Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Як і кожна епоха в історії європейської цивілізації, Середньовіччя породило плеяду яскравих мислителів, кожний з яких репрезентував власну систему аргументацій і доказову базу. Так, Боецій акцентує увагу на ролі здатностей пізнання, якому приписуються чотири ступені: чуттєве осягнення дійсності, уявлення, розсудкове осягнення і розум. Лише на основі останніх двох здатностей, які можуть обґрунтувати загальне, можна було аргументовано розкрити природу загального (універсалій). Саме до них повинна прагнути людина. По суті, Боецій виходить на нову, середньовічну концепцію мислення, згідно з якою, мислення спрямовують не стільки логіка і онтологія (категорії), скільки Творець. Інша справа, що Він (Бог) спрямовує не прямо, а через ту ж саму логіку та онтологію. Варто зазначити, що середньовічному розумінню спрямованості мислення була властива двозначність: "Або Творець "говорить” все тією ж мовою Святого Письма, або проявляє свою волю через того, хто мислить". У другому випадку вимальовується "логоцентричне" трактування мислення, що пізніше розвивав Р. Декарт.

З точки зору С. Б. Кримського, середні віки як епоху теоцентризму характеризує "пневмічна модель пізнання, в якій центральним агентом був дух (пневма), як медіатор між інтелектом і почуттям, небесним і земним". У контексті цієї моделі кодування реальності в термінах життєдіяльності вибудовується через алегоричну інтерпретацію подій буття (у т. ч. природи) за схемами божественної містерії, що підтверджує вічну трагедію Христа. Таке "сюжетне тлумачення буття як свідчення “священної історії” і премудрості божої... в силу своєї теїстичності (розгляд Бога як особистості) зіштовхнулося з неадекватністю природи та індивіда (навіть в його божественній іпостасі)". Адже Христа, якому надавали риси живої індивідуальності, неможливо зробити іманентним кожній речі в буквальному смислі. Вихід було знайдено через переорієнтацію концепції "софійності" з її пошуком божественної премудрості речей. Самі речі було проголошено знаками (словами) Божої мудрості, а світ став розглядатися як текст Бога.

У цій парадигмі Слово розглядалося як модель світу. Вважалося, що в ньому є все те, що і в світі: матерія звуку, ідеальність значень і образність семантичних асоціацій. Тому вивчення світу можна начебто замінити вивченням Слова. Так виник схоластичний стиль мислення, тобто схоластика, яка занурює в різні світи: людський, в якому тіло, дух і душа поєднуються в людині, живій і неділимій, і божественній, в якому три іпостасі Трійці "живуть" в єдиному бутті. Ці світи охоплюють вищі смисли, залучення до яких "відкриває в людині в "радісній” творчості ту мудрість, що “розлита” в речах в результаті саморозкриття Бога і може бути оцінена як явлений Логос або Софія".

Необхідно враховувати, що схоластика стала своєрідним вітальним простором для розвитку логіки. Під впливом схоластичної логіки традиційним стало вести наукові дискусії у вигляді запропонованих тез і антитез, які потрібно було довести. Зазвичай у центрі цих дискусій була проблема сутності та природи Божественного. Варто зауважити, що схоластика відкриває новий простір не лише для пізнання Божественної сутності, але й створює систему нових аргументів на базі нового розуміння категорій і об'єктів (речей), а також заснованого на них логічного мислення. Одним із основоположників власне схоластичної філософії був Аврелій Августин (Блаженний). Його праці мали найвагоміший вплив на західноєвропейську філософію середньовіччя. Першою і основною проблемою у вченні Августина постає проблема Бога і його ставлення до світу. Для філософа Бог перебуває поза цим світом. "Його (Августина – Л. К.) божество, – зазначає Б. Рассел, – вічний дух, який не підкоряється причинності або історичному розвитку. Коли Бог створив світ, то разом з ним створив і Час. Ми не можемо запитувати, що з'явилося раніше, тому що Часу, про який ми б запитували, ще не було". Головне в теорії часу Августина – це суб'єктивний характер часу як частини інтелектуального досвіду людини, яка створена Богом. Аврелій Августин доводить, що Бог, будучи джерелом Часу, не переживає жодних "до" і "після", оскільки в світі його "думок-ідей" все існує раз і назавжди, постійне "тепер" ("nuns stans"). Статична вічність "невідді льна від божественної істоти" .

Обґрунтовуючи сутність і зміст кожної з поставлених проблем – добро і зло, душа, дух, свобода волі, мудрість, суспільство, історія, наука тощо, Августин наводить низку аргументів і доказів, що повинні підтвердити істинність його позиції. Привертає увагу спроба вирішити вічну проблему добра і зла, тобто зняти з Бого-творця відповідальність за зло, яке панує в створеному ним світі. За основу своєї позиції Августин бере неоплатонівську концепцію, згідно з якою, увесь світ є градацією добра – переважаючого в абсолюті та мінімального в матеріальному світі, але все ж таки присутньому в ньому. Узгодивши цю позицію з креаціоністською установкою, спираючись на тексти Святого Письма, що говорять про доброту Творця, філософ доводить, що все створене ним певною мірою причетне до цієї абсолютної доброти. Створюючи речі, Бог керувався своїми ідеями-думками як вищими зразками для кожної зі створених речей. У них вкладено той чи інший незалежний образ, і як би він не спотворювався присутністю матерії, він все ж певною мірою зберігає такий образ. Таким чином, у ньому міститься і добро. Августин аргументує це за допомогою порівняння: "як тиша є відсутністю всякого шуму, оголеність – відсутністю одягу, хвороба – відсутністю здоров'я, а темрява – світла, так і зло – це відсутність добра, а не щось, що існує саме по собі".

Подібна аргументація, хоча і не заперечувала існування зла в світі, але таки намагалася дати втіху віруючому християнину. Особливо, якщо врахувати відносність зла як "ослабленого" добра. Оскільки в світі не може бути поміщено все те добро, що наявне в світі божественних ідей, в ньому немало і зла. Однак потрібно мати на увазі, що "світ створений єдиним і найкращим Богом, і, будучи його творінням, є найкращим з усіх можливих світів". Це вже не аргумент, не доказ, а теодицея Августина, яку можна назвати "християнським оптимізмом".

У логіці Августина увагу привертає застосована система аргументів щодо доказу проблеми "душі". Це питання виникло вперше в християнській теології в зв'язку з особливим ставленням до "плоті". Сама теологія вбачає зле начало не в плоті як такій, а в її зіпсованості, що викликана гріхопадінням. Таким чином, не звільнення безсмертної душі від "тлінної плоті", а звільнення плоті від гріховності, одухотворення плоті, що відбудеться після воскресіння, є метою християнського спасіння (але спасіння людини, оскільки лише вона володіє душею). До того ж, варто наголосити на тезі, що людська душа – безсмертна. Це положення, яке для Августина є аксіомою, він доводить, використовуючи в ролі аргументу віск, за аналогією до постійної зміни суб'єкта (людини). "Зі зміною суб'єкта за необхідності змінюється все, що є в суб'єкті... Це положення має місце за такої зміни суб'єкта, після якої він буває змушений зовсім змінити своє ім'я. Але, якщо віск з певної причини стане замість білого чорним, якщо замість квадратної, він набуде круглої форми, із м'якого зробиться твердим, із розігрітого – холодним, то все це буде в самому суб'єкті, і суб'єктом залишиться саме віск. Віск залишиться воском, хоча з ним відбудуться вказані зміни. Отже те, що існує в суб'єкті, може підлягати змінам, а сам суб'єкт в тому, що становить його особливість, не зміниться".

Обґрунтувавши це положення, що наразі постає новою аксіомою про те, що кожен суб'єкт має те певне щось, яке робить його тим, а не іншим, Августин доводить свою думку далі: "Якщо душа виявляється таким суб'єктом, в якому, як говорилося вище, розум існує нероздільно за необхідності зумовлює буття самого суб'єкта; якщо душею може бути лише душа жива, і розум не може в ній бути без життя, а розум безсмертний, то безсмертна і душа".

Логіка розвитку аргументів про безсмертну душу призводить до формування висновку про її нематеріальність. Вона трактується як нематеріальна сутність, самостійна духовна субстанція, що не має нічого спільного ні з тілесно-біологічними функціями людини, ні з матеріальними субстанціями природи (землею, водою, повітрям, вогнем), ні з поєднанням цих елементів. Душу не можна уявляти як масивну: "душа не лише є чимось із того, що в ній немає ні довжини, ні ширини тощо, але тим самим більш цінніше і більш значиме те, що нічого цього вона не має", – говорить Августин в праці "Про кількість душі".

Насамперед нематеріальність душі означає її нерозповсюдженість, не властивість їй жодних просторових і кількісних характеристик. Основні функції душі у такому розумінні – це мислення (думка), пам'ять і воля. Характеризуючи кожну з функцій, Августин доводить, що вони є свідченнями нематеріальності душі. На основі поєднання душі і тіла, як факту, що не підлягає поясненню, Августин формує доказ нематеріальності душі: вона розсіяна по всьому тілу, надаючи йому форму. "Тому, – доводить далі Августин, – якщо душа надає тілу форму, щоб воно було тілом, то жодним чином вона, надаючи форму, забирати її не стане. А вона забирала б, стаючи тілом. Отже, душа не стає тілом ні сама через себе, тому що тіло існує лише за умови перебування душі і через душу, ні через іншу душу, тому що тіло існує лише через душу, одержуючи від неї форму, а душа перетворилась би в тіло, якби тільки перетворилась, через забирання форми".

Аргументація Августина щодо наявності в людини особливих функцій і субстанцій говорить про основну лінію його філософування, а саме: визнання, переваги віри, тобто сили і могутності християнського Бога. Головна Його якість, окрім численних досконалостей і абсолютизацій – це трансцендентність. Саме за допомогою цього божественного атрибуту представники класичної філософії пізніше пов'язували здатність суб'єкта пізнання до трансцендування світу. "Людина подібна Богу і тому має в собі трансцендентний вектор, що дозволяє адресуватися світу із зовнішньої сторони світобудови".

Ця модель, як показав аналіз, знаходить своє втілення у працях Августина, в його концепції двох градів (світів) – града Божого і града Земного, розташування яких створює подвійний простір виміру душі, є відповідним до подвійної структури світобудови. Залежно від того, кому слугує людина (собі або Богу), визначається істинне місце перебування її душі. Відома дилема Августина – "Amor sui ad coutemptum Dei, amor Dei ad coutemptum sui" ("любов до себе до богозабуття або любов до Бога до самозабуття") означає, що "гуманізм без Бога або лише гуманістично зумовлений альтруїзм є приклад життя в Граді Земному. Відповідно "любов до Бога ” є прийняттям до уваги лише божественних настанов як граничної мотивації. Лише безумовне служіння Богу може розцінюватися як перебування душі в Граді Божому". Вибір, як показує аналіз доказів Августина, залежить від рівня свободи волі індивіда.

Однак, на думку Августина, помилково було б думати, що акцент на свободі волі дозволить людині звільнитися від зла в собі. Це неможливо за врахуванні тісного зв'язку волі з вірою: віра постає як спрямованість волі, а предмет віри визначається саме волею. "Не та людина справедливо називається доброю, яка знає, що таке добре, а та, яка любить". Любов, на основі августинівської інтерпретації трійці, є актом волі: "троїчності Бога в людині відповідають буття, розум і воля (esse, nosse, velle)".

У наступні століття, у процесі подальшого розвитку схоластичної філософії аргументація набуває нових параметрів. Це зумовлено низкою факторів: утвердження римсько-католицької церкви як особливої соціально-політичної та ідеологічної сили; посилення влади феодалів: народження нової системи науки, освіти і культури (під визначальним впливом теології). "У середні віки питання, пов'язані з істиною, – зазначає Π. П. Гайденко, – вирішувалися не в науці і навіть не в філософії, а в теології. І лише поступово, до кінця XII століття, ми бачимо певні зрушення в цьому пункті: філософське мислення, а поряд з ним, хоча і меншою мірою, також і наукове дослідження набувають нехай і не цілком самостійне, але набагато більшого значення. Стосовно ролі науки в період раннього середньовіччя, то вона розглядалася головним чином як засіб для вирішення практичних завдань". Наприклад, арифметику і астрономію вивчають для визначення дати релігійних свят, насамперед Пасхи.

Для розуміння сутності аргументації в схоластичній логіці необхідно враховувати особливість наукового знання в середині віки, що постає у вигляді коментарів та інтерпретацій до освячених авторитетом книг. У формі коментарів, зокрема найважливіших праць Арістотеля, відбувалось викладання відповідних наукових дисциплін в перших середньовічних університетах. "Викладання, – писав з цього приводу німецький дослідник Ф. Паульсен, – було закуто в чітко визначені форми. Сам зміст занять в істотних рисах було дано раз назавжди ззовні. В їх основі скрізь лежали книги, які мали канонічне значення. На богословському факультеті норми були задані Святим Письмом і церковною догмою; лише тлумачення, систематизація і спосіб аргументації залишали для індивідуальної думки певний простір". Однак, незважаючи на дещо більшу свободу, головними були все-таки прийняті та визнані церквою вчення. Твори Гіппократа і Галена на медичному факультеті, Арістотеля – на філософському були "свого роду каноном, тому вивчення їх змісту і було справжнім предметом наукових занять".

Становленню аргументації сприяла тенденція середньовічної науки до систематизації та класифікації. Саме схоластичне мислення з його здатністю до класифікації визначило характер тих творів античної науки і філософії, що були визнані канонічними. Насамперед це твори Арістотеля. Варто зазначити, що його стилю мислення не був притаманний так яскраво виражений "класифікаторський" характер, якого йому надало середньовіччя. Розроблялася і впроваджувалася в практику наукового життя система аргументації, за допомогою якої можна досягти істини, насамперед божественної. Мета аргументації полягає в тому, щоб знайти "раз і назавжди визначені істини. Вони є загальним здобутком, і байдуже, хто їх знайшов. Істина абстрагується від конкретного і пране представляти загальне і суспільно значуще, вона не несе в собі жодних індивідуальних рис, тому завдання вченого (вчителя) – передавати далі одного разу знайдену (дійсну або надуману) істину".

Доказова база удосконалюється з переходом ранньої середньовічної філософії в епоху схоластики. Як інтелектуальний рух, схоластика відрізняється від античної філософії тим, що її висновки є наперед визначеними і тим обмежені. Схоластична філософія і логіка повинні були функціонувати в межах ортодоксії. її святим "покровителем" серед античних філософів є Арістотель, вплив якого поступово витісняє авторитет Платона. За своїм методом "схоластика прагне оволодіти системним підходом Арістотеля, застосовуючи діалектичний доказ і при цьому досить слабо спираючись на факти". Свідченням цього є теоретична проблема універсалій, що розколола філософсько-теологічний світ на два протилежних табори – реалістів та номіналістів, які перебували між собою в стані постійних дискусій і логічної боротьби.

У процесі цієї боротьби починає розвиватись так звана "схоластична логіка". Серед її відомих представників можна назвати Іоанна Росцеліна, П'єра Абеляра, Раймунда Луллія, Дунса Скота, Вільяма Оккама, Петра Іспанського та ін. Схоластична логіка, починаючи з IX ст., прагне "творчо розвивати арістотелівське вчення і логіку стоїків. У цей час багато робиться для того, щоб сформувати логіку як навчальну дисципліну", – зазначає А. Є. Конверський. Така мета була визначена через те, що боротьба номіналістів і реалістів вимагала системи різних логічних аргументів та доказів, нових понять, оновлених методів вирішення суперечностей тощо.

Початок розвитку схоластики традиційно пов'язують з роботами Росцеліна, який був номіналістом і доводив, що універсали – це лише слова, "коливання повітря" від голосу. В своїх міркуваннях Росцелін стверджував, що коли ми говоримо про субстанцію як таку, що складається з частин, "частина" є просто слово. Однак твердження, що "частина" є слово, – вважає Ф. Коплстон, – не обов'язково означає, що Росцелін ототожнює представлені або названі частини неподіленої речі зі словом "частина". Можливо, що своїм твердженням про універсали філософ хотів лише підкреслити, що жодних загальних сутностей поза і окремо від розуму не існує. Такий погляд мав сформувати жорсткий логічний атомізм, але, у поєднанні з троїчністю, закономірно привів до єретичних поглядів. Так, якщо "божественна природа, або сутність, або субстанція, в дійсності є одна і та ж в трьох божественних образах, то ми повинні сказати, що всі три образи втілились в Христі". На основі цих аргументів виникала можливість визнати, що божественна природа не є одна й та сама в усіх трьох образах (іпостасях), і що образи є окремими індивідуальними істотами. Така позиція філософа спричинила звинувачення його в єресі тритеїзму. Однак головним в цій ситуації є те, що проблема активізувала не просто процес мислення, а спонукала до пошуків нових аргументів, способів і методів її вирішення.

Одним з найбільш відомих мислителів-схоластів був Ансельм Кентерберійський. Разом з Августином він стверджував: "Вірю, щоб зрозуміти" (Credo ut intelligam). На його думку, християнин повинен намагатися зрозуміти зміст своєї віри і зв'язок між положеннями віри. Однак Ансельм не міг встановити такі межі наперед. Він "не був антиінтелектуалістом, – зазначає Ф. Коплстон, – і зробив серйозний внесок в розвиток середньовічної теології. Саме в цьому контексті ми повинні розглядати Ансельмові докази існування Бога"ш . Його аргументи можна класифікувати як належні до тієї частини метафізики, яку називали "природною теологією".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика
  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово