Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Однак для Ансельма його метафізичні аргументи були вираженням більш загальної установки на аргумент віри, що шукає розуміння. Він був переконаний, що діалектика, або логіка, може і повинна застосовуватися у теології, оскільки є необхідною для віруючої людини, адже може зміцнити її у вірі. Свій "Монологіон" Ансельм назвав "прикладом міркування про раціональність віри". Широковідомими є слова Ансельма про те, що він не для того прагне міркувати, щоб вірити, а "вірить, щоб розуміти". В основних положеннях Святого Письма істина є даною, але досить часто вона вимагає прояснення. Саме для цього Бог і наділив людину розумом (розумінням). Розум, діалектичне мистецтво аргументації Ансельм розкриває як доказ віри. Причому тут мистецтво аргументації може бути досить "тонким", оскільки свобода аргументації та доказу обмежена "віросповідними положеннями, що не лише утворюють посилки міркування, а зумовлюють і висновки, до яких людина зобов'язана прийти в процесі досягнення розуміння".

Той факт, що Ансельм розмірковує в межах віри, зовсім не означає, що те, яке здається аргументами, насправді ними не є. Зокрема вони можуть бути, "благочестивими медитаціями". Це було частиною пошуків віри для зрозуміння себе. Так, в праці "Монологіон" Ансельм розвиває низку доказів існування Бога, що основуються на ступенях Його досконалості, що існують у Всесвіті (як, наприклад, ступені благості).

Наступна посилка: якщо певні істоти характеризуються досконалістю, що як така не передбачає кінечності та обмеженості, то вони отримують свою досконалість з буття, яке є досконалістю як такою в абсолютній і необмеженій формі. Таким чином, ступені блага засвідчують існування абсолютного блага, ступені мудрості -існування абсолютної мудрості тощо. Ф. Коплстон вважає, що цю лінію аргументації "можна охарактеризувати як платонівську".

Визнання в історії філософії Ансельму приніс його відомий онтологічний аргумент, який, незважаючи на всі заперечення, має тенденцію відтворюватися в тій чи іншій формі аж до наших днів. Прагнучи знайти вагомий аргумент для доказу буття Бога, Ансельм звертається до екзистенціального підтексту: якщо віруюча людина знає, що розуміється під іменем Бога, то вона вже припускає Його існування. Хоча сказати словами, що Бога немає, вона може, але не може це сказати в своєму серці, за тієї умови, що хоча б одного разу допустила реальну можливість існування Бога.

У другому розділі "Прослогіона" Ансельм, розвиваючи логіку доказу існування Бога, доводить, що Бог існує суб'єктивно, в розумі, понятті про нього, що є навіть у того, хто сумнівається. Однак Бог визначений як абсолютна досконалість, як те, більше чого неможливо нічого помислити. А те, що існує об'єктивно, поза розумом, а також суб'єктивно, очевидно є "більшим" (більш досконалим), ніж те, що існує лише в ідеї. Отже, якщо Бог є те, більше чого неможливо помислити нічого, він повинен існувати об'єктивно. У третьому розділі "Прослогіона" Ансельм наводить ще один логічно незалежний аргумент: те, більше чого неможливо помислити нічого, повинно мислитися як існуюче з необхідністю, тобто існування Бога є необхідним, а не випадковим. Іншими словами, Бог не може бути просто можливим биттям: якщо він існує або взагалі може існувати, то існує за потреби. Отже, з поняття того, більше чого неможливо помислити, Ансельм виводить такі Божественні атрибути, як: всемогутність і нескінченність, оскільки ці досконалості імпліцитно містяться в ідеї абсолютної досконалості – того, більше чого неможливо помислити нічого.

Онтологічний доказ – від поняття Бога як максимальної досконалості до реальності його буття – уявлявся Ансельмом аналітичним судженням, істинність якого випливає із самого смислу слів. Некоректність і неправомірність ототожнення поняття про Бога з буттям була пізніше розкрита І. Кантом, який і назвав його "онтологічним доказом" (аргументом). Хоча вже сучасник Ансельма. монах Гауніло намагався продемонструвати неправомірність його доказу існування Бога. З точки зору Гауніло, непереконливо будувати логіку думок від "поняття" до "буття", оскільки можна "доказати" реальність будь-якої химери, що може існувати в людській свідомості. А доказ Ансельма лише підриває віру в Бога, буття якого не потребує жодних доказів. Захищаючи власну позицію, Ансельм доводив, що лише Богу як "абсолютно привілейованому суб'єктунемислимо не приписувати максимальної об'єктивності існування" .

Метафізичні роздуми Ансельма залишаються в полі сучасної дискусії. Так, О. Койре, під впливом логічних досліджень Е. Гуссерля, захопившись логічними парадоксами, звертається в 1920-х pp. до аналізу аргументації Ансельма. О. Койре називає аргумент Ансельма a priori, але не онтологічним, оскільки останній вимагав би звернення до аналізу сутності об'єкта, що розглядається. Однак саме цього Ансельм і хоче уникнути: ніхто, ані віруючий, ані "божевільний", не володіють баченням божественної сутності, оскільки Бог (той Бог, який ми можемо помислити) нескінченно великий і перевершує будь-яке розуміння. Саме це і покликано виразити опис, який, на думку Ансельма, кожний повинен визнати: якщо ми мислимо Бога, то ми мислимо Його як те, більше чого неможливо помислити". О. Койре вважає подальше міркування Ансельма непрямим доказом. Відмовляючись виводити існування Бога з Його сутності, він вибирає обхідний шлях і показує, що жодна розумна людина не може коректно помислити заперечення. Існування Бога Ансельм не доводить безпосередньо, що Бог існує, але викриває "божевільного", який заперечує Його існування. При цьому доказ Ансельма залишається у понятійній сфері, не виходить за межі аналізу понять і не підтверджує свою легітимність з інших, зовнішніх джерел, як це відбувається під час доказів a posteriori.

Аргумент Ансельма покликаний показати, що, визнавши Бога тим сущим, більше якого неможливо помислити, ми не можемо коректно і безсумнівно мислити твердження "Бога немає", оскільки така думка буде суперечити внутрішнім законам самого мислення. У цій ситуації ми одержуємо логічну суперечність, концептуальною базою якої є неоплатонічний "принцип досконалості", що дозволяє встановити зв'язок між досконалістю та існуванням. Хоча в непрямому доказі Ансельма "принцип досконалості" використовується іншим чином: "існування посилює вже існуючу досконалість, однак не підкріплює її. Але оскільки ми описуємо Бога як те, більше якого неможливо помислити, ми вже ставимо Його на межі будь-якої мислимої досконалості, тому помислити Його не існуючим означає залишити місце для ще більш мислимої досконалості, що суперечить вихідній тезі". Увесь хід цієї аргументації спирається лише на те, як ми мислимо Бога і як ми при цьому розуміємо досконалість.

Таким чином, О. Койре вибудовує аргументацію, що, з одного боку, видається строго логіко-концептуальною, а з іншого – спирається на феноменологічне бачення зв'язку між мисленням і його об'єктом. Пізніше, у своїх подальших міркуваннях О. Койре не наполягає на пошуку винятково логічної суперечності, а підкреслює інший аспект міркування Ансельма, "в перекладі на сучасну мову цей доказ міг би нам сказати, що акт, в якому думка покладає існування Абсолюту, утворює єдине ціле з її власною сутністю, і, заперечуючи його існування, вона заперечує саму себе". Ця думка починає розвиватись в наступній традиції звернення до аргументу a priori.

Логічна аргументація, як і логіка в цілому в середні віки, набуває розвитку в період боротьби "номіналізму" з "реалізмом", початок якої пов'язують з діяльністю філософа і теолога Росцеліна. Нагадаємо, що у вирішенні проблеми загального та одиничного номіналізм наполягав на об'єктивності лише одиничного, а реалізм обстоював об'єктивність лише загального, впадаючи при цьому в умоспоглядальний вербалізм, коли поняття підміняються словами, а їхнє онтологічне значення сильно перебільшується. Основне твердження Росцеліна полягає в тому, що дійсно об'єктивним існуванням можуть володіти лише "одиничні речі" ("res singulares"). Щодо загальних понять, універсалій, то це лише назви, або імена (nomina). Філософ оголошує універсали навіть "звуками голосу", які мають до речей лише побічне відношення. Лише мова дозволяє нам, наприклад, створити слово "білявий", яке нічого не виражає, адже в дійсності існують лише білі предмети. Подібно цьому родове поняття "людина" існує лише в мові, тоді як в дійсності можуть бути Сократ, Платон та інші люди як індивідуальності.

Учень Росцеліна, один з найяскравіших мислителів західноєвропейської середньовічної філософії П'єр Абеляр, критично і поглиблено тлумачить тексти Біблії. У своєму логічному творі "Ingredientibus" він намагається довести, що універсальність (універсальне) повинна приписуватися лише словам. Позиція Абеляра полягає в тому, що немає універсальних сутностей, або речей. Наприклад, існують не загальні, а лише індивідуальні люди. Проте ці індивіди схожі або нагадують один одного в різних відношеннях, які можна визначити. Розум може звернутися до цих подібностей, нехтуючи всіма факторами відмінностей, залишаючи їх без уваги або абстрагуючись від них. Таким чином, Абеляр робить акцент на тому, що універсальність належить словам або термінам, що розглядаються з точки зору їхньої логічної функції. Тому у своїх логічних творах Абеляр прагнув відійти "від розуміння логіки як аналізу сутностей, в тому числі розумових сутностей", і підійти "до ідеї логіки термінів і висловлювань"

У відомій праці Абеляра "Sic et Non" ("Так і Ні") зібрано суперечливі біблійні та теологічні твердження й аргументи. Історичне значення цієї роботи полягає в тому, що вона мала значно вплинути на розвиток схоластичного методу. Сутність його полягає у формулюванні різних думок і обґрунтовуючих їх доказів, у прагненні вирішити виникаючі через це проблеми, аргументуючи при цьому ту чи іншу свою позицію. В цілому Абеляр започатковує ту гносеологічну доктрину помірного номіналізму, яку в подальшому назвали концептуалізмом.

Важливий внесок у розвиток логіки доказу і аргументації зробив мислитель XII ст. Іоанн Солсберійський. У праці "Металогік" ("Metal gicon") він пояснює, що обговорення філософських тем – якщо воно не засноване на логічних принципах і методі, розроблених Арістотелем, – або заведе нас у глухий кут, або буде зовсім безсистемним, приводячи до істини скоріше випадково, аніж в результаті здорового міркування. Філософ вважає діалектику (логіку) грою, тобто інструментом у "словесній акробатиці" або в обговоренні нікчемних проблем, або, гірше того, засобом одержання прибутку. Іоанн Солсберійський доводить, що універсалі!' є розумовими конструкціями, або продуктами людського розуму, а не реальності, що існують поза ним. Розум порівнює речі, виділяє основні, схожі та відмінні риси, а через абстрагування форми виокремлює видові і родові поняття. Ці поняття в дійсності є "розумовими конструкціями"

Власний варіант аргументації демонструє в своїх логічних міркуваннях Рішар Сен-Вікторський, автор трактату про "Трійцю" ("De Trinitae"). Він доводить, що існуюче існує або завдяки самому собі, або завдяки чомусь іншому, тобто в силу своєї сутності (природи) можна існувати не завдяки самому собі і не вічно, а можна існувати вічно, але не завдяки самому собі, а необхідно. Рішар також пропонує аргумент доказу Бога, подібний аргументу Ансельма: він сходить від ступенів досконалості до вічної і за потреби існуючої причини кожної кінечної досконалості. Вихідним пунктом аргументації є теза про Бога, що є основою кожної можливості. Річ, яка позбавлена можливості існування, була б нічим (ніщо). Однак річ, яка має можливість існування, але не існує з необхідністю або завдяки собі самій, повинна отримати цю можливість або здатність існування від чогось іншого, ніж вона сама. Таким чином, "ми повинні визнати існування Бога як основи і джерела будь-якої можливості або всього "можливого”".

Вагоме місце серед плеяди середньовічних мислителів, які розробляли проблему аргументації, займає св. Бонавентура (Джованні Фіданца), який жив у XIII ст., в період розквіту схоластики. Він займав посаду генерала францісканського ордену, написав низку філософських праць і коментарів до теологічних джерел. Бонавентура філософував, але насамперед був теологом. Для нас важливою є його аргументація доказу існування Бога. Філософ не заперечує, що міркування про зовнішній предметний світ може стати основою для доказу існування Бога, і наводить арістотелівські за своїм духом аргументи. Бонавентура стверджує, що існування Бога є істиною, внутрішньо властивою людському розуму. Цим він хоче сказати, що у людини знання про Бога є імпліцитним, що може зробитися експліцитним завдяки міркуванню. Наприклад, для кожної людської істоти властиве природне прагнення до щастя, що досягається фактично лише завдяки володінню верховним і граничним благом, яким є Бог. Віртуальне, або імпліцитне, знання про Бога, дійсно, може бути актуалізовано через міркування про його справи. Однак Бонавентура прагне ґрунтовно доводити спрямованість душі до Бога і те, що душа перетворює імпліцитне знання про Бога в експліцитне через усвідомлення себе самої та своїх основних прагнень. "Коли Бонавентура міркує про духовні і містичні предмети, – зазначає Ф. Коплстон, – він залучає, так би мовити, "внутрішній" підхід до пізнання Бога; як філософ же він слідує арістотелівській лінії аргументації" .

З точки зору відомого фахівця з середньовічної філософії В. В. Соколова, "містичний августинізм" Бонавентура був оборонною реакцією католицької ортодоксії перед наступаючим знанням і передовою на той час арістотелівською і арабською філософією. Тим більше, що соціально-економічні зміни в західноєвропейському суспільстві XIV ст. знайшли своє відображення і в посиленні інтересу до природничо-наукових досліджень. Цей інтерес концентрувався навколо питань оптики, математики, астрономії, що формувало начала "натуральної філософії". Це пояснює таку увагу Бонавентури до аргументації, за допомогою якої він обстоював власні теологічні позиції.

У контексті розгляду проблеми логічної аргументації необхідно згадати Раймунда Луллія, який мріяв про об'єднання людства на основі християнської релігії. Найбільш важливою складовою його філософської творчості є логічні дослідження і програми. На думку Луллія, філософія і наука передбачають певні основні категорії або поняття і логічно залежать від них. Абсолютні предикати (такі, як благость) є атрибутами, що в сукупності складають природу Бога і в обмежених формах присутні в його творіннях. Відносні ж предикати визначають основні типи відносин, що існують між творінням (такі, як відмінність і рівність). Існують також основні питання. Перший крок логіки Луллія полягав у визначенні основних понять, що складали свого роду "алфавіт мислення". Це "комбінаторне мистецтво" може використовуватися для аргументації фундаментальних принципів побудови всіх наук, і тим самим доводити їх єдність. Щоб полегшити створення таких комбінацій, Луллій пропонує використовувати символи. У цьому аспекті логічні побудови Луллія схожі з вченнями Г. Лейбніца про "алфавіт людського мислення", "математичний символізм", який представляє відповідну мову, і про "комбінаторне мистецтво"

Найбільш видатний філософ епохи Середньовіччя Тома Аквінський (Аквінат) певний час був учнем Альберта Великого, який намагався показати, що філософія і наука не ворожі християнській вірі, і не становлять для неї небезпеки. Для сучасників Аквінат видавався новатором, зокрема тому, що дав нове трактування існуючих теологічних проблем, увів у вжиток нові лінії аргументації, а також заперечив і відкинув традиційні підходи до низки теоретичних питань. Найбільш відомим є його доказ існування відмінності між теологією і філософією. Так, існують богооткровенні істини (наприклад, Трійця), які не можуть бути доведені філософією, хоча філософські поняття можуть бути використані теологом у його прагненні сформулювати ці істини. Існують і філософські істини, які не були повідомлені Богом в откровенна. Є також і ототожнення предметів теології та філософії. Наприклад, метафізика доводить існування Бога, який є предметом міркувань теолога. Якщо ми починаємо з християнської віри і досліджуємо її зміст та імплікації, то мислимо як теологи. Якщо ж віра не є нашою посилкою, то ми покладаємось просто на людське розуміння, використовуючи принципи, засновані на звичайному досвіді, а отже мислимо як філософи.

Як зазначає Б. Рассел, томізм, притримуючись унітарного погляду на буття, утворює дуалізм у сфері пізнання: тепер потрібні два джерела знання. Як і раніше, ми маємо розум, що одержує знання для міркувань із відчуттів. Існує добре відома "схоластична формула", згідно з якою, "у розумі немає нічого, чого б не було раніше в чуттєвому досвіді". Але існує також "откровения" як незалежне джерело знання. Там, де розум дає раціональне знання, откровения відриває "світ віри". Виявляється, що деякі речі цілком перебувають за межами досяжності розуму. До цієї групи належать такі догмати віри, що існують поза людським розумінням: триєдина природа Бога, воскресіння, християнська есхатологія. Істини откровення є дискусійними, і хоча для Томи Аквінського між розумом і откровениям немає суперечностей, але фактично одне "підриває" друге. Там, де розум може осмислити факти, откровення зайве, і навпаки.

Аквінат вважає, що філософія за допомогою розуму підходить до того, що вже дано, не торкаючись ні способу, ні швидкості, за яких виникла ця даність. Без врахування швидкості не можна було б досягнути мети, тобто спасіння людини. Тому, щоб можна було знайти Бога людським розумом, необхідно було наставити людину "Божественним Откровениям", тобто вірою (fides). Без настанови вірою істина про Бога, знайдена розумом, може прийти до людини повільно, з помилками, тоді як від пізнання цієї істини залежить людське спасіння. Тому потрібно, щоб вона (істина) прийшла одразу, що і забезпечується вірою. Віра є увагою до істини або істинного божественного розуму. "Це, якщо завгодно, згорнутий розум, згорнутий в розумінні, але не знаходить достатнього і швидкого виразу в людських поняттях, категоріях, доказах, умовиводах. Такого роду віра, безумовно, узгоджувалася з емпірією, з живим людським світом, в якому Бог незримо діяв. У зв'язку з цим Тома називає Святе Письмо і практичним, і умоглядним. Практичним тому, що воно зосереджено на людських вчинках, а умоглядним, оскільки зосереджено на Божественному".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика
  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово