Логічний аналіз науки і філософії як етап розвитку аналітичної філософії називають логічніш позитивізмом, або неопозитивізмом. Інтерес мислителів зосереджувався на науковому знанні, а не на дослідженні буденної мови. Певний вплив на неопозитивізм мали ідеї Г. Лейбніца, який перший в історії філософії створив розгорнуте вчення про логічний аналіз, на відміну від раціоналістично-аналітичного методу Р. Декарта. Німецький філософ розумів аналіз як суто формальний, тавтологічний процес переведення знання на більш точну логічну мову. Він прагнув створити єдину систему формального логічного знання на основі штучної мови. Філософські та логічні ідеї Г. Лейбніца вплинули на Б. Рассела, який (як він писав) повірив видатному мислителю стосовно того, що "все складне розкладається на частини і під час аналізу важливо вважати метою просте".
У праці "Мислителі нашого часу" систематизатор філософії А. Хюбшер писав: "Відштовхуючись від Лейбніца, Рассел зробився не лише справжнім філософом математики, але й засновником нової "аналітичної” епохи у філософії". Варто зазначити, що Г. Лейбніц як предтеча символічної логіки вважав, що у філософії ніколи не припиняться дискусії, заплутані, складні для розуміння міркування, поки філософи не будуть "озброєні" строгими методами логічного аналізу. Такого роду "мову символів" Б. Рассел (разом з А. Вайтхедом) запропонував у "Principia Mathematica" – "головній праці сучасної логістики, що виконує стару вимогу Лейбніца і зближує роботу Рассела з результатами досліджень німецьких вчених від Готліба Фреге до Генріха Шольца".
Значний внесок у розвиток неопозитивізму як логічного позитивізму і лінгвістичного аналізу внесли мислителі Віденського гуртка (кола) – М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат та інші, а також представники берлінського Товариства наукової філософії (X. Рейхенбах, К. Гемпель та інші). Щоправда, Р. Карнап заперечував такі назви, як "логічний позитивізм" або "неопозитивізм", стверджуючи, що вони занадто безпосередньо підкреслюють залежність цього напряму від "старого позитивізму" О. Конта і Е. Маха.
Насамперед увагу неопозитивістів привернула проблема обґрунтування достовірного, тобто наукового знання. Для перевірки на наукову переконливість було поставлено чотири сфери знання: метафізика і філософія; логіка і математика (акцент, як було показано вище, робився на логіці); природознавство (насамперед фізика); гуманітарні дисципліни – етика, естетика, теологія. Жодна з них не повинна уникнути неупередженого критичного аналізу.
Визначальна ідея неопозитивізму, що стала головним аргументом в критичному аналізі гуманітарної науки, зокрема метафізики, сформульована представником Віденського гуртка М. Шліком. "Мова складається зі слів і синтаксису, тобто з наявних слів, які мають значення, з правил утворення речень; ці правила вказують, як зі слів можна утворювати речення різного виду". Псевдоречення, як і хибні наукові положення, виникають в двох випадках: або слова не володіють смислами, тобто не означують факти, або речення (положення) утворено не за правилами синтаксису – у цьому випадку воно не буде мати смислу. Останній як комбінацію знаків речення цілком визначено тим, яким чином встановлено значення дескриптивних і логічних знаків, а завдяки правилам утворення задано їхній зв'язок в реченні. Смисл полягає в тому, що означає ця комбінація відповідно до встановлених значенням знаків і правилам утворення. Інакше кажучи, смисл визначено словником і логічною граматикою мови. Цей висновок зробив також і М. Шлік, який писав: "У речень з'являється смисл, якщо відомі словник і граматика мови".
Тест на науковість успішно проходить логіка, але тоді, коли її положення (речення) несуперечливо узгоджені між собою (критерій когерентної істини). Зміст логічних речень є формальним, він не вимагає звернення до фактів. Для зарахування логіки до наукових дисциплін достатньо того, що вона є необхідною для всіх наук. "Логіка, – доводить В. Крафт, – не дає жодного знання, вона виражає не основні закони буття, а обґрунтовує впорядкування думок. Логічні зв'язки є лише мисленнєвими, вони являють собою не фактичні зв'язки реальності, а лише зв'язки в системі зображення реальності". Наприклад, класи існують не як певні реальності, а як об'єднання в мисленні. І запереченню в оточуючому світі не відповідає яке-небудь особливе положення справ поряд з їх позитивним положенням. Оскільки логічні зв'язки є суто формальними, то вони можуть встановлюватися незалежно від конкретного смислу висловлювань і стану справ. Тому вони можуть взагалі нічого не говорити про реальний стан справ про буття.
У такому контексті логіка складається з аналітичних речень і положень, істинність яких аргументується їхнім змістом. Математика у всіх аспектах подібна до логіки, вона може бути виведена з логіки і володіє таким самим характером. Математик також не говорить ні про які факти. З суто математичної точки зору, числа – якщо абстрагуватися від їх застосування – не означують жодних предметів зі світу досвіду, а геометрія не описує реального простору. Положення математики є не синтетичними, а аналітичними. Вони визнаються істинними (або хибними) лише на основі визначення понять, що входять в них (в положення). Отже, "математику можна, як і логіку, вважати наукою".
Природознавство, зокрема фізика, успішно проходить тест на науковість тоді, коли положення, з яких вона складається, мають експериментальне значення і характер, тобто означують конкретні факти, проходять перевірку, або верифікацію, даними експерименту. Положення фізики належать до класу семантичних положень, істинність яких визначається верифікацією. Серед положень фізики є складні та елементарні (протокольні). Останні містять найбільш елементарні, атомарні факти. Зазначимо, що онтологію "логічного атомізму" буде редуковано з мови "Принципів математики", побудовано на аналогічній їй дискретній схемі. Основним смисловим одиницям мови (атомарним висловлюванням) відповідають одиниці світу (атомарні факти), а компонентам атомарних висловлювань (простим назвам) відповідають елементи фактів (об'єкти). Логіко-атомістичну онтологію подано в "Логіко- філософському трактаті", де світ розглядається як "сукупність атомарних фактів, а не предметів". Під "атомарним фактом" розуміють найпростіше положення речей, які являють собою поєднання, "конфігурацію" звичайних простих об'єктів, що "утворює співбуття", тобто подію, ситуацію.
Так, М. Шлік вважав, що у кожному конкретному випадку перевірки положень фізики "констатації є остаточними" і вони не заперечуються. Верифікація забезпечує аргументованому достовірність синтетичних наукових положень і відкидає псевдоположення, що за своїм змістом є хибними. У підсумку все природознавство зводиться до фізики (теза т. зв. "фізикалізму"), і, таким чином, воно наукове в цілому.
Зовсім інша справа з метафізикою, яка не проходить тест на науковість. Справа полягає у тому, що, за визначенням, вона складається із семантичних положень і речень, оскільки розповідає та досліджує різного роду сутності (ідеї, форми, принципи, буття), що не отримують експериментального підтвердження. Оскільки філософія не дотична до фактів, її положення не можуть претендувати на істинність, то "правильним методом філософії, – вказував Л. Вітгенштейн, – був би наступний: не говорити нічого, окрім того, що може бути сказано, – отже, окрім положень природознавства, тобто того, що немає нічого спільного з філософією, – і потім завжди, коли хто-небудь захоче сказати щось метафізичне, показати йому, що він не надав жодного значення певним знакам у своїх висловлюваннях. Цей метод був би незадовільним для нашого співрозмовника, він не відчував би, що ми вчимо його філософії, але лише такий метод є строго правильним методом".
Як зрозуміло з аргументів цього положення, Л. Вітгенштейн не заперечував, що існує "правильний метод філософії", про який можна міркувати, наприклад, так: "Надавайте словам речення чітке значення". Мислитель виступав не проти філософії, що сприяє розвитку науки, а проти метафізики, що вигадує, створює те, що відсутнє в реальному, фактуальному світі, те, чого в ньому немає. Філософія – це методологія, що формується завдяки положенням, але таким, що не володіють істинним смислом (істинне чи хибне). Простір, час, колір, вважав Л. Вітгенштейн, є форми предметів. Зрозуміло, що все просторово- темпоральне, колоритне фізично відчувається. "Сукупність істинних положень – наука в її повноті (або сукупність наук)... Філософія не є однією з наук. Слово “філософія” означає те, що стоїть під або над, але не поряд з науками... Мета філософії – логічне прояснення думок. Філософія не вчення, а діяльність", – аргументував свою позицію мислитель.
Критику метафізики Л. Вітгенштейн розпочинає з того, що людина не в змозі безпосередньо вилучити з повсякденної мови її логіку. "Мова долає думки, – писав вчений. – Причому настільки, що зовнішня форма одягу створювалася із зовсім іншими цілями, не для того, щоб судити за нею про форму тіла. Угоди, які мовчки приймаються і слугують розумінню повсякденної мови, надзвичайно складні. Більшість положень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а безглузді... Більшість положень і питань філософії укорінені в нашому не розумінні логіки мови... Тому не дивно, що найбільш глибокі проблеми – це, по суті, не проблеми. Вся філософія – це критика мови". Тому філософський твір потребує витлумачення. Філософська активність прояснює комбінації символів між собою. Саме на долю філософії випадає діяльність щодо прояснення характеру тверджень і положень емпіричних наук (природознавства), логічних тавтологій, псевдосуджень і міркувань метафізики.
Антиметафізика Л. Вітгенштейна та інших представників неопозитивізму зумовлена необхідністю пошуку істини в її конкретності, не обмеженої жодними "зайвими" привнесеннями. Через це розуміння філософії як формально-логічної мови науки означало в неопозитивізмі не лише пошук аргументів на перетворення філософії у формальну теорію пізнання (без пізнання існуючої реальності), а і вчення про логічне конструювання дійсності в науці, тобто використання логіки в ролі нової онтології.
Аргументовану критику Л. Вітгенштейном традиційної філософії як метафізики не потрібно розуміти як позитивістську, як твердження, що метафізика взагалі складається із безглуздих положень. "Слово філософія, – писав мислитель у своїх щоденниках, повинно означати щось вище або нижче, але не поряд з природничими науками. Філософія не дає жодних образів дійсності і не може бути ані підтвердженою, ані запереченою природничо-науковим дослідженням. Вона складається з логіки і метафізики, перша виступає її основою". Отже, Л. Вітгенштейн не ототожнює метафізику з філософією, а звертає увагу на особливе завдання філософії, що полягає в критиці мови.
Таким чином, Л. Вітгенштейн усуває традиційне розуміння філософії, а положення традиційної метафізики стають для нього такими, що перебувають за межами мови і тому є безглуздими. У "Трактаті" філософ зазначав: "Мої положення слугують проясненню: той, хто зрозуміє мене, піднявшись з їх допомогою – по ним – над ними, в кінцевому рахунку визнає, що вони безглузді. (Він повинен, так би мовити, відкинути драбину, після того, як підніметься по ній). Йому потрібно подолати ці положення, тоді він правильно побачить світ". Це означає, що великі теми метафізики: Бог, душа, Я, свобода, безсмертя, або питання про смисл життя Л. Вітгенштет вмішує в категорію того, про що неможливо говорити. Ці проблеми не можуть бути вирішені об'єктивним чином. Він прагне чітко розрізняти висловлювання профакта і те, що виходить за межі фактів. На останнє накладається вимога мовчання. Таке розрізнення можна зрозуміти як свого роду критику опредметаення, що здійснюється метафізикою, яка хоче перетворити свою специфічну категорію в сферу того, про що можна говорити, таким чином вміщуючи ці теми в світ і фальсифікуючи їх. "Коли люди не прагнуть висловити невисловлюване, – формулює свою думку Л. Вітгенштейн, – то нічого не втрачається, а не висловлюване – залишаючись невисловленим – міститься у висловлюваному".
Така аргументація пов'язана зі спробою "зняти" мову метафізики і помісити все те, що може бути лише показано, але не сказано, в категорію того, про що належить мовчати. У той же час висока оцінка етики Л. Вітгенштейном показує, що подібна деструкція метафізики означає не її ліквідацію, а постійне подолання метафізичних прагнень вийти за межі того, що може бути сказано. Його критика метафізики основується на ставленні мислителя до сфери містичного, оскільки остання відкривається лише в мовчанні, а не в теоріях.
Нову онтологію більш ширше окреслено в працях Р. Карнапа "Логічна конструкція світу", "Подолання метафізики логічним аналізом мови", "Філософія та логічний синтаксис". Поряд з іншими представниками Віденського гуртка і неопозитивістами Р. Карнап проголошує класифікацію положень (позицій), що мала на меті відокремити власне філософську проблематику від логіки та інших наук. Усі положення (речення), що претендують на змістовність, було розбито на три основних класи: недоладні, тобто безглузді, недійсні (unsinnigc); науково- осмислені, тобто позанаукові (sinnlose), і науково-осмислені, або просто наукові (sinnvolle), а отже істинні та хибні. Р. Карнап вважає, що безглузді речення власне не являють собою речень чи висловлювань, а лише нагадують їх, будучи подібними до них за зовнішніми характеристиками своєї структури, як наприклад, теза: "місяць примножує чотирикутник".
Філософські (метафізичні) положення Р. Карнап оголошує позанауковими, тобто такими, аргументи яких підлягають порівнянню з фактами. Він виводив цей їх статус або з неможливості їхньої перевірки, або з того, що до цих положень входять псевдопоняття, визначення яких також не підлягають перевірці (наприклад, "абсолют"), або, нарешті, з неправомірності дедуктивного висновку, результатом якого є певне речення (висловлювання, положення). Одним із засобів викорінення "традиційної" філософії Р. Карнап використав вчення про кеазісинтаксичні речення (висловлювання), тобто про такі речення, які в їх неуточненому вигляді можна розуміти по-різному, як: речення предметної мови, тобто мови, на якій ми говоримо про різні предметні речі, кількісні відношення тощо (ці висловлювання говорять про властивості "речей", наприклад, "п'ять є число"); висловлювання метамови (які стверджують щось про властивості слів і речень предметної мови, наприклад, "п'ять є число, тобто числівник"). До квазісинтаксичних висловлювань Р. Карнап зараховує філософські положення, вважаючи, що коли вони і мають той чи інший раціональний смисл, то лише тоді, коли їх інтерпретувати як висловлювання про відношення між словами. Тому мислитель вважав, що необхідно перетворити філософські положення в речення, які говорять лише про логіко-синтаксичні відношення слів. Замість "час одномірний, а простір трьохмірний" Р. Карнап, наприклад, запропонував говорити так: "визначення часу складається з однієї координати, а простору – з трьох".
Отже, філософія, хоча і не подає, як метафізика, псевдоположення, хибні висловлювання, проте її також не можна визнавати науковою дисципліною. Це лише метод логічного аналізу, що необхідний для виключення псевдоположень; філософію "неможливо викласти у формі системи положень і речень". Таке переконання випливає з "теорії структури" (Konstitutinstheorie), що зробила ім'я Р. Карнапа відомим. Завдання теорії структури – привести дійсність до "даного", із "даного" сконструювати предмети. А все "дане", тобто безпосередньо існуюче, є найпростішою істиною (einfachste Erlebniswahrheil), непроникливою для будь-якого пізнання. Воно, "дане", не лише дає в руки нитку- путівник, з якою можна пройти лабіринт дійсності, воно є основою "всієї системи дійсності самої по собі".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації“ на сторінці 1. Приємного читання.
