У період, коли філософія через Сігера Брабантського, Боеція, Сімома та інших намагалася не стільки звільнитися від теології, скільки осягнути її як своє "внутрішнє", посилаючись при цьому на Арістотеля, Тома різко виступив проти них, доводячи ідею віри як "згорнутого" знання. На його думку, згадувані мислителі висунули не лише ідею двох істин: філософську і богооткровенну, але й ідею двох теологій, одна з яких, як вища умоглядна наука, "розмірковує про Бога в середині філософії за допомогою людського розуму, спрямованого на пізнання всезагального, а друга – священна наука, що базується на Божественному Откровенні. Саме цьому протистоїть Тома, вважаючи "священну доктрину" єдиним вченням, що охоплює можливості людського розуму, але спирається на одиничне (singularia) як на приклади життя". Опора на одиничність необхідна для засвідчення авторитету тих "мужів" (Авраама, Ісаака, Йосипа та ін.), через яких до нас прийшло Божественне Откровения.
У "Суммі теології" Тома Аквінський послідовно, залежно від поставленого завдання – або повертаючи наслідки до їх причин (якщо потрібно довести існування Бога), і тоді в результаті є лише Бог, або, повертаючи один до одного причини і наслідки, їх ефективний зв'язок (якщо потрібно аргументовано довести способи взаємодії Бога і світу), – виявляє апорійність самих першопринципів і практичних, і умоглядних (спекулятивних). "Для Томи, – зазначає С. Неретіна, – кожне поняття раціонально-емпіричне, це сама річ (тобто зібрані в одне щось та ім'я). Це означає, що пізнання кожної речі "через першоначала” є можливим. Оскільки річ містить не досліджуване в собі (а воно містить це не досліджуване, оскільки одиничність як така перебуває в одиничності речі), то це пізнання є невичерпним".
У процесі теолого-метафізичних міркувань перед Томою постає низка проблем.^ Зокрема, філософ має довести, що одиничності Бога не протистоїть Його ж множинність. У цьому контексті потрібно розглянути аргументацію Томи щодо доказу буття Бога, яких у нього п'ять. Філософ не згоден з доказом Ансельма, що сходить від поняття Бога як абсолютної досконалості до існування Бога на тій основі, що воно містить в собі "незалежний" перехід з порядку "концептуального" в порядок "екзистенціальний". Оскільки Тома стверджує, що в понятті Бога сутність та існування є тотожними, може здатися, що це, на його думку, єдиний випадок, коли згадуваний перехід не є незаконний. Однак думка Аквіната полягає у тому, що людина в цьому житті не може піднятися до бачення Божественної сутності, яке необхідно, щоб висловлювання "Бог існує" стало для людини аналітичним, або самоочевидно істинним висловлюванням (положенням). Завдяки філософському міркуванню, вихідною точкою якого є існування кінечних речей, даних у досвіді, людина може прийти до знання про те, що насправді є істота, в якій сутність та існування тотожні. Таким чином, ми можемо сказати, що висловлювання (теза) "Бог існує" саме по собі є аналітичним або самоочевидно істинним, але не "для нас".
Термінологію "сутності" та "існування" Тома Аквінський підкріплює арістотелівською теорією можливості та дійсності. Сутність є потенційно можливою, а існування (дійсно існувати) – це певним чином бути залученим в діяльність. А це для кожного кінечного об'єкта повинно бути вилучено з чогось ще. Перший і другий докази існування Бога фактично арістотелівські за своїм характером. Акеінат висуває аргументи на користь непорушного першодвигуна і причини, що не має причини. Щоправда, як зазначає Б. Рассел, коли кожна причина має свою причину, то неможливо стверджувати, що існує одна причина, яка не має своєї причини, оскільки це буде суперечністю. Однак Аквінат не занадто стурбований "причинним ланцюгом", який розгортається в часі. Це питання послідовності причин, де одна залежить від іншої за принципом ланок у ланцюгу, підвішеному на гак на стелі. Тоді стеля була б першою, або не викликаною нічим причиною, оскільки вона – не ланка, підвішена до чогось подібного. Але не існує видимої причини, чому потрібно заперечувати повернення, за умови, що воно не призводить до суперечності. "Ряд раціональних чисел, більших за нуль, включаючи одиницю – нескінченний, і все ж не має першого числа. У випадку з рухом питання про повернення не потрібно навіть піднімати. Дві тяжіючі одна до одної частинки, що обертаються одна навколо одної, як Сонце і планети, будуть продовжувати робити це нескінченно".
У третьому доказі існування Бога Аквінат починає зі звичного факту, одержаного з нашого досвіду: речі з'являються і зникають, тому їх існування не є необхідним. Отже, такі речі в той чи інший час фактично не існують. А якщо так, то був час, коли нічого не існувало, і, таким чином, тепер не було б нічого, оскільки жодна кінечна річ не може сама давати собі існування. Таким чином, повинно бути щось, що має необхідне існування, тобто існує з необхідністю. Це те, що називається Богом. Четвертий доказ існування Бога спирається на визнання різних ступенів досконалості в кінечних речах. Це передбачає "існування чогось досконалого".
В п'ятому доказі існування Бога зазначається, що неодухотворені предмети в природі з'являються, щоб слугувати певним цілям, і тому в світі існує порядок (космос). Усе це вказує на зовнішній розум, цілям якого вони слугують, оскільки неодухотворені предмети не можуть мати власних цілей. У цьому доказі, який називають телеологічним, або доказом від замислу, зроблено допущення, що порядок повинен бути пояснений. Звісно для "такого допущення немає логічних причин, з таким же успіхом ми могли б сказати, що безпорядок вимагає пояснень, і доказ піде по іншому шляху. Онтологічний доказ святого Ансельма... був відкинутий Томою, хоча, що цікаво, не на логічній, а на практичній основі. Оскільки жоден створений, отже, кінечний розум не здатен вловити сутність Бога, то його існування, передбачене його сутністю, неможливо вивести таким чином", – зазначає Б. Рассел. Отже, кінечний розум не може одержати позитивного визначення.
У контексті використаних аргументів і доказів постає проблема істини буття (буття Бога). Тома Аквінський в своїй праці De Veritate ("Про істину") вважає за потрібне зрозуміти, що "поняття “буття” має два значення: перше визначається однією з категорій предикації, а друге – означає істину твердження. Термін “природа” або "сутність” є похідним від “буття” скоріше в першому значенні, а не в останньому" . Основуючись на цьому можна зазначити, що для Аквіната Бог постає подібним до найвищої "священної особистості", поставленої над створеним світом. Як такий, він в нескінченній мірі володіє всіма позитивними якостями, що взяті із допущення "чистого" факту його існування.
Позитивні якості є похідними від визнання факту буття Бога, його існування. Тому справа не в тому, що розуміється під істиною: "істиною є те або інше" твердження, оскільки відповідь "істина є те і те" неоднозначна. З точки зору П. Вейнгартнера більш чіткою є відповідь "під істиною розуміється те і те" і її можна віднести до дефініцій. Оскільки в науці необхідно уникати неоднозначності, то варто віддати перевагу питанням: "Що таке істинне висловлювання?", "Що потрібно мати на увазі під істиною?", "Що є істина?". Задаючи останнє питання, помилково вважають, що цей предикат означає конкретний, чітко визначений клас речей або відповідних властивостей. Однак "те, про що ми запитуємо, ще не існує, але вже повинно бути створене у тому смислі. який є основою цього логічного питання, тобто в смислі певної та точної ідеї". Однією з таких ідей в Аквіната був Бог, істинність існування якого потрібно довести за допомогою логічних аргументів.
Необхідно враховувати, що в інтерпретації вчення Арістотеля Томою Аквінським переважали у філософії аж до епохи Відродження. І лише пізніше були відкинуті не стільки вчення Арістотеля і Аквіната, скільки звичка використовувати метафізичні аргументи. Проте значення емпіричних досліджень, на противагу метафізичним міркуванням, було підкреслено вже Роджером Беконом, одним з тих учених, під чиїм впливом середньовічний образ мислення почав руйнуватися. Томісти послабили свої теологічні позиції, намагаючись довести існування Бога, зовсім не рахуючись з фактом, що їхні докази незадовільні. Р. Бекон не засуджував дедуктивний метод схоластичної діалектики (логіки), але наполягав, що цього недостатньо, щоб зробити правильні (істинні) висновки. Висновки мають бути аргументовані прикладами (випробуваннями) досвіду, щоб бути переконливими.
В епоху пізнього Середньовіччя представляє інтерес логічна позиція Дунса Скота, який, як і Роджер Бекон, вчився в Оксфорді, і там же почав викладати. У його роздумах розрив між вірою і розумом стає ще більш помітним. Теологія, яку цікавить все, що може бути сказано про Бога, для Дунса Скота з раціональної дисципліни перейшла у категорію корисних вірувань, освічених откровениям. Дунс Скот заперечує томістські аргументи, основуючись на тому, що вони спираються на чуттєвий досвід. Він заперечує і аргументи Августина, оскільки вони певною мірою засновані на позабожественному осяянні. Через те, що аргумент і доказ належать до філософії, а теологія та філософія взаємовиключають одна одну, Дунс Скот не може прийняти доказів Августина. З іншого боку, філософ не проти умоглядного доказу, заснованого на понятті про "перше буття", що не має причини. Насправді це варіант онтологічного доказу Ансельма. Але знання про Бога неможливе через створені речі, існування яких випадкове і залежить від Його волі. Фактично існування речей ототожнюється з їхньою сутністю. В Аквіната, як було показано вище, таке ототожнення є аргументом для визначення Бога. Знання належить до сутності, і через це вона відмінна від ідей в розумі Бога, оскільки ми не можемо пізнати його. "Оскільки сутність та існування збігаються, то кожний індивід є тим, чим він є, не може бути матерією, а повинен бути формою (на противагу погляду Аквіната). Хоча форми, за Дунсом Скотом, реальні, він... допускає різноманітність форм в індивіда, але вони розрізняються лише формально, так що не виникає питання про їх незалежне існування".
Більш радикальний емпіризм у філософії та логічних доказах демонструє Вільям Оккам, який також навчався і викладав в Оксфорді, а пізніше – у Парижі. Він, як метафізик, вважав, що філософська онтологія в тому вигляді, як вона викладена у Платона, Арістотеля та їхніх послідовників, зовсім неможлива. Реальність – це буття конкретної речі, вона одна може бути об'єктом досвіду, даючи безпосереднє і визначене знання сутності речей. Це означало, що "апарат" арістотелівської метафізики був зовсім зайвим. Саме в цьому контексті потрібно розуміти твердження В. Оккама. "Даремно робити з більшим те, що можна робити з меншим". Це основа іншого, більш відомого висловлювання про те, що "сутності не варто примножувати зверх необхідності". Цей принцип в такому формулюванні відомий як "бритва Оккама".
Аналіз аргументації В. Оккама показує, що він, з одного боку, розглядає Бога як всемогутнього і вільного, здатного зробити взагалі все, що не призводить до логічних суперечностей, а з іншого – розглядає світ як наскрізь випадковий, а істинні твердження про кінечні речі – як випадкові істини, що залежать від божественної волі. Звідси не випливає, що В. Оккам вважає божественну могутність і свободу філософські аргументованими і доказаними. Це говорить про специфічне мислення філософа, де важко визначити баланс між тим, наскільки він керується винятково логічними і філософськими міркуваннями, а наскільки теологічними. Критикуючи метафізичні аргументи або теорії, висунуті попередниками, В. Оккам міг звертатися просто до логічних критеріїв (і цілком справедливо), оскільки має справу з питаннями логіки. Проте В. Оккам зовсім не намагається "звинуватити метафізику в тому, що її глибинна мета – виходити із уявлення про ірраціональність християнської віри". Можна, наприклад, критикувати докази існування Бога, прагнучи показати, що віра в Бога невиправдана. Людина може також критикувати традиційні докази не лише тому, що вважає їх непридатними в логічному відношенні, але й на основі переконання, що Бог, існування якого доведено за допомогою філософських аргументів, не був би трансцендентним Богом християнської віри.
Таким чином, ретроспективний огляд основних концепцій середньовічної філософії виокремив основну її проблематику – доведення існування Бога за допомогою логічних аргументів і постулатів. У схоластичному оточенні, у "силогістичному міркуванні" (за Г. Гегелем) мислення ігнорує досвід, тому виникає система умоглядних аргументів і доказів. Авторитаризм схоластики є основною рисою середньовічної філософії, оскільки істина задана їй наперед положеннями християнського віровчення.
Звісно схоластична філософія має беззаперечні досягнення. Одна з головних її заслуг полягала в розробленні проблеми про співвідношення між індивідуальним (одиничним) і загальним. Навколо цієї проблеми велися постійні дискусії між номіналістами та реалістами, що стало основою для формування логіки в цілому і системи логічної аргументації зокрема. Це підтверджує "онтологічний аргумент" Ансельма, який був і залишається каменем спотикання для різних філософських підходів і концепцій. Історія цього аргументу і пов'язаної з ним полеміки демонструє, з одного боку, постійне тяжіння метафізики до раціонально допустимого виходу за межі феноменального світу, а з іншого труднощі і небезпеки, що несуть найменші помилки на цьому шляху. Аргумент заснований на розділенні двох способів існування речі – у розумі {in intellectu) і у дійсності (in re), а також наступним їх співставленням (передбачається, що друге більше першого).
Кожний із середньовічних філософів доклав зусиль до розвитку логіки у процесі метафізичних міркувань. Заслуговує уваги логічна аргументація Аквіната в його п'яти доказах буття Бога, аргументи в дискусіях номіналістів та реалістів. З появою не класичних логік і нестандартних семантичних підходів багато питань буття, існування, істини, мислення були сформульовані більш точно. Також це сприяло пред'явленню більш високих стандартів ясноті та обґрунтованості до аргументів, доказів і умовиводів, що вибудовуються з використанням цих понять.
"Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика“ на сторінці 4. Приємного читання.
