У соціокультурних і цивілізаційних взаємодіях важливими є всі сфери діяльності. Разом із тим потрібно підкреслити неперехідне і зростаюче значення ідеального. За формою ідеальні результати і види діяльності також є історично одиничними, конкретними, оскільки їх створюють індивіди, унікальні особистості. Такі результати народжуються в контексті життя певних країн, націй, у певні специфічні соціально-історичні епохи. Однак за своєю сутністю ідеальні, духовно-моральні продукти цивілізації та культури можуть ставати внутрішнім здобутком кожного індивіда і кожного народу, які захочуть їх засвоїти, осмислити, використати, перетворити для подальших предметних дій або морально-духовного збагачення. Парадигми, норми, зразки цивілізації та культури також є безцінними, тому що, будучи одного разу здобутими, винайденими, створеними, вони дають всім іншим індивідам і народам певного роду концентрований, звільнений від спроб і помилок досвід людства. Такою постає давньогрецька цивілізація, що порівняно з варварством забезпечує небачені темпи, динаміку перетворень, які "утворюють можливості узгоджувати і пов'язувати в загальнолюдську цілісність розвиток індивідів, поколінь, народів".
В історію цивілізації та культури людства назавжди увійшли і набули символічного змісту поняття, за допомогою яких давні елліни означували основні сфери ("топоси") своєї соціокультурної діяльності, скріплюючи її високі цінності. Ці поняття – поліс (місто-держава), лімен (гавань разом з портом), коми (села і нижнє місто), агора (ринкова площа), екклезія (народні збори), акрополь (верхнє місто), етос (звичай, поведінка), логос (слово, закон) слугують "орієнтирами у визначенні джерел давньогрецького філософування" , що містять риторику, постановку проблем та способи їх вирішення через систему доказів і логічної аргументації як такої.
Кожне із вказаних понять заслуговує окремого дослідження. Так, поліс – громадянська община – це характерна ознака, зосередження і найбільш повний вираз античного світу. В ньому виникає і набуває розвитку інтенсивне суспільне, державне життя, що засновано на об'єднанні різних господарських, культурних і власне політичних справ, інтересів, функцій, занять – інтеграція розділеної, диференційованої соціальної діяльності. З часом у ньому починає стверджуватися "світ слова", а з часів Гомера Еллада живе в стихії слова, мови, і всі давньогрецькі пам'ятки несуть в собі "Слово" як свого роду дійову особу на "сцені" античної історії.
Логічне мислення формується в процесі руху від конкретного мовлення в повсякденності – через спеціалізацію словесних занять – до абстрактної проблеми "Слова", що трансформується у філософії в термін "Логос", який містить зміст і стихію словесної (мовної) культури. "Якими багатоманітними значеннями обертався для грецького розуму цей “Логос”, – вказує Т. В. Васильєва, – в наші дні важко описати. Судова промова – логос, речення в граматичному смислі – логос, рахунок – логос, звіт – логос, розум – логос. До Геракліта зводили вчення про Логос як про основу і смисл світобудови, але навіть у цьому узагальненому і абстрагованому значенні логос зберігає зв'язок зі зверненою до людського слуху і розуміння мовою: люди не розуміють Логосу, навіть коли чують його, а якщо б вони вміли слухати Логос, вони погодились би зі словом мудрості".
З точки зору Б. Рассела, цивілізація Заходу, маючи грецьке коріння, була заснована на філософській і науковій традиції, що почала розвиватись в Мілеті. Розквіт наук в Іонії врятував греків від поклоніння перед містикою. Однак "спокійність духу" сама по собі, так само як і містицизм, не здатна здійснити інтелектуальну революцію. Для цього потрібен пристрасний пошук правди і краси. Живий інтерес до пристрасного, але альтруїстичного дослідження, дозволив давнім греками зайняти унікальне місце в історії. Саме цим вони відрізняються від інших великих цивілізацій світу. "Основне поняття, яке проходить через всю філософію, – це логос. Цей термін означає, серед іншого, "слово” і “міра”. Таким чином, філософське міркування і наукове дослідження нерозривні".
З часу укорінення "Логосу" в культурі пізнання починається процес формування науки логіки – системи правильного мислення. На перших етапах вона постає у формі риторики, що переплетена з більш спеціалізованим ораторським мистецтвом. Політика пробуджує громадян полісу культивувати справжнє мистецтво слова, тобто мистецтво ясно і чітко висловлювати власну думку, обґрунтовувати, переконувати, аргументувати і доводити її. Це породжує тісний зв'язок філософських творів про слово і мову з аргументацією і доказом, таких, наприклад, як "Риторика" Арістотеля. На його думку "риторика – мистецтво, відповідне діалектиці... Усі люди певною мірою причетні до обох мистецтв, оскільки всі так чи інакше змушені як заперечувати, так і підтримувати ту чи іншу думку, як виправдовуватися, так і звинувачувати" (Риторика. 1.1., 1354а, 1-6).
Власну думку повинні аргументовано висловлювати судді, присяжні, члени народних зборів і стратеги. Оратори, учителі риторики, укладачі промов – це важливі персони давньогрецької гуманітарної культури. Своєю діяльністю вони оформлюють практичну риторику, що закономірно переростає в теоретичну риторику, досить близьку до філософії і, зрештою, до логіки. Діалектика як мистецтво суперечки, "зустріч" протилежних думок, спочатку також вписана в практичну і теоретичну риторику, але потім сприяє розгляду проблеми протилежностей в більш абстрактній філософській формі. "У Геракліта та інших грецьких натурфілософів, – писав А. Ф. Лосев, – ми знаходимо формули вічного становлення як єдності протилежностей. Арістотель вважав першим діалектиком елеата Зенона. Саме елеати перші різко протиставили єдність і множинність, або мисленнєвий і чуттєвий світ".
Характеризуючи діалектику, Б. Рассел коментує її зміст з точки зору прагнення людей знайти себе у власних інтересах. Основним поняттям тут є згода. Так само ідея згоди може бути прийнята за відправну точку в логіці. Вона основується на тому, що, спілкуючись, люди рідко доходять до згоди, а якщо і погоджуються, то лише у тому, що вони різні. Коли у такій суперечці наші предки заходили в глухий кут, то вирішували питання за допомогою сили, оскільки якщо подолати опонента, то він вже не зможе вам суперечити. Вибір на користь продовження вирішення суперечливого питання за допомогою дискусії роблять лише тоді, коли це можливо, що характерно для науки і філософії. Це вплинуло на те, що філософія стародавньої Еллади на всіх етапах свого розвитку відчувала вплив подвійності. У тій чи іншій формі ця суперечність залишалася темою обговорення, про яку філософи писали і сперечалися. В основі цих дискусій лежала відмінність між істиною і заблудженням. Тісно пов'язана з цим в давньогрецькому філософському мисленні "суперечність між добром і злом, або між гармонією і боротьбою. Також існують суперечності між явищем і сутністю, питаннями духа і матерії, свободи і необхідності, простого і складного і, нарешті, питання хаосу і порядку, безкінечного і межі", – вказує Б. Рассел.
Отже, потреба логічної аргументації того чи іншого положення, що постає життєво важливим, випливає з потреби отримання достовірного, або істинного знання. Традиційно проблема довіри до індивідуального суб'єкта розглядалась без врахування особливостей об'єкта, переважно як можливість отримання достовірного знання про природний матеріальний об'єкт. Сама достовірність розумілась як істинність відображення, копіювання, опису. Аналіз пізнання повинен основуватись на живій історичній конкретності суб'єкта пізнання, участі його мислення. Тому він будується "на довірі йому як відповідально дієвому в отриманні істинного знання і в подоланні заблуджень", – зазначає. П. А. Мікешина.
Спрямованість суб'єкта пізнання до істини, що вимагає серйозного обґрунтування і аргументації, має серйозні онтологічні основи в когнітивній, соціокультурній та особистісно-індивідуальній сферах. Традиції, які йдуть від античності, – це скепсис, недовіра до "сваволі" суб'єкта і прагнення елімінувати його або, у кращому разі, замінити гранично абстрактним суб'єктом, свідомістю (або людиною) взагалі. Так, Л. І. Шестов зазначав, що "без живого Сократа філософії ніяк не обійтись". Тобто потрібно визнати фундаментальну, невід'ємну і продуктивно-евристичну роль емпіричного, цілісного суб'єкта пізнання у філософії та виявити довіру до нього.
Паралельно до "довіри" в античні часи формується традиція скептицизму "недовіри" до людини, яка пізнає. Цей "елемент недовіри" увів філософ-скептик Піррон, який, згідно з Діогеном Лаерцієм, "нічого не називав ані прекрасним, ані потворним, ані справедливим, ані несправедливим і взагалі вважав, що істинно нічого не існує... ніщо не є більшою мірою одним, ніж другим"; "на кожне слово є і протилежне". Пізніше Секст Емпірик поєднує скептицизм з емпіризмом, припускаючи можливість згоди з певними речами на основі чуттєвих даних, а стриманість, атараксія уявляє як результат утримання від суджень з приводу істини.
На основі загальної позиції античного скептицизму, який заперечував положення всіх шкіл і доводив, що претензії різних філософських, взагалі теоретичних побудов на абсолютну істинність є неправомірними, а істинність усіх знань є відносною, можна стверджувати про його опосередковуючу роль у становленні логічної аргументації. Адже вимога утримуватися від висловлювань, які претендують на істинність, не враховувала того, що різні за ступенем розсудкові, правдоподібні або "імовірнісні" висловлювання мають право на існування. Йдеться про невизначеність, що існує в пізнанні, оскільки існують аргументи "за" здатність людини досягнути достовірного знання, а також аргументи "проти" такої можливості. Людина, яка мислить, пізнає та набуває здатності до сумніву, скепсису, самоіронії "і це одна з фундаментальних її властивостей, що зміцнює до неї довіру, а не руйнує прагнення до пізнання дійсності".
Також в період античності існувала інша традиція, пов'язана з оцінкою когнітивних можливостей людини. На відміну від скептицизму, ця традиція не набула такого широкого розповсюдження, оскільки в ній вбачався очевидний релятивізм, несприйнятливий для логічної аргументації як модусу раціонального мислення. Йдеться про ідеї Протагора і його однодумців, відомих як софісти. Софісти відчували, що знанням володіти неможливо, а тому проголошували, що це не є таким важливим, а значущою є лише корисна, вигідна думка.
На думку Б. Рассела, у цьому є певна правда. У ті часи в Елладі не було систематичного навчання, а роль вчителів виконували софісти. Навчаючи, софісти виокремили декілька предметів. Найбільш розповсюдженим було надання і навчання філософської освіти. Також багато софістів навчали предметам, що пов'язані з безпосередніми практичними потребами. З розповсюдженням в V столітті до н. е. демократичних інститутів особливого значення набули риторика, політична діяльність і еристика. Представники останньої могли зробити так, що погане виглядало навіть кращим, ніж добре. Це мистецтво застосовували в судах, де обвинувачений повинен був захищати себе сам, а вчителі (софісти-еристики) вчили його, як правильно "маніпулювати аргументами і використовувати парадокси".
Предметом дослідження еристики і софістики (як і діалектики) були силогізми, тобто звичайні, буденні міркування. Вони "істотно відрізнялися від наукових силогізмів, що являли собою предмет дослідження аналітики", – зазначає І. В. Хоменко. Насамперед їх відрізняли засновки, що входили до складу таких міркувань. У наукових силогізмах засновки повинні були бути необхідними положеннями, що зумовлювалось їхньою істинністю. Такі висловлювання повинні були "завжди бути істинними положеннями".
Характерним є те, що у еристиці та софістиці, як і в діалектиці, засновки міркувань могли мати правдоподібний характер, тобто їхня істинність могла й не бути визначеною заздалегідь. У цьому аспекті Арістотель зазначав: "Діалектичний умовисновок – це такий, що будується з правдоподібних положень". Однак правдоподібність може бути різною. Людині іноді лише здається, що те чи інше положення є правдивим. Саме такі твердження використовують як засновки в еристичних міркуваннях. "Еристичний умовисновок, – писав Арістотель, – основується на положеннях, що здаються правдоподібними, але насправді не є такими. Він або здається вихідним з правдоподібних положень, або виходить з положень, що здаються правдоподібними". В іншому місці давньогрецький філософ продовжує: "Еристичний та софістичний умовисновок – це, по-перше, позірний умовисновок стосовно того, чим займається діалектика..., по-друге, це такі паралогізми, що, не відповідаючи способу дослідження певного предмета, здаються побудованими за правилами відповідного мистецтва" .
Отже, еристичні міркування, як умова тих чи інших доказів, відрізняються від діалектичних, що зумовлює відмінність цілей, які стоять перед діалектикою, еристикою та софістикою. Якщо діалектика, згідно з Арістотелем, може бути корисною для тренування думки, усних бесід і філософських дискусій, то еристика має лише одну мету – перемога в дискусії будь-якими доказами і аргументами, навіть за використання нечесних засобів. Еристик "хибно міркує, виходячи з тих самих начал, що й діалектик". Також еристика за своєю метою відрізняється від софістики: еристики прагнуть до перемоги лише у суперечках, а софісти – позірної мудрості та слави в гонитві за наживою. І еристики, і софісти застосовують однакові докази, але з різними цілями. "Один і той самий доказ буде софістичним та еристичним, але не для одного й того самого: еристичний – заради перемоги, софістичний – заради позірної мудрості", – писав Арістотель. Таким чином, Арістотель пов'язує еристику з комунікацією, де співрозмовники за допомогою тих чи інших аргументів активно впливають один на одного, причому головною метою для них є перемога. Задля перемоги вони можуть застосовувати різні методи, зокрема "хитрощі, які призводять до хибності доказів, а отже й до хибності висновку міркування – аргументації" .
Повертаючись до Протагора і його відомої тези: "людина є мірою усіх речей: існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують" (за Дгогеном Лаертсъким), варто зазначити, що в теорії доказу вона (людина) набуває нові (або пригадує забуті) смисли у ролі категорії суб'єкта пізнання. Ці смисли мають безпосереднє відношення до природи істини. Розмірковуючи над вказаною тезою Протагора, в свій час М. Гайдеггер безпосередньо пов'язував його з сутністю людського пізнання. Коректність гайдеггерівської інтерпретації протагорівської тези зумовлена тим, що їй передує "аналіз історичної зміни трактувань суб'єкта, суб'єктності і трактувань суб'єкта в давньогрецькій філософії". З точки зору М. Гайдеггера, ми не повинні вкладати у слова Протагора більш пізнє розуміння людини як суб'єкта. Для давньогрецького філософа "людина є міра", оскільки вона перебуває в колі доступного, неприхованого, непотаємного (алетейя). Непотаємність сущого обмежена "різним (для кожної людини) колом внутрішньосвітового сущого". І саме "людина кожного разу виявляється мірою присутності і непотаємності сущого завдяки своїй співмірності тому, що їй найближчим чином відкрито, і обмеженості цим останнім, – без заперечення закритих від неї від далей і без амбіційного наміру судити і обговорювати відносно їх буття або небуття".
Звідси відбувається становлення суб'єктивного, що найбільш повно виявляє себе в новоєвропейській філософії. М. Гайдеггер нагадує, що в часи античності "subjectum" означало "те, що лежить в основі". І лише з часів Р. Декарта саме людина (а не предмет, не річ, як раніше) входить в роль справжнього і єдиного суб'єкта, людина стає власне "тим, що лежить в основі". І в Протагора, і в Р. Декарта, зважаючи на всі відмінності в розумінні тези "людина є мірою всіх речей...", вона передбачає причетність людини, суб'єкта "до внутрішньосвітового досвіду", що постає принциповим моментом для розуміння тези та її зв'язку з істиною. Саме тут міститься можливість попередити абсолютизацію "егоїстичного Я", яке реалізує право "волі до влади" назначати, що повинно бути істиною, а що – заблудженням, коли суб'єктивність не просто вийшла за будь-які межі, а сама тепер керує будь-яким видом покладання і зняттям обмежень. Іншими словами, якщо "для Протагора людина в бутті своєї самості визначена належністю до того чи іншого кола непотаємного, то для Декарта людина як самість визначається включенням світу в уявлення людини". Тобто в картезіанстві існування означає "представленість суб'єктом і для нього..., в смислі обмежити представлення до самої себе обмежуючої достовірності".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"“ на сторінці 1. Приємного читання.
