Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Найбільш характерним із застосованих Платоном філософських "ейконів", пропорційних процесам логічної аргументації та доказовості, є добре відомий образ "Печери" і прикутих в ній в'язнів. Змальовуючи "Печеру", Сократ, який веде діалог в праці "Держава", уподібнює її людській природі за аналогією стосовно освіченості й неосвіченості. В'язні, які перебувають в "Печері", з малих років прикуті так, що не можуть повернути голову. Вони бачать на стіні лише тіні різних предметів, об'єктів, живих істот, зроблених з каменю і дерева. Цей образ ("ейкон") в'язнів подібний людям, які живуть тут, в цьому світі. Далі Сократ наводить низку аргументів, які зрештою формують висновок, що коли з певного в'язня знімуть кайдани і він зможе встати, пройтись, поглянути вгору – в бік світла, тобто наблизиться до справжнього буття, то він скоріше подумає, що більше правди в тому, що він бачив раніше ("тіні"), чим те, що йому показують тепер. "Тут потрібна звичка, якщо йому потрібно побачити все те, що там, нагорі. Починати потрібно з самого легкого: спочатку дивитися на тіні, потім – на відображення у воді людей і різних предметів, а вже потім на самі речі. При цьому те, що на небі, і саме небо йому більш простіше було б бачити не вдень, а вночі, тобто дивитися на зоряне світло і Місяць, а не на Сонце і його світло". І далі Сократ наводить завершальний аргумент своєму співбесіднику Главкону: "Це уподібнення ("ейкон" – Л. К.) варто застосовувати до всього, що було сказано раніше: область, яка охоплюється зором, подібна тюремному житлу, а світло від вогню уподібнюється в ній силі Сонця. Сходження і спогадання речей, які знаходяться на висоті це підйом душі до умоосяжного".

Пропорція між істиною і подібністю в цьому "ейконі" у Платона дещо інша, аніж коли він використовує приклад картини, на якій зображено живу істоту, щоб виправдати власну реалістичність в зображенні "ідеальної держави". Там "аналогія задавалася лише для думки, мислення, не для очей. Тут в роботу залучаються з однаковою активніс тю і розум, і уявлення" . Вони і стали основою для різних логічних суджень, умовиводів, доказів та аргументів, на основі яких вибудовується власне філософська концепція Платона, з якої починається історія "європейської культури мислення" (А. Вайтхед).

Як відомо, у своїй філософії Платон прагнув до істинно досконалої краси, репрезентуючи істину в її більш або менш недосконалих земних подібностях. Його учень Арістотель в істині шукає не стільки досконалості, скільки цілісності, розуміння будь-якої речі у її відповідності дійсності та її можливостей. Щоб побачити світ прекрасним, філософ повинен "не просто стирати випадкові риси, а осягнути необхідність будь-якої випадковості, загальне в кожній частковості, у кожному утворенні – його мета". Закономірно, що за допомогою саме такої установки, Арістотель зміг побудувати власну логіку.

Безумовно, логічне вчення Арістотеля наразі оцінюється з точки зору сучасної логіки. Однак у логіці Арістотеля дещо залишиться незрозумілим, якщо не вийти за її межі і не звернутися до гносеології та пов'язаної з нею метафізики. Так, проблему походження знання загального, перших начал можна визначити на основі філософської доктрини Арістотеля, що викладена насамперед в "Метафізиці". На думку А. Н. Чанишев, проблема неповної індукції дає ключ до гносеології Арістотеля, і сама отримує пояснення лише в системі гносеології та всій його метафізиці. Активність розуму полягає насамперед в тому, що він здійснює акт неповної індукції, а на основі декількох випадків відбувається стрибок від одиничного до загального. "Стрибки – це представлення душі, стрибок діяльність активного розуму, який актуалізує в пасивному інтелекті ті форми буття, на які вказують одиничні уявлення... Це пояснюється лише в зв'язку з логічним вченням Арістотеля про неповну індукцію, а сама неповна індукція... набуває в світлі його метафізики і гносеології найважливіше принципове значення".

Логіка Арістотеля є органічною частиною його системно- раціоналізованого, філософського світогляду. Створена Арістотелем логіка як систематизована наука про мислення та його закони допомагає зрозуміти навіть його теологію. Арістотелівський бог – "ідеальний логік", який споглядає мисленнєвий процес як з його змістовної, так і формальної сторін. Слово "логіка" (як іменник) було невідоме філософу, оскільки на той час він знав лише прийменник "логікос" ("те, що має відношення до слова"). Також філософ вживав термін "алога", що несумісний з нашим розумінням логіки. Поняття "логіка" (як іменник) з'явилося лише в елліністично-римські часи. Сам же Арістотель називав свою науку про мислення аналітикою. Визначаючи слово "аналіз", Арістотель розумів під цим поняттям "розділення складного на просте аж до неподільних начал, або аксіом".

У процесі розроблення логіки Арістотель формулює основні закони мислення, з'ясовує, що є істиною, а що – заблудженням, дає визначення судженню і виокремлює види суджень, силогізм (умовивід), а також визначає три фігури силогізму (умовиводів) та їх модуси, досліджує три види доказів. Також філософ описує типові помилки під час доказів як довільні (паралогізми), так і надумані (софізми). Він досліджує також індукцію й аналогію.

Заслугою Арістотеля стало те, що він виступав проти софістичної в своїй основі концепції про відсутність чого-небудь безвідносно до достовірного. Він критикує скептичну за своїм характером доктрину про неминуче "порочне коло", що міститься в першій фігурі силогізму, отже, і в інших, що зводяться до неї, фігурах дедуктивного висновку. На противагу цим двом концепціям Арістотель висуває положення, що окрім знання, яке підлягає доказу, існують інгредієнти знання (або начала), що не доводяться. Оскільки наукові тези, що виводяться з цих начал, отримують від них властиві началам якості, то, характеризуючи начала, ми певного мірою характеризуємо і наукове знання в цілому. Згідно з Стагіритом, з онтологічної точки зору, знання виглядає як інформація про причини і пояснення останніми фактичних даних. Основою в доказах можуть бути висловлювання як про причину, так і про факти. Арістотель спеціально вказує на ситуацію, коли "висловлювання про факти є більш достовірними, аніж висловлювання про причини". Власне, це і становить базу для доказу істинного знання.

Особливе місце в логіці Арістотеля займає вчення про силогізм, що є "історично першою логічною теорією дедукції". У ній Арістотель використав поняття перемінної, що дало йому можливість надати процедурі виведення висновку характер формального процесу. Силогізм у Арістотеля складається із перемінних і постійних термінів. "У своїй теорії силогізму Арістотель, – зазначає А. Є. Конеерський, – ставив завдання дослідити, які відношення між термінами дають правильні умовиводи, а які – ні. Його силогістика знайшла своє відображення в такому розділі формальної логіки, як числення предикатів. Уважне вивчення силогістики показує, що Стагірит під час побудови своєї теорії дедукції використовував і деякі ідеї логіки висловлювань" .

Розроблена система логіки як науки про правильне мислення дозволила Арістотелю аргументовано доводити свою філософську позицію і розроблені ним концешуальні ідеї. Потрібно зауважити, що Стагірит, який впродовж 20 років був "розумом платонівської академії", а пізніше, створив свою школу (Лікей) і багато років виступав проти теорії "ідей" Платона. У своїх працях Арістотель аргументовано доводить, що прийняття ідей в якості норми міркувань створює масу проблем. Ідей виявляється більше, ніж речей, оскільки відносно однієї речі можна дати багато різних визначень; дійсність потрібно подвоювати (розрізняючи "несправжній" світ речей і "справжній" світ ідей); незрозуміло, як на основі ідей впорядковуються речі і що вони собою являють (як розуміти, що речі існують "після ідей"). Арістотель вважав, що ідеї виникають через незаконну об'єктивацію загальних понять і визначень. На відміну від Платона, Арістотель доводить, що потрібно рухатися "від речей, вияснити сутність явища, і лише потім на основі отриманих знань визначити, що підлягає змінам".

Така позиція закономірно приводила до постановки сакраментального питання: якою насправді є реальність, що існує? Відповідаючи на це питання, Арістотель повертається до програми Парменіда, для якого реальність, якщо мати на увазі правильну думку – це суще. Суще Арістотель визначає двозначно. З одного боку, суще – це те, що існує насправді, те, що є очевидним. Для мислителя очевидним був єдиний світ, який охоплює речі, природу, а також небо і розум, під яким заразом розумівся Бог і мислення. Нагадаємо, що це лише для сучасного коментатора таке поєднання видається несумісним, оскільки звичайний світ є профанним, а небо – сакральним. Для античної людини ці реальності скоріше доповнювали одна одну. Наприклад, у Арістотеля джерелом руху на Землі і планетах (Небі) є божественний "першодвигун".

З іншого боку, Арістотель, наслідуючи традицію Парменіда- Сократа-Платона, доводив, що суще визначає правильна думка. Отже, воно складається з одиниць, заданих ідеями (хоча ідеї він заперечував). Арістотель принципово змінює підхід до нормування міркувань і процедур пізнання, що також засновується на міркуваннях. Такі міркування отримали назву "доказів", які можна кваліфікувати як "аргументи". Норми – це система ідей, а якщо говорити сучасною мовою, система правил, законів людської діяльності, доповнених категоріями. Відтворення теоретичного процесу пошуку Арістотеля показує, що він поетапно здійснює заміну понять: спочатку поняття "ідеї" Платона поняттям "сутність", диференціюючи її за видами (у сучасній філософії це категорії); для подолання платонівського езотеризму (ідеологізму) він поміщає сутності в одиничні речі; побудову, яка складається з ідеального об'єкта і речі, він називає "сутністю буття". Коли ж Стагірит пояснює зв'язок сутності буття з епістемою (нині "епісистема" перекладається як "знання, наука", але краще перекладати як "ті твердження, які отримують в результаті пізнання, якщо людина правильно мислить"), то суть буття він називає "першою сутністю". Роди і види, які регулюють отримання знань в міркуванні або пізнанні, Арістотель відносить до "других сутностей". Зв'язок між першими і другими сутностями він аргументує як граматичний зв'язок. "Схожість категорій з ідеями полягала в тому, що ті та другі задавали характеристики ідеальних об'єктів. Але на відміну від ідей категорії були диференційовані, визначаючи латентні правила для типових видів міркувань або пізнання", – вказує В. М. Розін.

Особливу увагу потрібно звернути на аргументацію Арістотелем того, що є "суще" (буття). Це водночас і те, що існує, і те, що правильно влаштовано (у чому приховані правила та episteme), і те, що виявляється за допомогою міркувань, пізнання і дій людини. На другому етапі доказів Арістотель поступово долає мовне (граматичне) трактування міркування та пізнання, і переходить до їх тлумачення як способів мислення. Це відбувається, тому що "у виявленні розривів між началом і кінцем мови – річ, вона за ними і одночасно в них, він, намагаючись щось класифікувати, виявляє їх неможливість". На відміну від мовних побудов мислення розуміється Арістотелем як діяльність, що дозволяє отримати episteme відносно явищ, що пізнаються.

Саме цей поворот і дозволив Арістотелю вийти до норм мислення, які ми знаходимо в "Аналітиках". З одного боку, це фігури силогізмів (нині їх можна витлумачити як схеми, що регулюють правильні міркування), а з іншого – правила, що дозволяють вживати аргументи і докази. Наприклад: "знання, яке показує предмет (Л .К), отримується із необхідних начал"; "неможливо застосовувати докази, переходячи з одного роду в інший"; "кожна річ може бути доказана не інакше, як із властивих їй начал" тощо. Арістотель розуміє фігури силогізмів і правила як вчення про міркування, аргументацію і докази. На сьогоднішній день ми можемо їх трактувати головним чином як норми, створені самим Арістотелем. Вони вибудовувалися так, щоб індивід, який міркує (аргументує, доводить, говорить), не отримував суперечностей і не стикався з іншими труднощами у процесі формування знань (рух по колу, заплутаність, складність, варіації тощо).

Норми, правила, що визначаються Арістотелем є і моделлю, і класифікацією висловлювань. Силогізм – це модель елементарного міркування, коли, на основі двох висловлювань, не звертаючись до досвіду і об'єкта, отримують третє, нове висловлювання. Доказ – це модель правильного, істинного міркування, елементами якої є аргументи, що засновуються на знаннях і началах. Саме на основі цих моделей і критеріїв Арістотелю вдалося, з одного боку, сформулювати правила і норми "правильних" (що не приводять до суперечностей) міркувань, а з іншого – охарактеризувати помилкові міркування. Наприклад, до перших "належали правила побудови силогізмів, що містили відмінність трьох фігур силогізмів і класифікацію силогізмів модальності (відповідно до категорій "існування", "необхідності існування", "можливості існування"), а також правила побудови доказів та аргументів. До других належали помилки під час побудови силогізмів, правила суперечки, заборона аргументації по колу, недопустимість переходу доказу з одного роду в інший, помилкові висновки у процесі доказів та інші".

Силогізм як і інші правила мислення формулювалися так, щоб зберегти основні практичні та емпіричні досягнення людини, і в той же час зробити можливими міркування (побачити у виразах типу "А є В" нові знання). Аргументуючи свої тези і принцип в міркуваннях, людина оперує знаннями і, якщо дотримується правил мислення, не отримує суперечностей, то досягає істини. Згідно з Арістотелем, існує чотири значення термінів "істинний" або "істина". Філософ вважав, що у прямому розумінні істина або заблудження знаходяться "не в речах... а в мисленні (думках)". Це означає, що судження або твердження, висловлені певними реченнями, називаються істинними або хибними в прямому розумінні, оскільки кожне речення значуще, але не кожне містить в собі смисл. У більш довільному висловлюванні також іноді говорять про істинні або хибні уявлення, аргументуючи прикладами ідей, речей, людей. Таким чином, правомірно постає питання: який "смисл понять "істина” або “істинний” навіть в тому випадку, якщо хто-небудь побажав би замінити певніш смисл певнішії смислами"?

У цьому аспекті потрібно зазначити, що Арістотель не розглядав поняття "істинний", "істинність" та "істина" у ролі категоричних термінів. У тих положеннях, де Арістотель намагається визначити істину, йдеться лише про істинні та хибні судження, висловлювання і докази (де, на його думку, якщо вони носять фактичний характер, а також існують взаємозв'язок і розподіл цих понять). "У метафоричному смислі, – зазначає П. Вейнгартнер, – він говорить про істинні або хибні поняття, речі або людей, але ніколи про “істинне” та “істину”, як про окремі поняття із самостійним смислом. Якщо точно цитувати Арістотеля, то потрібно говорити не стільки про чотири значення поняття “істина”, скільки про чотири значення складних оборотів або сенгенціальних функцій подібно “у є істинним”".

Необхідно акцентувати увагу на тому, що процес пошуку істини вимагає визначення правил мислення і побудови категорій. Це компроміс між прагненням окремих мислителів, які вільно реалізують і виражають себе в мисленні, і соціальними вимогами розуміння (комунікації), без яких був би неможливий суспільний порядок античного полісу, а також узгоджені дії в ньому. Основою порядку є перше "начало" речей – суще, що також розуміється як Божество, розум і єдине. "Стосовно сущого в смислі істинного і не сущого в смислі хибного, – писав Арістотель, – то вони залежать від поєднання і роз'єднання, а істинне і хибне разом – від розмежування членів суперечності, а саме: істинне твердження відносно того, що насправді роз'єднане; а хибне те, що суперечить цьому розмежуванню; як постає можливим “мислити разом” або “мислити окремо” – це інше питання, а під “разом” і “окремо” я розумію не те, що виникає послідовність, а те, що виникає певна єд ність" .

Аргументація Арістотеля стосовно необхідності побудови правил мислення як умови досягнення істини ("Аналітики", "Топіки", "Про софістичні заперечення"), а також обґрунтування цих правил і начал ("Метафізика") колосально вплинули на весь подальший розвиток логіки пізнання та мислення. Людина здобула сильне знаряддя, важливий інструмент мислення: можливість отримувати істинне знання про дійсність (тобто висловлення типу "А є В"), не звертаючись безпосередньо до неї самої. Аргументи Арістотеля доводять, що правила мислення дозволяють залучати до міркування одні знання (раніше доведені або емпіричні, або ж апріорно правильні – начала), і отримувати на їх основі інші (як вже відомі, так і нові), що дають перспективу на досягнення істини. Нові знання не призводили до суперечностей, їх не потрібно було виправдовувати емпірично. Цей період характеризується початком розповсюдження нових правил наукової аргументації, логічної доказовості. уявлень про мислення і одержаних раніше знань та їх переосмислення.

Логіку Арістотеля як науку про закони правильного мислення і умову створення доказової бази, необхідну для науки, філософії та політичного життя, розвивають послідовники філософа. До них належить школа перипатетиків, які сприяли розвитку погляду на логіку, як на знаряддя або "органон" філософії, а не її частину.

У стоїцизмі логічний аналіз був тісно пов'язаний з дослідженням риторичного (словесного) вираження думки. Це пояснює наявність елементів риторики у викладі математики, і вражаючий зв'язок способу аргументації математики з практикою судових справ. Зокрема, додатковий спосіб захисту передбачав доказ того, що інший хід міркувань для захисту є неможливим. Риторичні правила логічного апарату доказовості не лише ілюстрували, але й стимулювали логічні дослідження.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"
  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово