Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

Логічні засади аргументації у філософському знанні

У контексті процесу досягнення істини як смислу пізнавальної діяльності важливе місце займає проблема "довіри" суб'єкту пізнання. Традиційно довіра індивідуальному суб'єкту розглядалася як можливість отримання достовірного знання переважно про об'єкт, що досліджується. В історії пізнання достовірність розумілася як адекватність відображення, копіювання, опису, які можна було перевірити емпірично. Досвід гуманітарного, насамперед філософського, пізнання, його аргументи ставилися під сумнів або взагалі не бралися до уваги. До того ж, вони розглядалися як такі, що призводять до спотворень, ірраціоналізму, суб'єктивності, домінування цінностей, а також до неможливості застосувати (в силу їх невизначеності) критерії достовірності (істинності).

Ця проблема набула актуальності у відомій дискусії між представниками "наук про дух" і "наук про природу". Специфіка й особливості об'єкта в "науках про дух" (у культурі) є, як відомо, важливим предметом дослідження в герменевтиці. Об'єкт як "внутрішній духовний світ" (В. Дільтей), буття, яким постає "сама людина" (М. Гайдеггер), реальність як текст, відповідно є проблемами його розуміння та інтерпретації. Це переводить питання про достовірність в іншу сферу – у сферу суб'єкта як "умови можливості" істинного знання, отже, довіри до суб'єкта, який інтерпретує, доводить, стверджує. Довіра – це свого роду аргумент, на якому засновується досвід істини – раціональної чи ірраціональної, трансцендентальної чи трансцендентної, об'єктивної чи суб'єктивної.

Розвиток системи пізнання довів, що істина для кожного індивіда, який перебуває в системі соціального життя, є результатом довіри суб'єкту, який її репрезентує внаслідок завершення певного етапу дослідження. Ми змушені довіряти суб'єкту як носію істини, оскільки він перебуває "всередині" реальності (що є об'єктом пізнання), яка структурується суб'єктом відповідно до його цілей. Штучна відчуженість, протиставленість світу або знаходження всередині нього постають як напрацьовані прийоми, які потім онтологізуються. Довіра постає в якості єдиного можливого аргументу, але вона не зводиться до наївної довіри показанням органів чуття і мислення, а передбачає "усвідомлення передумов і меж такої довіри, охоплює самооцінку і самокритику, в цілому аргументовану критику як атрибут пізнавальної діяльності взагалі, а не лише наукового пізнання".

Необхідно підкреслити, що обґрунтування принципу "довіри" до суб'єкта пізнання засновується на теорії аргументації. Вона найбільшою мірою показує свої логічні можливості на довірі до тих чи інших положень, з якими виступає і які стверджує суб'єкт пізнання. Водночас у процесі виявлення основних положень принципу "довіри" та його продуктивно-евристичної ролі у сучасній філософії та логіці, повинні бути осмислені і враховані досвід та аргументи, висунуті попередньою філософською традицією. Насамперед це традиція скептицизму.

Філософія скептицизму демонструє логічно обґрунтовану теорію аргументації недовіри до пізнавальних можливостей людини. Варто зазначити, що слово "скептицизм" і не містить цього смислу, а означає в перекладі з давньогрецької "пошук, розгляд, дослідження". Цей "елемент недовіри" ввів античний філософ Піррон, який узагальнив подібні ідеї в особливому вченні та обґрунтував принцип "утримання від судження". Він, як зазначав Діоген Лаертський, "взагалі вважав, що істинне не існує...", "ніщо не є більшою мірою одним, ніж другим"; "на кожне слово є і зворотнє".

Античні скептики спростовували положення всіх філософських шкіл, прагнули самі і вимагали від інших не висловлювати власних суджень. Вони доводили, що претензії різних філософських, взагалі теоретичних побудов на абсолютну істинність неправомірні, а істинність всіх знань є відносною. Недостовірність усілякого знання аргументувалася тим, що почуття вводять нас в оману, ми можемо сприймати неіснуюче – галюцинації, сни, ілюзії; нас обманює і розум, нездатний вирішувати апорії. Необхідно утримуватися від висловлювання "абсолютної істини", тоді як різного ступеня правдоподібні або "імовірнісні" висловлювання мають право на існування. По суті, йшлося про невизначеність, яка існує в пізнанні, оскільки в рівній мірі існують аргументи як за можливість людини досягнути достовірного знання, так і аргументи проти такої можливості.

Історія логіки засвідчує, що скептицизм – це один із найперших видів аргументації. Так, скептикам належить перший "штриховий портрет" аргументуючого міркування, в якому використовуються дедуктивні властивості суперечності. Зокрема, це стосується "викривальних аргументів" Зенона Елейського, його апорій, заснованих на цьому способі логічної аргументації. Щоправда, логічну форму {а саме: А} пізніше було експліковано в школі Платона. Скоріше за все, цій школі також належить, і аргумент, репрезентований відомою формулою . Заперечуючи "критерій ґрунтовності" Протагора, Платон зазначає, що якщо прийняти цей критерій, то ми будемо змушені допустити і законність суперечностей, отже, і довільність суджень. Стосовно міркувань Зенона, то вони відповідають інтуїціоністській (конструктивній) логіці, що допускає лише одну форму аргументації – "доказ негативних суджень через побудову, яка призводить до суперечності гіпотези про істинність позитивної посилки міркування". Це зумовлено тим, що побічні форми доказу позитивних тез урівнюють в правах позитивні та негативні способи тверджень у формі закону подвійного заперечення (латин. – duplex negatio affirmat), хоча це інтуїціоністськи несприйнятливо. Основне питання, пов'язане з довірою до duplex negatio (латин. – подвійного заперечення), – це питання про логічний смисл заперечення.

У пошуках такого смислу Секст Емпірик поєднує скептицизм з емпіризмом. Він припускає можливість згоди з певними речами на основі чуттєвих уявлень, тобто суто емпірично. Він реабілітує досвід, відновлює в правах здоровий глузд, а незворушність і атараксія подані в нього результатом утримання від суджень з приводу істини. У результаті античний скептицизм з дослідницькою спрямованістю і розчаруванням в результатах не руйнує філософію, а пропонує тому, хто пізнає, бути незворушним, утримуватися від суджень про істину, дотримуватися досвіду, звичаїв, здоровому глузду; в суперечці з іншими філософськими школами, насамперед зі стоїцизмом, прагне подолати догматизм як форму некритичного філософування, релігійних вчень, певного типу ментальності в цілому. Таке розуміння скептицизму має позитивний смисл, є невіддільним від самої суті наукового дослідження, виступає як "одна з основ принципу довіри суб'єкта, який усвідомлює необхідність виконання певних вимог скептицизму".

Прагнення античних скептиків до повної "незворушності" в судженні та пізнанні змінилися трансцендентною пристрастю й аргументом віри, що знайшло вираз в середньовічній логіці. Однак розвиток європейської науки вимагав подолання схоластики і догматизму, чіткого розрізнення знання і віри, а також визнання когнітивної значимості "методу сумніву". На початку епохи Нового часу скептицизм відроджується, оскільки філософувати (отже, пізнавати) – означає сумніватися. Французький філософ П. Бейль високо оцінював ідеї Секста Емпірика, поєднуючи скептицизм, утримання від суджень, тезу про рівносильні аргументи "за" і "проти" з визнанням "природного світла" всезагального розуму і логіки. На основі цих позицій він проводить аргуменговану критику філософських систем Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца.

В епоху Нового часу ідеї скептицизму знаходять специфічний розвиток у філософії Д. Юма, який висуває аргументи "за" щодо його необхідності в пізнанні. З точки зору мислителя, усіляке знання вироджується у імовірність, оскільки існує невизначеність в самому предметі пізнання (перший сумнів); проявляється слабкість нашої здатності судження (другий сумнів); існує можливість помилки у процесі оцінювання достовірності (третій сумнів). "Думаючи про природні погрішності свого судження, – писав Д. Юм, – я менше довіряю своїм думкам... Якщо ж я піду ще далі і буду аналізувати кожне своє судження про власні здібності, то результатом цього, згідно з вимогами всіх правил логіки, буде... повне зникнення віри і очевидності". Разом із тим Д. Юм не приймав ідею "повного" скептицизму, не погоджувався, "що все недостовірно і наш розсудок ні до чого не може застосувати жодних мірил істинності та хибності... Питання це зовсім зайве і ні я, ні хто-небудь інший ніколи не притримувався цієї думки щиро і постійно" .

Для Д. Юма важливим було дослідити, яким чином наші розум і почуття зберігають завжди певну міру впевненості відносно предмета, який пізнається; яким чином ми зберігаємо певну віру, що є достатньою як для звичайного життя, так і для реалізації філософських цілей. Наразі ідеї Д. Юма, його аргументи на користь сумніву як умови довіри до результатів пізнання оцінені в нових контекстах і постають як "репрезентативний реалізм", або "онтологічний феноменалізм". Виявляється, що скептичні (і не скептичні) ідеї в юмізмі мають значення для сучасної філософії та методології науки, серед яких: проблема аналітичного і синтетичного, а також індукції, демаркації науки і метафізики тощо. Як підкреслює Р. Рорті, XVII століття (Новий час) "дало скептицизму нові плани на життя за рахунок своєї епістемології, а не філософії розуму. Будь-яка теорія, яка розглядає пізнання з точки зору точності репрезентації і яка вважає, що достовірність може бути раціонально властива лише репрезентаціям, робить скептицизм неминучим".

Таким чином, скептицизм являє собою інтелектуальну культурну традицію, аргументи якої продуктивно використовувалися філософським мисленням для подолання суперечностей у процесі пізнання. Мисляча людина за потреби набуває здатності до сумніву, скепсису і самоіронії. Це є однією із фундаментальних її властивостей, що зміцнює до неї довіру, а не руйнує її можливість пізнавати реальність.

Необхідно враховувати, що в античні часи існувала й інша традиція, пов'язана з оцінкою когнітивних можливостей людини. Однак, на відміну від скептицизму, вона не отримала такого широкого розповсюдження, оскільки в ній вбачався очевидний релятивізм, непридатний для раціоналістичного мислення. Вищесказане стосується ідей Протагора, якого ми вже згадували в контексті аналізу становлення теорії аргументації в античній філософії і логіці, зокрема в софістиці. Йдеться про тезу Протагора: "людина є мірою всім речам..." з точки довіри до суб'єкта пізнання. Для Протагора як філософа, вказує М. Гайдеггер, "людина є міра", оскільки вона перебуває в колі неприхованого, непотаємного (алетейя). Непотаємність сущого обмежена різним для кожної людини колом "внутрішньосвітового досвіду". Саме "людина кожного разу постає мірою присутності і непотаємності сущого завдяки своїй співмірності тому, що їй найближчим чином відкрито".

Таким чином, починає свій розвиток і домінування суб'єктивного, що керує всією новоєвропейською спільнотою та її світорозумінням. З часів Р. Декарта людина стає єдиним суб'єктом, який задає міру і визначає, що потрібно вважати сущим. "Людина тут – не відособлене егоїстичне Я, а суб'єкт, і цим сказано, що людина вступає на шлях нічим не обмеженого ...розкриття сущого". Якщо так, то причетність людини, суб'єкта пізнання до внутрішньосвітового досвіду є принциповим моментом для розуміння його зв'язку з істиною. Це сприяє виникненню підґрунтя для довіри до суб'єкта пізнання. Однак "головним для прийняття принципу довіри суб'єкту, – вказує Л. А. Мікешина, – залишається фундаментальна думка про те, що основою істини знання, виявлення істинного (дійсного) предмета постає сам суб'єкт як цілісність, яка не зводиться до гносеологічного і абстрактно-раціоналістичного суб'єкта".

На основі вищесказаного, суб'єкт постає правомірною і необхідною основою для істини, що актуалізує проблему довіри до суб'єкта пізнання. Він – не володар істини і не її розпорядник, а "умова можливості" і основа її досягнення та виявлення або в предметі, або в знанні. По суті, вся історія пізнання є нескінченним висуванням та обговоренням аргументів "за" і "проти" стосовно пошуку відповіді на питання: чи довіряти можливостям людини, яка пізнає? Безумовно, розгляд цих аргументів у ґенезі філософської та логічної думки становить власне весь смисл історико-філософського процесу.

З точки зору логіки ця проблема безпосередньо корелює з проблемою "суперечності". Сучасний розвиток теми суперечності бере начало від перших парадоксів, виявлених у наївній теорії множинності. Саме тоді відомий вчений Анрі Пуанкаре заявив, що поняття "існувати" в математиці може мати лише один смисл – відсутність суперечностей. Така постановка питання дозволяла використовувати без обмежень "усі види так званих апагогічних побічних доказів, які засновуються на дедуктивних властивостях суперечностей".

Перші приклади таких доказів вже Арістотель сформулював як докази "через приведення до неможливого" (reductio ad impossible), додаючи, що приведене до неможливого протилежне судження (яке суперечить тезі – Л. К.) є істиною "не наперед визначеною, а умовно взятою". Арістотель не вказує, на які логічні закони спираються побічні (непрямі) докази. Проте уточнення цього питання стало основою для розподілу побічної аргументації на різні ступені побічності, а також розмежування логіки на класичну, яка допускає вільне використання всіх форм аргументації від випадку, що суперечить (наприклад, всі форми зворотної контрапозиції), та ініуїціоністську (конструктивну), що допускає лише одну її форму – доказ негативних суджень через побудову, що приводить до суперечності гіпотезу про істинність позитивної посилки міркування. Це поставило питання про логічний смисл заперечення ("ні", "проти"). На цю ситуацію звертає увагу X. Зігварт: "Сутність заперечення вичерпується лише в тому разі, коли до закону суперечності приєднується положення, що заперечення заперечення дає ствердження", отже, підставу для довіри до результатів пізнання.

Хоча прийняття цього закону в двох його підвидах (підформах) ще не достатньо для породження класичного смислу заперечення, однак закон подвійного заперечення, урівнюючи позитивний і негативний способи твердження, розкриває, по суті, формальний (і циклічний) смисл заперечення в класичній логіці: будь-яке число заперечень можна виключити зі складу судження або включити в склад судження без зміни значення істинності. Цей формальний підхід до питання про заперечення, що склався вже в традиційній (арістотелівській) логіці, розуміє твердження і заперечення як зовсім паралельні та рівноцінні форми висловлювання. Така позиція є характерною і для класичної математичної логіки, що з самого початку вводить заперечення у склад основних операцій мислення і не виявляє інтересу до генетичного характеру заперечення, до того, яким чином виникає заперечення у процесах міркування і розмислу. У цій "логіці duplex negatio (подвійне заперечення) розглядають або в якості наслідку закону виключеного третього, або як вже утворений формальний факт".

Однак для довіри до суб'єкта пізнання зовсім по різному сприймається те, чи виникає заперечення із показань органів почуттів, постаючи мисленнєвих відображенням емпіричного факту, чи воно має смисл судження, що суперечить якому-небудь іншому судженню, тобто просто є запереченням або відповіддю на яке-небудь раніше висловлене твердження. У першому випадку фундаментальним поняттям є "відмінність", що реалізується, а у другому – гіпотеза, що не завжди реалізується (підлягає верифікації).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"
  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово