Розвиток культури логічного мислення в епоху Нового часу відбувався відповідно до тих завдань, які ставила філософія і наука цього періоду. Розгляд процесу міркування Т. Гоббсом, декартівські "перемінна величина" і "функція", "символи" Г. Лейбніца для означення логічних постійних, кантіанська критика силогістики Арістотеля, гегелівська "діалектична логіка" не відходять в цілому від загальноприйнятої програми, властивої для формальної логіки та її нормативізму.
Бурхливий розвиток природознавства і математики у неокласичний період виокремив перебудову логічних основ аналізу як актуальне завдання. Також зростання абстрактності мислення і підвищення вимог до чіткості доказу поступово наближали математику до логіки. Відомо, що традиційній логічній теорії не вистачало формальної строгості. її формули виражали лише суб'єктно-предикативні судження, залишаючи без аналізу відношення. З середини XIX століття, у зв'язку із застосуванням математичних методів, настає епоха ренесансу формальної логіки. "Тому, хто бажає стати філософом, – писав Б. Рассел, – було б непогано отримати солідні знання в сфері математики... Логіка корисна для філософа в її сучасній формі, а не в тому відсталому, середньовічному образі, який надали схоласти вченню Арістотеля... Логіка і математика – тією мірою, в якій вони можуть бути корисні – являють собою єдиний вид мисленнєвого тренування для філософа. Вони допомагають йому зрозуміти, яким чином потрібно досліджувати світ, але не дають жодної конкретної інформації про цей світ. Це алфавіт книги природи, але не сама книга".
У зазначений період починається розвиток математичної логіки, загальні ідеї якої були сформульовані ще Г. Лейбніцом. Вона відрізнялася від традиційної арістотелівської логіки, що домінувала в західному мисленні понад дві тисячі років, більш послідовним застосуванням штучної символіки (не лише для означення логічних перемінних, як у Арістотеля, але і логічних постійних) і повсюдним застосуванням методу формалізації. Перший етап становлення символічної логіки називають періодом "алгебри логіки". Дослідження за математичною логікою на перших етапах проводилося поза зв'язком з основними напрямами суто математичних досліджень.
Використання ідей математичної логіки для систематизації й обґрунтування математики стало початком другого періоду розвитку символічної логіки. Упродовж першого періоду домінувало застосування математики до логіки. Однією з головних ідей нового періоду, що отримав назву "логістика", була думка про виклад основ математики на мові логіки. Для вирішення цього завдання перебудовується сама логіка, а різні логічні міркування і розмисли об'єднуються у всеохоплюючу систему символічної логіки. Так, Г. Фреге здійснив дедуктивну математичну побудову самої математичної логіки, розробив "аксіоматичну побудову числення висловлювань, теорію квантифікації, основні принципи логічної семантики", що надало їй цілком сучасний вигляд. Логіка формується у систему символів, які допускають певні перетворення. Здійснюється синтаксичний підхід до логіки, що розглядається в якості мови. Утворюється перевірений апарат формалізованого логічного аналізу. Якщо в попередній період символічна логіка розумілася як сфера математики, то тепер "домінує ідея виведення математики з логіки. З цього періоду символічна логіка стає незамінним засобом дослідження основ математики".
Однак наприкінці XIX століття відкриття парадоксів засвідчило нестійкість теоретико-множинного фундаменту класичної математики і стимулювало інтенсивне дослідження її основ. Виникають різні напрями нового обґрунтування математики: "логіцизм", "формалізм", "інтуїціонізм", "конструктивний напрямок". Також постала необхідність ретельного аналізу "логіки міркування", "логіки доказу", "логічних механізмів дії мови". Стало зрозуміло, що парадокси виникають через двозначні та невизначені вирази природної мови, а для їх усунення необхідним є відповідний логічний аналіз мови. Звідси бере початок аналіз мови науки, у т. ч. цілого комплексу логічних і філософських питань про семантичні властивості мови.
У цей період логіка перенесла такі перетворення і трансформації, що вивели її далеко за межі традиційної логіки. Відмінність нової логіки від старої полягає, з одного боку, в створенні логістики, а з іншого – у долученій до логіки зовсім нової сфери. Це полягало у тому, що до властивостей, які розглядалися, було додано зв'язки і функції – висловлювання ("Sirtz-Funktionen"), тобто речення з порожніми місцями, що означуються як перемінні. "Змістовне оновлення логіки зумовлено, – вказує В. Крафт, – діяльністю математиків, які почали вважати недостатньою традиційну логіку для більш строгої побудови математики. Пропозиції математики не вміщаються у схему суджень традиційної логіки: “суб'єкт – зв'язка – предикат”, оскільки вони виражають зв'язки і відношення. Висловлювання, що приписують одному суб'єкту один предикат, підходять лише для властивостей, для класів; але з їх допомогою неможливо виразити відношень, які пов'язують два і більше елементів. А такі важливі для математики ряди неможливо репрезентувати лише через (незворотньо транзитивні) відношення. Таким чином, постала вимога розробити логічну теорію відношень". У процесі теоретичної побудови математики з'являються логічні утруднення, антиномії, що носять загально-логічний характер. Усе це також вимагало реформи логіки.
Новий образ логіки набув завершеного вираження у фундаментальній праці "Принципи математики" ("Principia Mathematica") Б. Рассела і А. Вайтхеда (т. І–III, 1910-1913 pp.). Нова логіка отримала визнання не лише серед учнів Б. Рассела (Л. Вітгенштейна, Ф. Рамсея), а й серед представників польських логічних шкіл у Варшаві, Львові та Кракові, у Г. Штольца в Мюнстері (Німеччина) та К. Дюрра в Швейцарії, а також в Сполучених Штатах Америки.
З цих творів починається аналітична філософія, що поставила завдання ретельно проаналізувати реальний світ і відношення між його елементами. Аналітична філософія постає в творчому взаємозв'язку з діяльністю "Віденського гуртка". Його загальною принциповою установкою було прагнення зробити філософію науковою. Однозначна чіткість, логічна строгість і обґрунтованість є необхідними у філософії так само, як і в інших науках. На цьому основувалось заперечення кожної спекулятивно-догматичної метафізики, аргументи якої потрібно відкинути. Таким чином, Віденський гурток зближувався з позитивізмом. Основою світогляду мислителів Віденського гуртка був емпіризм (за Б. Расселом) і відмова від апріоризму. Тобто не можна говорити про синтетичні апріорні судження, а висловлювання про факти можуть формулюватися лише на основі досвіду.
Головна проблема, поставлена в аналітичній філософії, полягала в забезпеченні максимальної достовірності аналізу. Започаткували процес досягнення достовірності видатні логіки і математики – Г. Фреге і Б. Рассел. Вони вважали, що кожний аналіз, у т. ч. філософський, максимально достовірний лише тоді, коли він є логічно аргументованим. Кожна наука аргументує і доводить висловлювання та положення, що і постають предметом логіки, яка є "ключем" до несуперечливої філософії. Питання полягає в тому, яка саме логіка потрібна для розвитку наук. Логіка буденної, повсякденної мови непродумана і призводить до численних нісенітниць, зокрема пов'язаних зі словом "існування". Це не має дивувати, адже навіть в математиці, зокрема у теорії множин, існує багато парадоксів. Потрібна така логіка, що дозволила б вирішити і парадокси математики, і різного роду філософські твердження неясного змісту. У зв'язку з цим Г. Фреге і Б. Рассел відмовляються від суб'єкт- предикатної логіки на користь кванторної. На їхню думку, світ складається з багатьох відношень, що не завжди уміщуються в досить специфічне і "вузьке ложе" старомодної "суб'єкт-об'єктної єдності".
Новація застосованої Б. Расселом і / '. Фреге дії полягає у введенні в логіку поняття "пропозиціональної функції", за своєю структурою схожої з реченням із перемінними, оскільки вони набувають низки значень, достовірність кожного з яких потрібно доводити. Сфера визначення пропозиціональної функції набуває два достовірних значення, а саме: "істина" і "хиба". Як відомо, функція i ставить у відповідність аргументу X з множини М1, значення Y з множини М2 : Y=f(x). Завдяки перенесенню поняття функції з математики (з теорії множинності) у логіку, Г. Фреге і Б. Рассел отримали можливість логічно осмислити різні відношення, причому без абсолютизацій, що характерні для тих філософів, які не визнають самостійність сторін відношень. Отже, нова вимога полягає в тому, щоб "речення висловлювалося або записувалося у формі пропозиціональної функції".
Такий підхід передбачає необхідність звернення до проблеми "існування". Розглянемо три речення: 1) Цей стіл існує. 2) Цей стіл є стіл. 3) Цей стіл – коричневий. У кожному з них наявна ознака існування, однак важко зрозуміти, у чому саме полягає природа існування. Ніхто не може визначити, що є просто існування, а отже, існування не має відношення до ознак предметів. З трьох речень істинним є лише третє, оскільки з логічної точки зору розумно не стверджувати існування тих чи інших предметів, а "проводити їх опис (дескрипцію)". У цьому і полягає зміст "теорії дескрипцій" Б. Рассела.
Головне завдання, що стояло перед мислителями нового напряму в логіці – знайти найбільш продуктивні способи доказу істини. Б. Рассел був прибічником кореспондентської концепції істини: істинність речення (положення) полягає у його відповідності (кореспонденції) реальності. Важливі принципи кореспондентської теорії істини виокремив польський логік А. Тарський. Він проаналізував судження "Речення "Сніг білий” істинне тоді і лише тоді, коли сніг білий". Аргументація ствердження істини охоплює об'єкт-мову (зазначається, що сніг білий), і метамову (судження в цілому). Метамова багатша за об'єкт-мову і містить її. Структура мови, в якій не проводиться чітке розмежування між об'єкт-мовою і метамовою, вважається заданою не вірно, семантично замкненою, а не відкритою. У семантично замкнених мовах не існує простору для аргументованих доведень, що обов'язково спричинює виникнення парадоксів. Для їх уникнення необхідно послідовно вибудовувати семантично відкриті мови. В цьому плані Б. Рассел досяг успіхів в теорії множинності, тобто в створеній ним разом з А. Вайтхедом математичної "теорії типів", про яку зазначалося вище.
Таким чином, фундатори аналітичного руху надали філософії логіцистський характер. Головними умовами ставали строгість, ясність і ґрунтовність суджень, що забезпечувалися аргументами математичної логіки. "Нова логіка, логістика, значно перевершує традиційну логіку як в змістовному, так і в формальному відношеннях, – вказує В. Крафт. – Вона не лише істотно розширює сферу логіки, але навіть і попереднім її сферам надає більш строгий і систематичний вигляд. Разом з символікою вона набула такої форми виразу, що з математичною точністю дозволила уявляти поняття, висловлювання і правила їх зв'язку. Це надало можливість здійснювати з поняттями і висловлюваннями чисто формальні операції, проводити числення. Було досягнуто таку ясність і точність, про яку неможливо було думати за використання повсякденної мови. Зникла двозначність, неявні припущення набули формулювань, було забезпечено строгість висновків".
Формування нової системи аргументації було пов'язано із зміною самого механізму аналізу, зумовленого специфікою підходу до нього. Так, Г. Фреге за допомогою "логіки кванторів" розробив підходи до конституювання логічно бездоганної мови, у межах якої кожне ім'я власне (означення) вказує на відповідний референт, а істинна цінність речень (суджень) не коректується з ладом будь-яких нових назв. Обстоюючи ідею про "плюралістичний Всесвіт" (тобто такий, коли реальність існує поза свідомістю), Б. Рассел припустив, що її інше бачення може бути розкрито лише первісною хибністю прийому редукції пропозицій до суджень суб'єктно-предикатної організації. Переосмисливши преференціальну "теорію значень" Г. Фреге, Б. Рассел почав розглядати мову як "картину", що відображає "атомарні факти". Він, а потім і Л. Вітгенштейн розробили наступні типові процедури логіко- філософського аналізу: протиставлення "глибинного" логічного аналізу мови традиціоналістському і "поверхневому", надання математичній логіці статусу універсального засобу для вирішення багатьох філософських і наукових проблем з використанням граматичного (мовного) аналізу. Іншими словами, відбувається перехід "від логічного аналізу основ математики до вивчення актуальних наукових проблем аналізу мови науки, у т. ч. цілого комплексу логічних і філософських питань про семантичні властивості мови".
Якщо говорити про аргументацію, то її потрібно проводити за двома лініями – логічною і мовною. Стосовно першої "лінії", то Б. Рассел і А. Вайтхед, увівши в апарат логічного аналізу поняття "неповних символів" ("логічних конструкцій") виробили простий і переконливо аргументований метод аналізу висловлювань, що містять вирази про класи і описові вирази. Це були безумовні досягнення логічного аналізу.
Основним об'єктом логічного аналізу виявилися логічні затруднения математики і логіки, що призводять до парадоксів. їхню причину Б. Рассел вбачав в недбалому використанні поняття множини (класу), без проведення чіткого розмежування між "класом" і "елементом". Якщо під множиною (класом) розуміти будь-яку сукупність різних об'єктів, а під елементом будь-що (у т. ч. і самі класи могли бути своїми власними елементами), то це призведе до тих суперечностей і парадоксів, що були типовими для філософії античності (наприклад, парадокс Епіменіда-крітянина, який заявляв, що "всі критяни обманюють"), Б. Рассел визначив, що спільною рисою всіх парадоксів подібного типу є відсутність належної аргументації, що замінена самореференцією, саморсфсксивністю відповідних положень, речень і висловлювань, ототожненням різних рівнів абстракції, або рівнів міркування. Так, оцінка висловлювання Епіменіда належить до того ж рівня, що і сама його заява. Це і призводить до парадоксу. Аналогічною є ситуація скептика, який заявляє, що він "нічого не знає" тощо.
Для уникнення подібних парадоксів Б. Рассел запропонував свою відому теорію логічних типів, що передбачає чіткі відмінності між класами понять за рівнем їхньої загальності. Це досягається за допомогою строгого розмежування символів (об'єктів) різних логічних рівнів: індивіди, класи, класи класів тощо. Їм відповідає класифікація предикатів і відношень (предикати індивідів, предикати класів, предикати класів класів тощо). Згідно з Б. Расселом, парадокси виникають через некваліфіковане, недостатньо строге і точне віднесення предикатів до аргументів, у результаті необмеженого оперування поняттям "все". Вихід з логічних парадоксів було знайдено в чіткому розділенні логічних типів і визначенні мовних заборон на такі підстави аргументів, що призводять до безглуздості функцій. Чітке розрізнення семантичних категорій і певні мовні заборони аналогічно були запропоновані як засоби уникнення семантичних парадоксів.
Теорія "логічних типів" Б. Рассела присвячена усуненню парадоксів та її загальні ідеї мали важливі філософські та логічні наслідки. "Мені здасться, – говорив про цю теорію відомий мислитель Г. Рейхепбах, – що це одне з найглибших і відомих відкриттів сучасної логіки. Воно полягає в розумінні того, що повинен бути експліцитно визначений ряд синтаксичних правил... для того, щоб зробити мову дієздатною системою, і що провідною вказівкою для визначення таких правил має бути відсутність в такій мові суперечностей" . Основною ідеєю цієї теорії стало положення, що поділ положень та висловлювань на істинні та хибні є недостатнім, тому повинна бути введена категорія "безглуздих" висловлювань (положень). На думку Б. Рассела, теорія типів повинна була слугувати теорією "предикації", яка б унеможливлювала приписування аргументам безглуздих функцій, тобто запобігала безглуздості (нерозумності).
Дослідження в сфері логічного аналізу поставили цілу низку актуальних питань про семантичне значення мови, що відкривало нові можливості для аргументації тих чи інших положень науки, їхньої істинності чи хибності. Досліджувати аргументацію в логічній структурі наукового знання – це означає вивчати, яким чином поняття і висловлювання логічно пов'язані між собою, як одні поняття включаються в інші, як одні висловлювання можна вивести з інших тощо. Саме в таких дослідженнях, у логічному аналізі понять, речень, доказів, гіпотез, теорій науки полягає завдання теорії аргументації в пізнанні, філософії та логіці загалом. Знання виражається мовними формами. Саме завдяки цим формам можна аргументувати об'єктивність знання, набуття ним усталеності і можливості передаватися до наступних поколінь. Окрім того, мова необхідна як засіб презентації знання. Знання може бути вибудовано лише за допомогою мови, що утворює його "тілесну" оболонку. Тому "логічний аналіз наукового знання повинен бути звернений на його мовні форми. Якщо дослідження фактів, тобто того, що подано в мові, належить до конкретних наук, то логічний аналіз звертає увагу на те, як подані факти через поняття і висловлювання мови. Власну сферу логіки науки утворює аналіз мови. Логічний аналіз тих чи інших висловлювань полягає в тому, щоб долучати їх до певної мовної системи з чітко заданими істотними властивостями", – стверджував Р. Карнап.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Система доказовості в аналітичній філософії“ на сторінці 1. Приємного читання.
