Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Аналіз міркувань представників сучасної філософії виявляє їхній інтерес до методології, яку вони зазвичай переглядають, а подекуди і заперечують. Так, у результаті свого дослідження аналітичної філософії С. Розен заявляє, що його аргументація не пропонується як нова теорія філософування, а лише як огляд того, що ми насправді робимо. Позитивне завдання філософа полягає в тому, щоб "наповнити свої аналітичні навички мріями, а мрії впорядкувати аналізом. Я не можу наділити його інструкцією, яка вказує, як йому регулювати власну діяльність. Немає жодних інструкцій і передбачень, як зробити свої мрії розумними".

Для реалізації цього завдання потрібно "бути розумним", що для сучасної філософії означає враховувати усі докази, а не лише ті, які та чи інша методологія, епістемологія чи логіка вважає найбільш правильними на "єдиному" шляху до істини або "істинної віри". Методологія, яка стверджує, що начебто "історична діалектика, або модель гіпотетичної дедукції, або феноменологія історичного розуміння (verstehen), або будь-який інший стиль аргументації, є єдиним з можливих, скоріше за все, безпідставна", – зазначає Д. Макклоскі. Той, хто по-справжньому мислить, не може вважати остаточними ті або інші правила, оскільки їх існує безкінечна кількість, і вони не підлягають жодним аргументам, адже належать до різних ситуацій. А найголовніше те, що вони періодично змінюються.

Однак не змінюються проблеми, вирішення яких залишається одним із актуальних завдань теорії аргументації. Такою проблемою залишається доказ буття Бога, який увійшов у логіку та філософію, як відомо, завдяки середньовічному мислителю Ансельму Кентерберійському. Свою назву – "онтологічний аргумент" – цей доказ отримав завдяки його критичному аналізу, проведеному І. Кантом. З того часу він слугує предметом постійного зіткнення різних філософських підходів і концепцій, сприяючи розвитку філософського та логічного мислення. "Історія аргументу і пов'язаної з ним полеміки демонструє, – вказує В. Горбатов, – з одного боку, неусувне тяжіння метафізики до раціонально прийнятого виходу за межі феноменального світу, а з іншого – труднощі та небезпеки, які можуть бути викликані найменшими помилками на цьому шляху"

Аргумент Ансельма засновано на розділі двох способів існування речі (явища) – в розумі (in intellectu) і реальності (in ге), а також у наступному співставленій першого з другим (вважалося, що друге більше, ніж перше). Після цього достатньо лише розглянути об'єкт ("те, більше чого не можливо уявити"), щоб переконатися, що він повинен володіти існуванням не лише першого, але й другого роду (характеру). "Отже, без сумніву, – писав Ансельм Кентерберійський, – те, більше чого не можна собі уявити, існує і в розумі, і в реальності".

Стосовно цього аргументу було проведено безліч дискусій, наведено численні докази і спростування в міркуваннях як середньовічних схоластів, так і представників новоєвропейської метафізики. За останнє століття найбільший внесок у розвиток вказаної проблематики здійснила аналітична філософія. З появою некласичних логік і нестандартних семантичних підходів більшість питань, які стосувалися понять "буття", "існування" та "мислення", було сформульовано більш точно, а до доказів і умовиводів, які будуються з використанням цих понять, було пред'явлено більш високі стандарти ясності та обґрунтованості. Достатньо згадати стосовно "аргументу Ансельма" "модальний аргумент" Ч. Хартсхорна і Н. Малкольма, його "спрощену комп'ютерну версію" Е. Залти і П. Оппенгеймера, фундаментальний за задумом гегелівський доказ (GifdeI Argument) існування Бога.

Свою версію аналізу "онтологічного аргументу" В. Горбатов, зокрема щодо логічного статусу відношення "більше", розглядає в контексті двох підходів: апостеріорного і апріорного. Апостеріорний підхід полягає в тому, щоб віднести вираз "більше" до класу нелогічних предикатів, значенням яких є безліч пар суб'єктів з предметної сфери, асоційованої з певним світом. Передбачається, що елементи цієї предметної сфери дані нам в досвіді, отже, всі нелогічні відношення, задані в ній, можуть бути пізнані винятково a posteriori. Саме в такому розумінні ми використовуємо слово "більше", наприклад, в реченні "Київ більше Житомира" або "Сонце більше Місяця". Звісно не завжди подібні відношення постають кількісними, але завжди вони виявляються всередині світу, тобто всередині сфери досвіду.

Однак цей шлях видається безперспективним, адже, якщо порівнювальне відношення "більше" є "внутрішньосвітовим" і "нелогічним", то і всі властивості об'єктів, релевантні проведеному порівнянню, також повинні бути "внутрішньосвітовими" і "нелогічними". А оскільки порівнюються "об'єкт, існуючий в розумі" і "об'єкт, існуючий в дійсності", варто визнати "існування в дійсності внутрішньосвітовим і нелогічним предикатом, з усіма наслідками цього.

Апріорний підхід засновано на інтерпретації предиката "більше" як логічного, що передбачає інваріантність відносно вибору предметної сфери і/або світу співвіднесення. Обравши цей шлях, ми повинні вирішити питання про смисл виразу "більше" вже у міжсвітових термінах. Іншими словами, відношення "більше" повинно бути зафіксовано у семантичній структурі нашої теорії семантичними засобами. У результаті під словом "більше" розуміється неможливість апріорного зведення чогось одного до чогось іншого, тобто зведення логічного пріоритету одного поняття над іншим. Приблизно в такому розумінні ми використовуємо слово "більше", коли говоримо, що "ціле більше суми своїх частин" або "актуальне більше потенціального".

Такий підхід виглядає більш продуктивно, аніж попередній. Оскільки формальним аналогом поняття "апріорної незведеності" є поняття "логічної підлеглості", то в якості базового можна прийняти наступне визначення відношення "більше":

Це визначення проголошує, що положення справ, яке виражене висловлюванням А, більше, ніж положення справ, виражене висловлюванням В. Отже, В логічно підлягає А (тобто з А логічно випливає В, а не навпаки). Таке трактування відношення "більше" неважко розповсюдити на властивості та навіть на об'єкти. Конкретні властивості відношення "більше", зрозумілого таким чином, будуть визначатися особливостями логіки, що керує відношенням слідування .

У результаті подальшого аналізу В. Горбатов робить висновок, що "онтологічний статус Бога" як об'єкта є двозначним і вимагає подальшого прояснення. З одного боку, цей об'єкт відрізняється загадковою недовизначеністю, недофіксованістю, здатністю виходити за межі будь- яких нав'язуваних йому понять, а з іншого – не можна погодитись з тим, що він є лише вимислом, оскільки жодний вигаданий об'єкт не демонструє таку стійку специфічну регулярність "по діагоналі". Це означає, що "апріорність пов'язана з нашою здатністю до епістемічної умовності, яка визначається не стільки логічними, скільки семантични ми ресурсами нашого пізнання"

У зв'язку з цим викликає інтерес зауваження Ч. Пірса стосовно онтологічного аргументу Р. Декарта, який, на його думку, близький до первісного задуму Ансельма. "Декарт, – пише Ч Пірс, – міркує приблизно так: я виявляю написане в книзі свого розуму, що існує певний х, який належить до різновиду речей, що починають існувати тільки-но вони написані. Очевидно, що він має на увазі різновид істини, за якої достатньо сказати, що певне є чимось таким, щоб воно і стало таким... Згідно з Декартом, Бога пізнати легше, аніж щоб то не було інше, оскільки чим би ми його не вважали, тим він і виявляється. Декарт не по мічає, що це в точності є визначенням вимислу" .

У своєму прочитанні Ансельма відомий філософ О. Койре розглядає мислення як наділене інтенціональністю – у правилах феноменологічної школи. Увесь хід його аргументації спирається на те, як ми мислимо Бога, і як при цьому розуміємо його головну характеристику – "досконалість". Це стає очевидним, коли він розглядає питання про те, як можливо, що "божевільний" може сказати: "Бога немає". Так, О. Койре наполягає, що будь-яке осмислене висловлювання, будь-який осмислений концепт володіє об'єктивним змістом – інтенціональним об'єктом. Однак цей об'єкт може бути вигаданим або реальним. Тоді міркування Ансельма повинно бути витлумачено таким чином, що інтеціональний зміст опису id quo maius cogitari nequit (щось (це), більше чого (ніщо) не можна помислити), якщо лише воно володіє хоч якимось об'єктивним змістом, з необхідністю повинно бути реальним об'єктом. Заперечення ж "Бога немає" виявляється "пустим вербальним конструктом і позбавлене смислу, оскільки позбавлене будь-якого інтенціонального змісту".

У цьому міркуванні визначальним стає сам факт наявності у людини, у т. ч. "божевільної", ідеї Бога як того, більше чого неможливо помислити. Якщо це так і Бог може стати істинним об'єктом розмислу, то його існування неможливо заперечити. По суті, О. Койре приходить до формули Г. Лейбніца: якщо Бог можливий, то він за потреби існує. Однак перехід від можливості (posse) до існування (esse) відбувається тут через неможливість помислити неіснування, отже, необхідність (для мислення) мислити Його існуючим. Цей перехід стає необхідним і зобов'язуючим для мислення, якщо лише ми дійсно можемо помислити Бога так, як Ансельм його характеризує і описує. З точки зору О. Койре, аргумент Ансельма розпадається на дві частини: гіпотетичну (якщо Бог можливий <як об'єкт мислення>, то Він існує), і тетичну (у нас є ідея Бога, ми можемо Його помислити). Гіпотетична частина стверджує унікальний, але абсолютно неспростований зв'язок між можливістю Бога і необхідністю Його існу вання, яка не може бути спростована. Друга, тетична частина безпосередньо пов'язана з можливістю помислити цей об'єкт, що постулює основний критерій можливості існування: "те, що може бути помислено, може бути".

Отже, питання зводиться до того, чи дійсно Бог даний нашому мисленню, як можливий об'єкт. Очевидно йдеться не про те, щоб помислити Бога в його сутності, оскільки таке мислення ("володіння" Богом) недоступне через обмеженість людини порівняно з Творцем. Усе, що нам доступно, це мислити Бога як досконалість, яку неможливо перевершити. Для віруючої людини немає жодного сумніву у можливості Бога і в його існуванні, оскільки немає потреби у раціональних доказах. Адресатом аргументації Ансельма начебто є невіруючий, "божевільний", але він може лише визнати, що абсурдно заперечувати існування Бога. Однак і це не доводить йому, що Бог можливий, оскільки для нього опис, запропонований Ансельмом, може виявитися простим набором слів, які не мають жодного смислового наповнення. Він може визнати істинність аргументу a priori, але це не доводить йому існування Бога, оскільки Бог не даний йому і як можливість. Усе, що залишається робити "божевільному" – це "замкнутися в мовчанні".

Аргумент Ансельма набуває повноти за залучення в нього фактору "досконалості". Вона, з точки зору О. Койре, може бути зрозумілою в двох смислах: як цінність і як повнота реалізації. У цьому останньому смислі "повнота досконалості" є неможливою без реального існування "повноти реалізації" сутності. Інша позиція полягає в тому, що існування не додає досконалості, а слугує її основою, тому неіснуючий об'єкт не може жодним чином зрівнятися з існуючим, оскільки неіснуюча річ є "чистим ніщо". Тут перехід між мислимим і реальним неможливий, і ми змушені замість того, більше чого неможливо помислити, шукати найбільш досконале існуюче. Тобто "замість нескінченності шукати найбільше число в ряду". У цій ситуації аргументація Ансельма не може бути застосована.

Як бачимо, О. Койре вибудовує інтерпретацію, що, з одного боку, видається строго логіко-концептуальною, а з іншого – спирається на феноменологічне бачення зв'язку між мисленням і його об'єктом. Висловлена ним думка, що мислення, яке заперечує Бога, порушує свої власні закони, тобто підриває своє існування, як мислення, починає розвиватись в подальшій традиції французької філософії звернення до аргументу a priori. Зокрема, бельгійський теолог і філософ П. Жільбер пропонує прочитання ансельмівського аргументу в аспекті рефлексивної філософії (philosophie reflexive), де в центрі постає саме мислення і його трансцендуюча дія. Серед основних представників цієї філософської традиції він називає французьких філософів XX століття Л. Лавелля, Ж. Нарбера, Ж. Пюселя та ін. Цей філософський рух прагне дати нове життя традиційній метафізиці, показавши, як основи буття відкриваються усвідомлюючому себе духу в його рефлексії над власними актами і аргументами.

У процесі власного розгляду ансельмівського аргументу П. Жільбер звертається до аналізу самого мисленнєвого акту, в якому id quo maius cogitari nequit стає об'єктом мислення. На думку автора, тут в дію вступає відмінність між дискурсивним мисленням, cogitatio і інтелектуальним осягненням, intellectus, у якому мислення відкривається реальності, що її перевершує. Відмінність між двома рівнями мислення бере витоки ще в давньогрецькому розрізненні розуму (nous) і дискурсивного мислення (dianoia). У латинському формулюванні найчастіше розрізняють intellectus, безпосереднє, інтуїтивне осягнення вищих істин і принципів (від intus-legere, "читати зсередини") і ratio, тобто здатність просуватися у пізнанні через "співмірність і співставлення" та "логічне міркування, від концепту до концепту". В Ансельма місце ratio займає cogitatio, але "смисл розрізнення зберігається".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика
  • Заключне слово