Проблема аргументації містить безліч різних аспектів, а отже, може і повинна розглядатися з різних боків. Один із можливих підходів – це аналіз аргументації як складової рефлексії – способу самопізнання суб'єкта. Для філософського мислення рефлексія виявилася нерозривно пов'язаною із суб'єктно-об'єктними відношеннями, що мають витоки в картезіанстві. Критика картезіанської парадигми, що була викликана труднощами рефлексії, обернулася проти розрізнення суб'єкта і об'єкта пізнання, що визначається суб'єктно-об'єктними відношеннями, а також не зачепила моменту безпосередньої єдності, що визначається рефлексією між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається. Критика рефлексії призвела до децентрації та елімінації суб'єкта. Однак зі "смертю суб'єкта" не зникли труднощі розуміння самопізнання. Аналіз реальних процесів аргументації, які можуть здійснюватися лише під час спілкування суб'єктів, не дозволяє забувати, що аргументацію завжди вибудовує конкретний суб'єкт і найчастіше вона розрахована на певну спільноту (певних індивідів).
Як відомо, аргументація є способом переконання іншого у правильності тези, що доводиться. Отже, якщо суб'єкт пізнання або комунікації завдяки аргументації хоче досягти цієї мети, то він повинен враховувати не лише (і не стільки) "об'єктивні" фактори, тобто доказовість міркувань відповідно до критеріїв логіки і філософії, але і їх переконливість для того чи іншого опонента або слухача. Це означає, що той, хто аргументує, повинен враховувати суб'єктивні фактори, тобто рівень ментально-інтелектуальних особливостей опонента. Так, чіткий доказ "апріорності" чи "апостеріорності" знання для людини, яка не знає основ класичної філософії, може бути зовсім непереконливим, і вона його, не задумуючись, спростує. Причому, в дискусіях "заради перемоги" суб'єктивні факти часто мають "вирішальне значення".
У такій ситуації виникає потреба виявлення передумов, за яких суб'єкт (його свідомість) у процесі пізнання постає критерієм достовірного знання. Такою передумовою є рефлексія. Рефлексивність того чи іншого положення зовсім не підтверджує присутності в ній "Я", що було б надано самому собі в акті рефлексії. Будь-яка концепція, аргумент, які покладають безпосередню даність тієї чи іншої форми знання (усвідомлення) самого себе, є рефлексивними. Отже, потрібно осмислити аргументи "за" і "проти" рефлексивної теорії суб'єктивності, що претендує на доказ достовірного знання, вказує на вирішення проблеми, як суб'єкт пізнає самого себе і світ.
Рефлексія як метод самопізнання стверджується в класичній (картезіанській) традиції філософування. Cogito Р. Декарта, виступаючи безпосереднім знанням, інтуїцією, є водночас самосвідомістю, що себе засвідчує, тобто є результатом рефлексії. Безпосереднє, достовірне споглядання, або інтуїція є началом пізнання. Якщо знайти хоча б один пункт, що володіє безпосередньою достовірністю, то, на основі цього, за допомогою дедукції можна вибудувати систему достовірного знання. Достовірність дискурсивного знання зводиться до достовірності не дискурсивного "схоплювання". Отже, Р. Декарт спирається на установку (передумову) про існування безпосереднього знання, що володіє "абсолютною достовірністю". Ним можна вважати те знання, що осмислено в результаті сумніву. "Об'єктивне знання, в якому я сумнівався, повинно бути відновлено, у результаті чого воно буде характеризуватися систематичним зв'язком і достовірністю".
Заслугою Р. Декарта є те, що він пов'язує суб'єктивність із самосвідомістю. "Я" не в змозі помислити що-небудь, якщо до цього не відчую себе існуючим в акті мислення. Самосвідомість, ця абсолютна достовірність "Я" індивіда, для нього виступала умовою, без якої взагалі нічого не було б. А головне те, що самосвідомість пов'язана із рефлексією, яка, по суті, має характер безпосереднього знання. Саме цей характер і визначає її аргументом для доказу достовірності знання. Як зазначає Р. Шефер, аналізуючи рефлексивне свідчення в істинності самосвідомості, у Р. Декарта "чим більш безпосередньо щось доступне суб'єкту, тим воно більш ясне і чітке". Для французького філософа істина не є результатом того чи іншого відношення, наприклад, відповідності знання і дійсності, оскільки саме відношення, для того, щоб бути верифікованим, повинно бути істинним, очевидним.
Декартівська рефлексія характеризується як філософський метод, але особливий, не дискурсивний метод. Такі прості протилежності, як річ "мисляча" і "протяжна", розум і тіло, які повинна пов'язувати і приводити до істини рефлексія, являють собою за потреби безпосереднє, знайдене, наявне. Так само і метод, яким як аргументом розпоряджається картезіанський, спінозівський і лейбніцівський розум, є безпосереднім, "природним", тому відмінності та зв'язки також можуть бути розглянуті лише як безпосередні, через що вони є "не методичними установками, а визначеними даними, які завдяки методу можуть мислитися".
Отже, декартівська рефлексія як метод пізнання суб'єктом самого себе має характер безпосереднього знання. Однак спосіб пізнання суб'єктом самого себе відрізняється від способу пізнання світу, але, прагнучи до достовірного знання стосовно світу, Р. Декарт застосовує спосіб самопізнання (рефлексію) і до нього. Отже, і на все пізнання. Все, що не є "Я", включаючи Бога, філософ хоче пізнати таким самим методом, як і свідомість. Критерієм істини тут виступає ясність і чіткість, які досягаються безпосередньою наявністю об'єкта. Ясна і чітка ідея Бога в нас – це рівносильно присутності Бога в нас. "Ідея Бога вищою мірою ясна і чітка: адже в ній міститься все, що я сприймаю ясно і чітко, і вважаю реальним та істинним, все, що несе в собі певну досконалість", – писав Р. Декарт. Для нього довести існування Бога означало висунути аргументом "ідею Бога" і показати, у чому полягає ясність і чіткість цієї ідеї.
Метод рефлексії у ролі аргументу застосовується Р. Декартом не лише в пізнанні Бога, але і в пізнанні інших речей. Зокрема вказується, що ідея тієї чи іншої речі буде відповідати критерію істини – ясності і чіткості – лише тоді, коли матиме місце наявність речі в свідомості не в якості якогось "образу", а реально. У цьому контексті прояснюється смисл тези Р. Декарта про те, що об'єктивна реальність речей може бути пізнана, на основі ідей цих речей, а отже, завдяки самопізнанню, прямого звернення до себе – рефлексії.
Філософія Р. Декарта вперше відкриває суб'єкта, який у результаті рефлексії пізнає як своє "Я", так і оточуючий світ, включаючи Бога. Завдяки цьому вона стала надзвичайно впливовим інтелектуальним фактором в епоху Нового часу. У цій ситуації, осмислюючи роль "суб'єктивного фактору" в процесі пізнання, потрібно зазначити його особливість як аргументу: "Основна вимога до правильного виведення полягає в тому, що в суперечці повинен бути опонент, який погодився б вважати його правильним і, зрозуміло, не міг би дати даному висновку гідного спростування. Вважається, що будь-який аргумент в суперечці співвідноситься насамперед з людиною та її твердженнями, тому він не може мати істинності над тими, хто сперечається", – вказує Г. В. Гріненко. Це безпосередньо стосується декартівської рефлексії, оскільки там, де філософською базою для міркування виступають певні трансцендентні ідеї та принципи, аргументація вибудовується як об'єктивна, а іншими словами – з претензією на об'єктивність.
Однак надалі декартівська претензія не знайшла підтримки, зокрема у Д. Юма. Для нього досліджувати "Я" означає пізнавати змісти свідомості – "перцепції", серед яких можна виокремити первісні змісти – "враження" та похідні від них – "ідеї". Причому "всі наші прості ідеї за першого свого прояву виходять з простих вражень, які їм відповідають і які вони адекватно представляють".
Чи можуть первісні враження бути носіями уявлень про самого себе і об'єкти світу? Негативна відповідь Д. Юма на це питання аргументується тим, що враження існують в часі, вони постійно проходять, тоді як уявлення відрізняються тим, що зберігаються впродовж тривалого часу. Тривале існування об'єкта як цілісності вимагає принаймні збереження вражень "у пам'яті", а складові (елементи) пам'яті є похідними від змісту свідомості. "З цього враження розум знімає копію, що залишається і після припинення вражень, і яку ми називаємо ідеєю", – писав філософ. Таким чином, можна зробити висновок, що зв'язок, який забезпечує існування об'єктів як цілісностей та існування єдиного "Я", є зв'язком ідей первісних вражень, а не їх самих.
Отже, проблематичність теорії рефлексії як аргументу в пізнанні стали для Д. Юма підставою для розробки власної теорії. Оскільки ми безпосередньо сприймаємо змісти свідомості – "перцепції", і дослідження світу засновується на дослідженні перцепцій, критика Д. Юмом безпосередньої даності є критика її "зсередини". Вона виходить з її абсолютизації та спростовує її через доведення до абсурду. Перебуваючи в межах рефлексивного мислення, Д. Юм стверджує, що первісні враження виникають в часовій (темпоральній) послідовності. Тобто час є реальною характеристикою свідомості. Переконавшись в тому, що постійність в часі можлива лише у формі субстанції, мислитель поставив під сумнів і темпоральність, і субстанціональність.
У "Трактаті про людську природу" Д. Юм визнає наявність не вирішуваної суперечності в осмисленні тотожності особистості. Юмівське пояснення ментальної активності передбачає існування усталеного "Я", наявність якого Д. Юм заперечує. Джерело проблемності Д. Юма полягає і в тому, що асоціація ідей, яку передбачає його звіт про ідентичність душі, повинна бути асоціацією вторинних ідей (ідей, отриманих за допомогою рефлексії), а така асоціація здійснюється за допомогою нових ідей, що приводить до неможливості поєднати всі без винятку перцепції. Однак при цьому роль рефлексії в концепції Д. Юма залишається до кінця не розкритою. Зокрема не показано, що саме час і субстанція – рефлексивні структури, які знаходяться між собою у відносинах "взаємної обумовленості і взаємної суперечності, і визначають собою знамениту суперечність двох принципів". У такому разі рефлексія не виступає аргументом для визначення істинності знання у філософії Д. Юма.
Пізнання, з точки зору Д. Юма, виходить з безпосередньо даних нам вражень, походження яких невідоме (окрім того, що від нас воно не залежить). Свідчення в істинності ідеї полягає винятково в знаходженні враження, що йому відповідає. Щоб співвіднесення ідей здійснювалося без виходу за межі безпосередньої даності. Д. Юм шукає такі способи взаємозв'язку ідей, що безпосередньо дані з самою появою вражень всередині однієї і тієї ж свідомості. Відповідними цій умові для Д. Юма постають "зв'язки за ступенем схожості та відмінності в кількісному і якісному відношеннях, а також за положенням в просторі і часі". Достовірність суджень, предметом яких слугують вказані відношення, аргументується тим, що відношення, яке в них стверджується, вже безпосередньо дане в самому предметі і лише вилучається з нього. Отже, у Д. Юма достовірне знання є аналітичним знанням, що виступає у нього як апеляція до безпосередньої даності. Пізнання передбачає можливість перевіряти "дані", а не приймати їх такими, що не викликають сумніву. Існування речі не є аргументом, який може бути застосовано для доказу, а лише переконанням, даним безпосередньо разом з враженням, що є невіддільним від нього. Думка про зовнішнє існування, як про щось специфічно відмінне від наших сприйнять, є безглуздою.
Необхідність враховувати "світ суб'єкта", на який спрямована аргументація, показує, що Д. Юм, звівши світ до безпосередньої даності, відмовив картезіанській рефлексивності, яка, стверджуючи безпосередню даність суб'єкта самому собі, не може бути аргументом ні в пізнанні суб'єктивності, ні в пізнанні об'єктивності. Спроба здобути знову "об'єктивний світ" можлива була лише через обмеження прав рефлексії. Однак тоді постає питання: яким буде процес аргументації, якщо позбавити його повноти рефлексивного досвіду?
Відповідь на це питання можна спробувати знайти у міркуваннях І. Канта. У низці філософських досліджень І. Канта зазначено, що він використовував метод рефлексії. У "Критиці чистого розуму" дослідження суб'єктивних здатностей пізнання ("суб'єктивного фактору") здійснюється за допомогою рефлексії, тобто прямого спостереження за діяльністю свідомості. Безпосереднє відношення до предметів пізнання отримує в наочному сприйнятті, тому саме з нього повинен початися рефлексивний розгляд, що водночас повинен стати аргументом в аналізі даних предметів (реальності).
Використавши в своєму дослідженні суб'єктивних умов досвіду рефлексію, І. Кант відкриває її принципову проблематичність. Самосвідомість, щоб бути основою пізнання, повинна бути результатом самодіяльності, спонтанності, тобто бути безпосередньою. Однак саме через необхідність покладати її у всякому уявленні, самосвідомість зводиться лише до одного: "Я мислю". На початку і наприкінці кантівського дослідження свідомості ми знаходимо такі її, отримані за допомогою рефлексії, характеристики, як: темпоральність та єдність. Виявлені як властиві всілякому досвіду і незалежні від його змісту, ці характеристики визначаються фундаментальними характеристиками свідомості, а потім стають характеристиками самого суб'єкта, оскільки саме він є умовою можливості так зрозумілої свідомості. При цьому первісно покладається безпосередньо (рефлексивно) знайдена єдність свідомості (як і у Д. Юма). У результаті вона виявляє свій формальний характер, тобто субстанціональність, варіацією якої у такому разі виступає єдність і самототожність свідомості на основі уявлення "Я мислю". Таким постає "коло" рефлексії, яка виявляє лише те, що їй наперед задано. Характеристики темпоральності та цілісності, що інтуїтивно приписуються свідомості, переносяться на самого суб'єкта пізнання у вигляді відповідних пізнавальних здібностей: чуттєвості. Її формою виступає час і уявлення – спонтанності, які виробляють уявлення "Я мислю".
Рефлексивна модель присутня і в кантівському аргументі, згідно з яким, пізнання стверджує саме себе (самопізнання) як явище. Суб'єкт подає себе, оскільки сам може афікувати внутрішнє почуття. "Душа споглядає себе не так, як вона подавала б себе безпосередньо самодіяльно, а відповідно до того, як вона підлягає впливу зсередини, отже, не так, як вона є, а так, як вона являє себе". Варто зазначити, що в такому контексті проблема можливості суб'єкта бути об'єктом для самого себе є ключем до теорії суб'єктивності. Просте постулювання здатності суб'єкта впливати на самого себе є ні чим іншим, як уступками рефлексивному розумінню самопізнання як самозвернення. Це означає, що І. Кант не мислить пізнання "Я" як такого іншим, відмінним від звернення до безпосередньо даного знання про "Я". Тобто він залишається в полоні рефлексивного розуміння самопізнання.
Міркуючи про винайдену ним "трансцендентальну дедукцію", І. Кант дотримувався передумови про безпосереднє знання "Я"; за відмови від неї в пов'язаній з нею аргументації утворилася ланка, якої первісно не було. Лише на основі передумови про доступність "Я" для прямого споглядання можна стверджувати тотожність первісної єдності свідомості та об'єктивної єдності свідомості. Оскільки ця тотожність слугує найважливішою ланкою трансцендентальної дедукції категорій, то можна сказати, що кантівське дослідження суб'єктивності в цілому залежне від цієї передумови. Незважаючи на те, що І. Кант орієнтується на пояснення предметів як претендуючих на незалежне від свідомості існування, у його дослідженні залишається прихована передумова про те, що можна "безпосередньо звернутися до самого себе – передумова достовірності рефлексії", а отже, її здатності аргументувати достовірність знання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу“ на сторінці 1. Приємного читання.
