"Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Логіка міркувань Р. Декарта дещо інша. Філософ не застосовує аргумент, подібний до "парі" Б. Паскаля, який прагне довести переваги віри в Бога. Йому необхідно дослідити, яким саме чином виникає подібний доказ. У Р. Декарта такий спосіб аргументації та пізнання, безумовно, викликає інтерес, оскільки він вже давно зайнятий боротьбою з невикоріненим і повсюдним скептицизмом. Вирішенню цього завдання сприяє розроблений і застосований ним в науці новий раціоналістичний метод, що повинен дати ясне і чітке знання "речей мінливих". Тепер настав час спрямувати цей метод на метафізику та її головні питання. Для того, щоб їх вирішити, надати найбільш достовірні докази, Р. Декарт розпочинає побудову строгої науки і пошук "очевидності та достовірності" як аргументів в досягненні істини (достовірного знання).

Вивчаючи трансцендентальні установки Р. Декарта, німецький дослідник Ф. Бауер вказує на те, що "більшість із наявних тлумачень Декарта належать до розповсюдженої альтернативи реалістичної або ідеалістичної інтерпретації (останню часто помилково ототожнюють з трансцендентальною). Обидві інтерпретаційні установки не враховують основоположної системної думки Декарта, оскільки не беруть до уваги, що його перші принципи системи є апріорною єдністю суб'єкта і об'єкта, мислення і буття, на що в той же час орієнтується методичний процес філософської рефлексії". Якщо в ці принципи і визначений ними метод інтерпретатор привносить винятково форму представлення для конституції суб'єкта або об'єкта, то вони з необхідністю повинні втрачати те, що мали в своєму первісному характері (змісті).

Стосовно проблеми "апріорної єдності", то вона породжена новочасовим переворотом у філософії та того пріоритету, який надавався суб'єкту і його можливостям у процесі пізнання. Для прикладу можна розглянути визначення Р. Декартом відмінності трьох видів ідей – вроджених, набутих і утворених самим індивідом. Декартівське поняття "вродженого" має спрямований характер і рухається від суб'єкта до об'єкта. Воно має відношення до ролі суб'єкта у здійсненні пізнання, тому апріорними можуть бути названі "динамічні" форми іннативізму, але не традиційний іннативізм. Це випливає із пояснення Р. Декарта щодо принципової різниці між його власним (сучасним) іннативізмом і старим його значенням: "Я ніколи не писав і не вважав, – міркує Р. Декарт, – начебто розум має потребу у вроджених ідеях, які є чимось відмінними від його здатності мислення; але коли я зазначав, що володію деякими думками, які я отримав не від зовнішніх об'єктів і не завдяки самовизначенню моєї волі, а винятково завдяки властивій мені здатності мислення, то, оскільки я відрізняв ідеї, або поняття, що є формами цих думок, від інших, зовнішніх, або утворених, я назвав перші з цих ідей вродженими".

Іннативізм стає апріорним досягненням суб'єкта пізнання, очікуючи внутрішньо присутній (а не набутий) потенціал у процесі побудови системи пізнання. Природна налаштованість до "побудови пізнання і потенціальний характер суб'єктивної здатності постають єдиними вводженими елементами; вони і утворюють нове a priori Нового часу" . Цей вид іннативізму, що належить до вроджених здібностей, проходить через всю новоєвропейську філософію.

Прагнучи обґрунтувати нову філософію у парадигмі трансценденталізму, Р. Декарт аргументує вирішення проблеми: для розкриття таємниць природи потрібно поставити питання, чи достатньо людського розуміння для їхнього розкриття. Отже, сутність "речей" (світу) ми можемо дослідити не раніше, ніж після досконалого вивчення "чистого розуму", оскільки пізнання речей йде лише за "пізнанням чистого розуму". Тому перед тим, як розпочати пізнання речей, створених природою і людиною, потрібно "звільнити своє уявлення від усіх недосконалих ідей, які існували в ньому раніше, серйозно взятися за формування нових ідей, використовуючи для цього всі здатності свого розуму" . Так виникає концепція "універсального сумніву", в якій сумнів стає методом.

Завдання методичного сумніву, або очищення свідомості (трансцендентальної редукції), визначене в "Міркуванні про метод", полягає в наступному: займаючись пошуком істини, необхідно "відкинути як безумовно неправдиве все, в чому міг побачити найменший привід до сумніву і побачити, чи не залишиться після цього в моїх поглядах чого-небудь вже цілком безсумнівного". Адже лише те, що не викликає сумніву (безсумнівне) може бути покладене в основу кожної науки, в т. ч. і метафізики. На основі цього Р. Декарт міг цілком правомірно сказати: "З приводу кожного предмету я розмірковував особливо про те, що може зробити його сумнівним і ввести нас в заблудження, і заразом викорінював з мого розуму всі заблудження, які раніше могли виникнути. Але я не уподібнювався, однак, тим скептикам, які сумніваються лише для того, щоб сумніватися, і прикидаються такими, що перебувають в постійній нерішучості. Моя мета, навпаки, полягала в тому, щоб досягнути впевненості і, відкинувши невпевненість, знайти твердий ґрунт"

Таким чином, Р. Декарт бореться із скептицизмом за допомогою самого скептицизму, тобто методом "від супротивного": сумніваючись у всьому і відкидаючи все те, у чому можна засумніватися, він знаходить першооснову достовірності людського пізнання. У методологічному плані філософ пішов далі скептицизму: якщо мета скептика полягала в тому, щоб поставити в глухий кут свого супротивника, утриматися від судження, то Р. Декарт до крайності радикалізував сумнів, перетворивши його в аргумент доказу.

У систематизованому вигляді цілі методичного сумніву викладено на початку "Начал філософії", де говориться, що оскільки ми вносимо різні судження про світ речей раніше, ніж оволоділи своїм розумом, то "нас відволікає від істинного пізнання багато забобонів; очевидно, ми можемо позбутися від них лише, якщо хоч раз в житті постараємось засумніватися у всіх тих речах, по відношенню до достовірності яких ми відчуваємо хоча б найменшу підозру... До того ж, корисно вважати речі, в яких ми сумніваємося, хибними, щоб тим самим ясніше визначити те, що найбільш достовірне і доступне пізнанню... Але цей сумнів повинен бути обмежений лише сферою споглядання істини". Остання фраза пояснює топологію і філософське значення процедури сумніву. Йдеться про те, що звичайна (повсякденна) установка свідомості базується на сприйнятті дійсного світу як сущого, що завжди "зі мною і навколо мене". Реальність сущого така, якою вона задає себе для суб'єкта. Очевидно, що така форма свідомості завжди наповнена і недостовірними судженнями, і хибними думками та враженнями, і некритично сприйнятими "знаннями", і сумнівними положеннями. До того ж, вона не може включити в себе нічого іншого. Трансцендентальна редукція проводиться лише для того, щоб вийти з цієї повсякденної (природної) установки і увійти в сферу трансцендентальної свідомості. Адже "сумнів", який схоплюється також як "інтелектуальний" предмет, з необхідністю "вимагає джерела всієї мисленнєвої визначеності суб'єктивній основі пізнання, в чистому інтелекті". Відповідно, методичний сумнів являє собою особливу рефлексивну процедуру, метою якої є дійти до справжнього філософського мислення і виявити там очевидні та переконливі першооснови, завдяки яким зростає ясне і чітке достовірне знання.

Але яке знання потрібно вважати безпосередньо достовірним? Аргументом його достовірності постає процедура постановки під сумнів усіх своїх знань, але при цьому я не можу сумніватися в тому, що я мислю себе тим, хто сумнівається. Отже, я мислю. А це означає, що я існую. Cogito ergo sum. Це і є той аргумент, на основі якого об'єктивне знання, яке піддали сумніву, повинно бути відновлене, у результаті чого воно буде характеризуватися систематичним зв'язком і достовірністю. Стверджувати, що "Я мислю" означає "мислити про мислення", а це передбачає самосвідомість, тобто "Я". Лише самосвідомість засвідчує мислення, що дає Р. Декарту право констатувати безсумнівний факт існування самосвідомості. А самосвідомість є результат простого безпосереднього звернення свідомості до себе. "Пряме ж звернення до наявного безпосереднього знання про самого себе, або, що те ж саме, до себе як безпосередньо присутнього, є рефлексія", – вказує Т. М. Рябушкіна в своїй ґрунтовній праці "Пізнання і рефлексія". Само- звернення надає можливості для встановлення мислення індивіда. Це є першою передумовою філософії Р. Декарта.

Подальша логіка міркувань показує, що самосвідомість, ця абсолютна достовірність "Я", для суб'єкта постає умовою, без якої взагалі нічого не могло бути. Самозвернення стверджує наявність мислення і підтверджує реальність існування "Я-свідомості". Саме тут прихована друга передумова філософії Р. Декарта, яка полягає "в первісному покладанні", в оберненні "свідомості на себе", що дозволяє з аподиктичною очевидністю встановити: "Я мислю". Таке самозвернення у філософії Нового часу отримує назву рефлексії". Отже, Р. Декарт доводить, що свідомість безпосередньо доступна для рефлексії, тобто рефлексія, по суті, має характер безпосереднього знання. А знання – це завжди аргумент, і рефлексія постає аргументом достовірності "я мислю". Рефлексія є прямим зверненням до себе як безпосередньо існуючого (до наявного безпосереднього знання про самого себе).

Аргументація Р. Декартом своєї позиції показує, що передумова достовірності рефлексії тісно пов'язана з передумовою достовірності безпосереднього знання. Безпосередня достовірність забезпечується безпосередньою присутністю того, кого пізнають. Але безпосередньо бути присутнім, завжди бути з суб'єктом може лише він сам (той, кого пізнають). Тому саме з актом самопізнання насамперед пов'язується безпосередня достовірність. Р. Декарт доводить, що "достовірність уявлення полягає в ясності – наявності перед уважним духом і відкритості йому, і чіткості – відмінності уявлення від інших уявлень. Оскільки ясність як критерій достовірності зумовлена наявністю об'єкта, або безпосередністю наших уявлень, остільки знання про “Я” повинно бути достовірним, адже ніщо не стоїть перед нами так безпосередньо, як наша власна істота".

Аналіз декартівського cogito показує послідовне обґрунтування саморефлексії. Нехай на світі нічого немає – ні неба, ні землі, ні думок, ні тіл, але оскільки я себе в цьому переконав, а все ж існую. Нехай мене вводить в заблудження надзвичайно могутній і хитрий, але оскільки він мене обманює, я існую. Таким чином, "кожного разу, як я проголошую слова “Я є”, я існую або сприймаю це висловлювання розумом, воно за необхідності буде істинним". Отже, Р. Декарт чітко доводить, що перша істина "Я є" не має потреби в якій-небудь підтримці. Поки я мислю, я не можу сумніватися у власному існуванні. Поки я стверджую, що існую, я дійсно існую.

Знайдена і доведена Р. Декартом у ролі безпосередньо достовірної теза – "cogito ergo sum" – є результатом саморефлексії. Дійсно, cogito не є лише безпосередньою самосвідомістю, а і самосвідомістю, що сама себе засвідчила. Аргументація стосовно cogito є результатом застосування певного методу пошуку основи філософії, а рефлексія "стає у Декарта органоном самообґрунтування філософії". Як зазначає Р. Шефер, cogito містить в собі елементи як інтуїції, так і судження, вбачає дискурсивно-загально-значущий елемент самосвідомості в тому, що воно є не лише внутрішньою, але й інтерсуб'єктивною достовірністю, інакше вона була б занадто легким здобутком скептика, щоб претендувати на роль першого принципу. Йдеться про те, що "cogito як артикульоване судження означає... в собі диференційований, умовний зв'язок думок": "тільки тоді, коли я мислить, воно повинно з необхідністю існувати"

Якщо говорити про рефлексивну констатацію істинної самосвідомості, то, як доводить Р. Декарт, істина не є результатом якого-небудь відношення, наприклад, відповідності знання і дійсності. Адже саме відношення, для того, щоб воно могло бути верифікованим, повинно бути істинним, тобто очевидним. Оскільки безпосереднє (наявно існуюче) є істинним, рефлексивне свідчення в істинності будь-чого виявляється одночасно і контролюючим безпосереднє знання, і "прив'язаним" до нього. Щоб бути істинним, рефлексивне саме повинно бути безпосереднім, тому рефлексія у Р. Декарта і постає нічим іншим, як "природним світлом", яке безпосередньо засвідчує істинність безпосередніх даних. Саме безпосередністю рефлексії пояснюється зазначений М. Гарнцевим факт: розрізняючи інтуїцію (одержання ясної та чіткої ідеї) і "природне світло" свідчення в її істинності, Р. Декарт часто використовував вираз "інтуїція розуму" і "природне світло розуму", доводячи їх "близькість за смислом, а іноді їх взаємну заміну один одного".

Окрім очевидності "Я існую", є й інші очевидності, достовірність яких Р. Декарт доводить через модуси мислення. Якщо їх розглядати поза відношенням до їх репрезентативної цінності, самі по собі вони істинні. В цьому смислі правильним є не лише положення "Я мислю", але і "Я відчуваю", "Я уявляю", "Я бажаю". Навіть якщо мені лише сниться, аргументує філософ, що я бачу світло, чую звуки, відчуваю шар, попри те достовірним є те, що мені здається, начебто я бачу, чую, зігріваюся. Хоча все те, що я сприймаю за допомогою почуттів, поза мною може виявитися нічим, однак почуття як спосіб (modus) мислення я з впевненістю можу вважати своєю внутрішнього властивістю. Те саме можна сказати стосовно інших модусів мислення: уявлення, бажання і розуміння. "Я не можу помилятися на рахунок того чи уявляю я щось, бажаю я щось, а також на рахунок того, чи стверджую я щось або ні".

Таким чином, у Р. Декарта рефлексія як метод пізнання суб'єктом самого себе постає аргументом того, що має характер безпосереднього знання. Достовірністю рефлексії пояснюється в декартівській філософії положення: лише теперішнє реально існує, оскільки лише воно актуально усвідомлюється. Але яким чином? На думку Р. Декарта, аргументом на користь того, що нас не обманюють очевидності по відношенню до світу, є Бог. Але існування Бога, покликане дати "Я" опору в пізнанні існування тіл (світу), виокремлюється зі свідомості: лише з того, що я існую і маю ідею найдосконалішої істоти, тобто Бога, випливає з повною ясністю, що Бог також існує. З точки зору П. Рікьора, це є "колом в міркуванні"

Насправді Р. Декарт, який говорив, що достовірність кожної нашої думки, окрім тези "Я існую", засновується на твердженні про існування Бога, забуває про це і починає його доводити. Тобто в міркуваннях філософа має місце не "коло", а перенос методу самопізнання (рефлексії) на пізнання. Усе, що не є "Я", включаючи Бога мислитель хоче аргументовано довести і пізнати за допомогою того ж методу, що і свідомість. Доводити існування Бога для Р. Декарта означає показати, у чому полягає ясна і чітка ідея Бога. Те, що ця ідея не може бути отримана від мене самого, вже не вимагає доказів, а є простою очевидністю. "Не з простої ідеї Бога, – зазначає К. Фішер, – виводиться його існування, а з вродженої ідеї, що в якості або дії Бога є виразом божественного почуття в нас. Із цієї вродженої ідеї Бога вивести його існування означає те ж саме, що з буття Бога в нас пізнати буття Бога. Це не опосередкований умовивід, а безпосередній висновок, не силогізм, а просто достовірність".

З одного боку, стале положення cogito потрібно розуміти як основу положення "Deus cogitatur", а з іншого – ідея безкінечного не може бути лише запереченням кінечного, оскільки вона первинна. Отже, безпосередня достовірність нашого власного існування і безпосередня достовірність існування Бога утворюють дві сторони одного і того ж споглядання. Однак головний мотив аргументації Р. Декарта полягає в тому, що відносно світу речей я не можу бути впевнений навіть в своїй впевненості, якщо вона не буде доповнена божественною істинністю. У Р. Декарта Бог, по суті, безпосередньо присутній в свідомості людини. Але реальність Бога не може полягати лише в цій присутності, оскільки це не відповідає поняттю про Бога. Як же тоді можлива безпосередня очевидність Бога для нас? Відповідь може бути лише така: існування людського "Я" полягає лише в "наявності (присутності) в свідомості Бога".

У контексті цих міркувань постають наступні питання. Як Р. Декарт, засновник раціоналізму, від реального суб'єкта перейшов до емпіричного, а потім до cogito? Які способи аргументації він використовував? Чому, не застосовуючи поняття "суб'єкт" в сучасному розумінні, однак змістовно сформував цю категорію, як і в цілому суб'єктно-об'єктний підхід в метафізиці? Яку роль в цьому процесі відіграло "Я" і в чому полягає його природа в cogito? Це тим більш важливо, вважає Л. Мікешина, що Р. Декарт ще не "користувався категорією трансцендентального суб'єкта, хоча, скоріше, останній вже просвічувався в створеному ним понятті філософського Бога і накреслювався в cogito".

У своїх текстах Р. Декарт концептуально доводить право на існування і взаємодію різних "Я", кожне з яких значуще і необхідне для його філософії. Це авторське "Я", також "Я" як "res cogitans", "Я" як пізнаюче саме себе, "Я" як те, що пізнає "res extensa" – природу, речі; нарешті, "Я" в "cogito ergo sum" – головний результат його метафізики. Авторське "Я" філософа присутнє явно, відкрито у всіх його текстах, воно не відчужене від тексту, від предмета міркування і від читача. Авторське "Я" існує в текстах як запитуюче, репрезентуюче реально себе, експлікуюче свої заблудження, сумніви. Останнє стає для нього принциповим, оскільки сумнів набуває статус метода. Це "Я" не амбітне, воно відкрито говорить про себе, свої недоліки і проблеми. Особливість авторського "Я" Р. Декарта полягає в тому, що відповідно до нового типу філософування, подолання схоластичної манери, він детально описує своє духовне становлення і епізоди інтелектуального та емоційного життя. "...Я продовжував вправи у прийнятому мною методі... Прагнучи взагалі розташовувати свої думки відповідно його (методу – Л. К.) правилам, я час від часу відводив декілька годин спеціально на те, щоб вплавлятися у застосуванні методу до складних проблем математики...".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації
  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово