я існую і шукаю, який саме я, який знає про своє існування". Насамперед "Я" розуміється як субстанція, атрибутом якої є мислення, на відміну від не мислячої та протяжної речі і від нескінченної, всезнаючої, всемогутньої, вічної, незалежної субстанції – Бога. Ідея Бога виконує функцію трансцендентального суб'єкта, непогрішної та досконалої "свідомості взагалі". Отже, людина розколота всередині себе не лише на мислячу і тілесну субстанції, – вже як суб'єкт вона здобуває свою "емпірико-трансцендентальну двозначність" (М. Фуко), що приховується за свого роду "доповнюваністю" недосконалого індивіда і досконалого Бога. Однак "суб'єктом при цьому виявляється не повнота людської істоти, а лише cogito, яке спостерігає, між іншим, і за людиною".

Логіка наведених міркувань зумовлює завдання виокремити "Я" як суб'єкт, що дозволяє окреслити суб'єктно-об'єктні відносини. Варто зазначити, що в своїх творах Р. Декарт доводить необхідність розрізняти уявлення і суто інтелектуальну діяльність, або розуміння. Наявність цієї відмінності він аргументує на прикладі нашого уявлення трикутника, який ми не лише розуміємо як фігуру, що складається з трьох ліній, а одночасно уявляємо і споглядаємо ці лінії так, як би вони були присутні перед нами. Очевидно, що Р. Декарт не лише розрізняє, але й надає найважливіше значення уявленню як "роду мислення" і розумінню як "інтелектуальній діяльності". Надалі на цій основі може бути введено більш загальне поняття "предо-ставлення", яке володіє наочним, чуттєвим характером, але виражає ту ж "противо-поставленість", що і в уявленні ідея матеріальної речі. Отже, поняття "предо-ставлення", може розумітися в смислі "поставлення-перед-собою". Саме це гранично загальне поняття використовує М. Гайдеггер, який прагне зрозуміти становлення суб'єкта і суб'єктно-об'єктних відносин у філософії французького філософа181.

У результаті свобода як суще, яку Р. Декарт пов'язував із заблудженням, стає сутнісною, оскільки людина тепер не за вірою у Одкровення, але сама від себе кожного разу покладає необхідне і зобов'язуюче. У цьому контексті метод забезпечує підхід до "сущого як протилежного, щоб засвідчити його для суб'єкта". Значуще також і те, що людина, яка задає "міру сущому, сама від себе і по собі визначаючи, що може вважатися сущим", – це "не відокремлене егоїстичне Я, а “суб'єкт”". Тим самим людина стає на шлях розкриття сущого.

Якщо "суще" тепер визнається таким лише тоді, коли воно поставлено ("предо-ставлено") перед людиною, яка його визначає, то світ постає в якості певної картини. "Природне світло мого розуму показує мені ясно, – писав Р. Декарт, – що ідеї в мені немовби картини або зображення, які, щоправда, можуть легко відхилятися від досконалості речей, що їх породили". За цією думкою необхідно, услід за М. Гайдеггером, – вважає Л. Мікешина, – побачити фундаментальну зміну у баченні світу в епоху Нового часу. Вона (зміна) передбачає новоєвропейську картину світу, до суті якої належить "системність", "цілісність"". Утворення людиною такої картини, на думку М. Гайдеггера, виводить на "сцену і її, на якій суще повинно в подальшому представляти, показувати себе, тобто бути картиною. Людина стає репрезентантом сущого в смислі предметного". Таким чином, П. Рікьор вважає, що cogito не є абсолютом, воно належить лише певному історичному періоду, тій картині світу, коли людина "виводить себе не сцену власного предо-ставлення".

У результаті гайдеггерівської інтерпретації стає зрозуміло, що головний аргумент, яким виступає метод "універсального сумніву" Р. Декарта, є основоположним для новоєвропейської філософії та культури мислення в цілому. Він став передумовою і основою "схрещування" глибинних процесів перетворення світу в картину, людини в суб'єкта, оформлення суб'єктно-об'єктного бачення світу і пізнання, тим самим вводячи "людський вимір" у філософію, логіку і науку. Отже, саме з аргументації Р. Декарта ми отримуємо окреме "Я", що мислиться в контексті "представлення і представленого, покладає sublectum як власне суб'єкт, а об'єкти-речі – як власне об'єкти". Таким чином, суб'єктно-об'єктні відношення отримують статус опозиції, а логіка мислення виходять на інший рівень аргументації та доказу. І справа не лише в тому, що в основу істинності як достовірності закладається принципова теза раціоналізму "ego – cogito ergo sum", але і в тому, що у всій системі міркувань присутня людина з її почуттями і розумом.

Аналіз логіки декартівського мислення показує, що зміна природної установки свідомості на трансцендентальну дозволила Р. Декарту виявити очевидні та безперечні основи філософії і науки, укорінені в структурі "чистого розуму", що полягають в конститутивних здібностях розуму, апріорних ідеях і є очищеною редукцією волі як свободи вибору знання. Кожний пізнавальний процес потрібно починати з дослідження самого розуму, вказує Р. Декарт, і обґрунтовує свою позицію: "Нічого неможливо пізнати раніше, ніж розум, оскільки від нього залежить пізнання всього іншого, а не навпаки"; і лише "осягнувши все те, що безпосередньо слідує за пізнанням чистого розуму (intellectus puri cognitionem)", ми зможемо виявити "усі інші знаряддя пізнання (ins rumenta cognoscendi), якими ми володіємо, окрім розуму; їх виявиться лише два, а саме фантазія і почуття (phantasia і sensus)".

Важливість такого підходу до пізнання підкреслює Ф. Бадер: "Предметом наукової рефлексії є не якесь безпосереднє буття по той бік знання, а знання і пізнання (Wiilbarkeit) будь-якого буття... Декарт вводить нове поняття для означення цього знання: "intellectus”, що припускає не лише специфічну форму здатності пізнання, наприклад, розсудок, а єдність знання самого по собі... Декарт визначає intellectus як безпосереднє очевидне начало, з якого філософське обґрунтування знання може виходити винятково законно, оскільки від його пізнання залежить пізнання всього іншого".

У контексті такого підходу зрозуміло, що широкий спектр аргументацій Р. Декарта зумовлений особливостями його ноології широкого розуміння мислення. У "Першоначалах філософії" сформульовано: "Під словом "мислення” (cogitationis) я розумію все те, що здійснюється в нас усвідомлено (consciic), оскільки ми це розуміємо. Таким чином, не лише розуміти (intelligere), хотіти (velle), уявляти (imaginari), але також і відчувати (sentire) є те ж саме, що мислити (cogitare)". Тим самим доведено, що мислення – це майже безмежний процес, який містить все пізнання від почуттів до вищої апріорної ідеї Бога, а тому розум і мислення не є тотожними поняттями.

Аналізуючи аргументацію і доказову базу Р. Декарта, варто зазначити, що її більш високий рівень від попередніх філософсько-логічних досягнень зумовлений саме цією відмінністю. Так, філософ у низці положень аргументує, що до наук здатен лише розум (intellectus) і він один може осягати істину, але йому можуть сприяти (або заважати) три інші здатності (дії): уявлення (imaginatio), почуття (sensus) і пам'ять (memoria). Чистий розум лише обробляє чуттєві дані, осягає їх і надає їм смисл, але з самими речами не зустрічається. Чуттєві дані спонукають, інспірують розум до пізнання, оскільки виявляють щось для них незрозуміле, в сутність якого може проникнути лише вища пізнавальна здатність. "Я користуюся чуттєвими сприйняттями, даними нам природою", – стверджує Р. Декарт, – і далі аргументує: "але лише для того, щоб показати нашому розуму, що саме зручно або незручно для мене в цілому (адже розум – лише частина цілого), – користуюсь ними, говорю я, як точними мірилами для негайного розпізнавання сутності тіл що знаходяться поза нами, хоча ці мірила дуже туманні і невизначені".

Розум повинен жорстко контролювати емпіричне (досвідне) пізнання, і в ролі головного принципу такого контролю Р. Декарт висуває "трансцендентальний доказ": дійсно мудра людина "ніколи не визнає, що одна і та ж річ переходить в цілості і без якої-небудь зміни від зовнішніх речей до почуттів і від почуттів до фантазії". Окрім того, варто завжди пам'ятати, що сам розум може вносити в пізнання те, чого немає в дійсності, і тим самим спотворювати (деформувати) оточуючу картину. Це спотворення може бути викликане неправильними посилками в системі доказів, невірною початковою інформацією, неадекватністю чуттєвого сприйняття, пов'язаного, наприклад, зі здоров'ям.

Підкреслимо, що у вченні Р. Декарта найбільш важливим аргументом у доказі тих чи інших положень, є метод універсального критичного сумніву. Від скептицизму Р. Декарта "рятують", зазначає Б. Рассел, чіткі й ясні уявлення, які він одержує зі свого розуму. Загальні поняття – протяжність, рух – незалежні від відчуттів, є "вродженими", а істинне знання належить саме до цих основних якостей. Чуттєве сприйняття стосується таких вторинних якостей, як колір, смак тощо, але вони "не являють собою сутність речей". Аргументом для ілюстрації цього положення є відомий приклад з воском і його мінливим зовнішнім виглядом.

Справа у тому, що віск – тіло, яке бачиться і сприймається, тому, як і всі подібні речі, вважається чітко мислимим. Віск має запах, колір, розмір, він твердий, холодний, легко піддається нажиму. Якщо відомо про види існування воску, то його можна визначити і в твердому, і в рідкому вигляді. Але я можу знати про віск лише в його твердій консистенції і ніколи його не бачити в рідкому стані. Іншими словами, у мене відсутнє допоміжне поняття рідкого воску. У цій ситуації жодні органи чуттів, звісно, не допоможуть. Продовжуючи дедукцію, Р. Декарт запитує: в якому випадку я більш досконало і з більшою очевидністю осягаю, що таке віск: коли переконався, що сприймаю його за допомогою зовнішнього почуття (sensus externus), або загального почуття (sensus с minimis), тобто здатності уявлення, або ж тепер, після ретельного дослідження того, у чому полягає його сутність, і того, яким чином його можна пізнати? Зрозуміло, сумнів тут безглуздий: коли я відрізняю віск від його зовнішніх форм і починаю розглядати його немовби позбавленим прикриття, я вже не можу його розглядати без допомоги людського розуму, хоча навіть і тепер моє судження може бути помилковим. Адже коли я роблю судження про те, що віск існує, на тій основі, що я його бачу, то більш чітко виявляється моє власне існування – хоча б із того, що я бачу цей віск. Звісно, якщо повернутися до скептичного відношення як аргументу, то може статися, що бачене мною – це зовсім не віск і що в мене немає очей. Однак, коли я бачу або в мисленні припускаю, що бачу, неможливо, щоб я сам, який мислить, не уявляв для себе щось. Отже, якщо я вважаю, що віск існує на тій підставі, що я його сприймаю, то звідси випливає те саме: я існую. І якщо я виношу судження про існування воску на тій основі, що я його уявляю, або на якійсь іншій основі, – висновок буде такий самий. Адже і здатність сприймати, і здатність уявляти, й інші подібні дії належать до мислення в якості його модусів, а той, "хто мислить, як відомо, мислить". Те ж саме можна сказати і про всі інші речі.

Особливо яскраво Р. Декарт демонструє можливості своєї логічної аргументації в обґрунтуванні такої пріоритетної для людини сфери знання, як існування Бога і душі. Зрозуміло, що тепер необхідно дослідити всі наші думки та ідеї для того, щоб аргументовано довести їх походження, природу і дію, розділити на певні групи і так дізнатися, які з них містять істину, а які схильні нас обманювати. У зв'язку з цим Р. Декарт класифікує ідеї та думки на вроджені, набуті та утворені нами самими.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації
  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово