Знання стає істинним тоді, коли людина переконалася в його відповідності реальності. Так само соціокультурна орієнтація та персональне самоствердження зумовлені силою переконання. Однак переконання є складним, суперечливим поняттям, яке не так легко підлягає аналізу. Що переконує людину в реальності подій, фактів, у правдивості слів та цінності ідей: правильність доведень і висновків вчених або експертів, чи можливість все побачити наочно? Можливо це сила логічних доказів, або загальне визнання, яке називають традицією? Відповісти на ці питання неможливо без урахування досягнень логіки, культури філософського мислення, думки окремої людини та духовно-культурної ситуації епохи.
Категорія "переконання" вивчається багатьма науками: логікою, філософією, психологією, риторикою, теорією соціальної комунікації тощо. Однак важливе місце серед них займає теорія аргументації, що узагальнює і систематизує все те, що сказано про переконання іншими науками. Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, що складається з доказу і спростування, у процесі яких формується переконаність в істинності або хибності того чи іншого положення самого автора і його опонентів. Предметом теорії аргументації є вивчення тих багатоманітних дискурсивних засобів, що дозволяють посилювати або зміцнювати переконання індивіда чи аудиторії.
Мета аргументації – прийняти різного роду теоретичні, наративні положення окремою людиною, науковою спільнотою чи аудиторією. Істина та добро можуть бути проміжними цілями аргументації, а кінцевою метою завжди є переконання аудиторії в справедливості запропонованого її увазі доказу чи висловлювання. Це означає, що опозиція "істина – заблудження", або "добро – зло" не постають ключовими ані в аргументації, ані в її теорії. Аргументи можуть наводитись не лише на підтримку тез, які подаються в якості істинних, але і на підтримку хибних або невизначених положень і тверджень. Аргументовано можуть відстоюватися не лише "добро і справедливість, але і те, що здається або в подальшому виявляється злом".
Виникнення мистецтва аргументації та доказу пов'язують з становленням логіко-вербального мислення. Так, у традиції давньокитайської філософії виокремлюється особлива роль бінарних позицій ("інь-янь"), які мали онтологічний, гносеологічний і логічний статус. Головним джерелом і каноном визначається відома книга "І цзин" (або "Книга перемін"), що слугувала зразком правил міркування для багатьох поколінь мислителів. Мисленнєві дії за зразком можна віднести до розряду знаково-символічного – образного мислення, однак усе ще не логіко- вербального, оскільки воно не мало характеру "достовірної послідовності".
Теорія аргументації починає формуватися в епоху античності, пройшовши тривалу історію розвитку. Інтерес до міркування саме як до процесу, що надає можливість відкриття істини, особливо яскраво виявився в Давній Греції. Правильність мови, послідовність слів та їхній взаємозв'язок на доведення того чи іншого положення відомий філософ Демокріт назвав логічністю (від "логіка"). Поняття "логіка" у його сучасному вживанні не настільки багате смисловими відтінками, як давньогрецьке слово "logos", від якого вона походить.
Іншими словами, з терміном "логіка" зазвичай пов'язують три основні ідеї: а) ідею необхідного зв'язку явищ об'єктивного світу, коли говорять про "логіку речей", або "логіку господарських відносин", або "логіку політичної боротьби" тощо; б) ідею необхідного зв'язку понять, завдяки яким відбувається пізнання "сутності речей та істини", коли говорять про "логіку пізнання"; в) ідею доказів та спростувань. Останній пункт має безпосереднє відношення до предмету логіки як науки в її основному значенні.
На логічність як зв'язок понять звертали увагу вже в школі Піфагора. Ідея логічності як зв'язку суджень і доказів сприяла формулюванню першої напівформальної логічної теорії Арістотеля – силогістики, звертаючи в її контексті увагу на діалектику. її винахідником, за словами самого Арістотеля, був філософ Зенон Елейський. У діалектиці питання і відповіді мали слугувати одній меті – прояснити "суть справи", допомогти знайти істину. Зокрема цьому допомагали перші аргументи мегарської школи. Її засновник Евклід, на прикладі Зенона, вживав побічні докази для спростування хибних, з його точки зору, філософських поглядів. Важливо і те, що логіка і діалектика в уявленнях того часу призначалися для надання переваги в міркуваннях і доказах, у пошуках істини.
Для давньогрецьких філософів діалектика була свого роду "грою інтелекту": не прикладним, а "чистим" мистецтвом. Антиподом діалектики стала софістика, що, спираючись на ту саму практику діалогічної суперечки, намагалася перетворити техніку дискусії в мистецтво "словесного вміння", цільовою функцією якого була б не істинна, а формальна перемога. Водночас виникає еристика – суперечка заради перемоги. Софісти висунули в якості мети дискусії не істину, а успіх і практичну вигоду, навіть якщо при цьому найгірший аргумент потрібно захищати як найкращий за допомогою різних хитрощів у міркуванні. Діяльність софістів викликала інтерес до систематизації таких способів міркування, що надалі (коли виникла логіка) отримали назву логічних помилок – паралогізмів (якщо помилка не була спровокованою), і софізмів (якщо помилка робилася свідомо). Так поступово з протилежності діалектики і софістики виявлявся характер надуманих доказів і формувалися основи наукової теорії доказу – аподейктики. З аргументів софістів починається риторичний дискурс, а з аргументів Арістотеля – логічний.
Отже, в античній інтелектуальній традиції аргументація є опорою філософського мислення в якості засобу діалогу, бесіди і дискусії. Аргументація більше належала до сфери діалектики, софістики та риторики і в певному розумінні протиставлялась доказу, хоча призначення доказу полягає в підтримці тези або положення аргументації – твердження, яке аргументуюча сторона вважає необхідним зробити частиною переконань. Доказ, як і спростування – це логічні процедури, якими широко використовують в різних науках та інших сферах інтелектуальної діяльності людини. Однак лише в логіці розкривається природа доказу, описується його структура, визначаються види та встановлюються спеціальні правила.
Таким чином, діалектика розумілася як мистецтво творення раціональної аргументації в дискусії загалом, а риторика – як вміння доказу в ораторському мистецтві. Риторика почала активно розвиватись в Давньому Римі, де особливу увагу приділяли подальшому розвитку способів і методів аргументації. Зокрема видатний давньоримський мислитель і оратор Марк Туллій Цицерон постійно підкреслював необхідність поєднання красномовності з переконливістю компетентної аргументації. "Усі сили і здібності оратора, – вважав мислитель, – слугують виконанню наступних п'яти завдань: по-перше, він повинен знайти зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши і оцінивши кожний доказ; по-третє, прикрасити все це словами; по- четверте, закріпити промову в пам'яті; по-п'яте, проголосити її з гідністю і приємністю". З переходом від республіки до імперії потреба в публічних дискусіях в Римі помітно знизилась, тому риторика і аргументація продовжували свій розвиток лише в межах судової практики, де з часом почав переважати діловий стиль з короткими і емоційними формулюваннями.
В епоху Середньовіччя з'явилися нові тенденції, зумовлені головним завданням – проводити проповіді і богословської полеміки, засновані на логічній послідовності та методичності мислення. "У строгих формах логічного і юридичного мислення знаходить собі місце заворожуюча сила безпосередніх одкровень думки, яка мала метафізичне значення", – писав К. Ясперс. В основному це була гомілетика, основна мета якої полягала у релігійному духовно-моральному вихованні, навчанні і схоластичній освіті.
Разом із тим в західноєвропейській середньовічній традиції мислення у філософії та теології поступово кристалізувалися нові форми аргументації й теоретичного обґрунтування. Вивчення семи "вільних мистецтв" (тріо: граматика, риторика, діалектика; квартет: арифметика, геометрія, астрономія і музика) входило в програми шкіл, а потім і університетів. З форм ерудиції вони поступово перетворювалися в інструменти дослідження та тлумачення істин християнства. Схоластична логіка, завдяки здатності абстрактного теоретизування, мала певні досягнення: "аналіз формальної структури висловлювань (пропозиціональних зв'язок і кванторів), аналіз типових логічних помилок (Sophismata) і парадоксів (de insolubiliis), більш витончене, ніж арістотелівське, розроблення логічної теорії необхідного слідування (de obligatoriis) і матеріального слідування (de conseguentiis)". Вказані теоретичні розроблення були використані в аргументації, особливо в доказах буття Бога (онтологічний, космологічний, моральний тощо).
В епоху Нового часу, у зв'язку з розвитком експериментального природознавства, потреба в аргументації та доказах знову актуалізується. Про новий підхід до аргументації заявив Ф. Бекон. На думку мислителя, вона повинна стати методом переконання в пізнанні природи. Пізніше, в епоху Просвітництва, у Франції виходить дві важливих роботи: А. Арно, К. Лансло "Всезагальна раціональна граматика" і А. Арно, П. Ніколь "Логіка, або Мистецтво мислити", що увійшли в історію логіки під назвою "Граматики" і "Логіки Пор-Ройяля". Наріжним каменем міркувань авторів цих робіт були логіко-методологічні ідеї роботи Р. Декарта "Правила для керівництва розуму", і Б. Паскаля "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати". Пізніше ця лінія була продовжена Е. Кондільяком в роботах "Логіка, або Начала мистецтва мислити" і "Про мистецтво міркування". У німецькому Просвітництві на конструктивну роль логіки в практичній аргументації звернув увагу Г. В. Лейбніц. Він вважав, що закони логіки адекватні законам здорового глузду, а "логічна форма" структурує будь-які міркування, а отже, створює умови для проведення міркування в будь-якій сфері діяльності. Особливе значення для культури логічного мислення відіграли праці та діяльність іншого німецького мислителя X. Вольфа, "родоначальника логічної освіти німців" (Г. Гегель). Дотримуючись просвітницьких установок, що всі люди наділені розумом від природи, X. Вольф розрізняє природну і штучну логіку. Останню він підрозділяє на теоретичну (вчення про поняття, судження, умовиводи) і практичну (теорія аргументації).
Надалі шляхи теоретичної та практичної логіки розходяться. В XX столітті теоретична логіка набуває математичної (символічної) форми. Відродження наукового інтересу до проблем діалогу, доказу, аргументації та переконання виникає в другій половині минулого століття в зв'язку з виходом роботи бельгійського вченого X. Перельмана "Нова Риторика". До ідеї створення альтернативної логіки він прийшов у результаті вивчення ціннісних суджень, пов'язаних зі справедливістю, свободою, совістю тощо, що не могли бути осмислені в межах формально-логічного методу. "Ми перевірили ту частину арістотелівської логіки, – писав X. Перельман, – яка тривалий час була забута, або принаймні ігнорувалася, нею зневажали. Ця частина мала справу з діалектичними міркуваннями, що протиставлялися демонстративним, названим Арістотелем аналітичними... Ми назвали цю нову, відроджену галузь дослідження, присвячену аналізу неформальних міркувань, “Новою Риторикою”".
Значний вплив на вивчення філософської та наукової аргументації в XX столітті здійснили: аналітична філософія; логіка, методологія і філософія науки; філософія мови; дослідження семіотики і рефлексивного процесу; герменевтика тощо.
У сучасних дослідженнях з логіки і методології наукового пізнання проводиться розмежування між поняттям "доказу" і "аргументації". Наукою про докази у вузькому смислі слова є логіка в її нинішній символічній (математичній) формі. Під доказом в логіці розуміється процес (метод) встановлення істини, обґрунтування істинності судження. Варто зазначити, що термін "доказ" має декілька значень: по-перше, факти, за допомогою яких встановлюється істинність повного положення; по- друге, джерела доказів, наприклад, літописи, архівні дані, розповіді очевидців, мемуари; по-третє, логічна процедура, що встановлює істинність певного положення за допомогою тих положень, істинність яких вже встановлена раніше і не викликає сумніву. Доказ, у вузькому смислі слова (точніше, формальний доказ), у точних дедуктивних науках являє собою ланки умовиводів, побудованих відповідно суворим правилам, які ведуть від істинних посилок до положень (тез), що доказуються (висновку), формулювання і зміст яких відомі раніше. Залежно "від типу обраної формальної системи поняття доказу буде мати різні уточнення і визначення".
Теорія аргументації має справу з поняттям "доказу" в широкому смислі цього слова. Це означає, що під доказом часто розуміють усе те, що переконує в істинності того чи іншого положення, у т. ч. системи міркувань з інтуїтивно значущим характером аргументів. На відміну від строгого доказу досить часто аргументація є пошуком тези або остаточного формулювання того, що отримується в результаті дослідження. У такому разі, теза не дана заздалегідь і являє собою кінечний підсумок перегляду і відбору аргументів, відмову від сумнівних формулювань. "...Теорія аргументації, – зазначає О. А. Івін, – не зводиться до логічної теорії доказу, яка спирається на поняття істини і для якої поняття аудиторії та переконання зовсім чужі. Також теорія аргументації не зводиться до методології науки або теорії пізнання. Аргументація – це певна людська діяльність, що протікає в конкретному соціальному контексті і має своєю кінечною метою не знання саме по собі, а переконання у визнанні тих чи інших положень. Серед останніх можуть бути не лише описи реальності, але й оцінки, норми, поради, попередження, декларації, обіцянки тощо. Звісно теорія аргументації не зводиться і до еристики – теорії дискусії, оскільки дискусія – це лише одна із можливих ситуацій аргументації".
Аргументація і доказ є постулатами логіки. У практичній діяльності, наприклад, в криміналістиці, коли говорять про доказ, насамперед беруть до уваги фактичні дані про будь-які обставини, які мають значення для правильного вирішення судової справи. Доказом (на основі цього прикладу) слугують показання свідків, висновки експертів тощо, які переконують безпосередньо. Однак в цьому випадку чимало положень обґрунтовується також міркуванням, яке використовує логіку, адже кожний аналіз фактичного матеріалу вимагає застосування певних логічних схем, правил міркувань. Хоча, на думку Б. Рассела, незважаючи на дедуктивний характер міркувань юристів, вони все ж "рідко постають в строгому логічному формулюванні і на практиці включають деякі емпіричні положення до і після загальних засновків". Також мислитель вказує, що юридичні норми випливають із загальних принципів, тому їх потрібно вміти застосовувати у конкретних обставинах.
У виявленні суті та змісту аргументації логічні правила – це загальнозначущі норми поведінки для мислення. Організоване мислення передбачає певну структурованість і примусовість окремих її кроків. І якщо остання відповідає певній, визначеній задачі, то така примусовість повинна бути логічною: вона повинна виражати зв'язок думок і положень за визначеними правилами, які відображають відповідні закономірності мислення, його рух від істини до істини. Один із засновників сучасної (математичної) логіки Г. Фреге писав: "Слово “прекрасне” визначає естетику, слово “добро” – етику, а слово “істинне” – логіку. Безумовно, істина є метою кожної науки; але логіка пов'язана з нею зовсім іншим способом. Відкривати істини – завдання кожної науки; логіка ж досягає пізнання законів істинності". Хоча вивчення логічних правил умовиводів (ознайомлення зі схемами логічно правильних умовиводів) не гарантує уникнення помилок, однак підвищує якість мислення, рівень свідомого контролю за правильністю міркування, дозволяє принаймні попередити явні помилки логічного характеру.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вступ“ на сторінці 1. Приємного читання.
