Сучасне розуміння тези Протагора як аргументу для ствердження істини також має за передумову певне витлумачення категорії "суб'єкт", у якому, найімовірніше, переважає новоєвропейське раціоналістичне бачення і повною мірою не усвідомлюються можливості людини як суб'єкта пізнання. Тобто "того, що лежить в основі", як "Я", яке визначається як належність до "непотаємного, неприхованого", через що "істина" і "міра" також осмислюються у співвідношенні з "колом непотаємного". Однак "головною для прийняття принципу довіри суб'єкту залишається фундаментальна думка про те, що основою істини знання, виявлення істинного (дійсного) предмета постає сам суб'єкт як цілісність, що не зводиться до гносеологічного і абстрактно-раціоналістичного суб'єкта".
Таким чином, сам суб'єкт постає правомірною і необхідною основою для істини: відповідність знання предмету і відповідність останнього поняттю. Суб'єкт є основою, оскільки він репрезентує соціальний і культурно-історичний досвід, предметно-практичну діяльність, через які "окреслюється "коло непотаємності", доступності сущого і стає достовірною істина". Людина в контексті такого аргументу є не володарем істини і не її розпорядником, а "умовою можливості", основою її розуміння і виявлення в предметі або знанні. Саме перед такою дилемою і постала антична філософія, що мала на меті виявити істинні основи буття.
Один з головних напрямів цього періоду – пошук Блага. Так, основний інтерес Сократа, засновника класичного періоду античної філософії полягає у пошуку і визначенні Добра як Блага. З точки зору Б. Рассела, Сократа з кініками пов'язує зневага до земних благ, а зі стоїками – інтерес до доброчинності як найбільшого Блага. У ранніх діалогах Платона, де Сократ виступає найбільш чітко і виразно: Благом визначено або стриманість, або дружбу, або доблесть. Аргументів і доказів на отримання остаточної відповіді замало, але достатньо для того, щоб показати важливість визначення їх змісту. У своїх доказах Сократ говорить про те, що людину на погані вчинки підштовхує відсутність знання. Якби людина знала, що є що, вона не порушувала б моральних норм і не грішила б. Отже, єдиною причиною зла є незнання. Отже, щоб "досягнути Добра, або Блага, ми повинні мати знання, і, таким чином, Добро (Благо) є насамперед знання". Зв'язок між Добром і знанням постає характерною рисою всього давньогрецького мислення, у якому відбувається процес формування логічної аргументації для отримання в процесі пошуку Блага істинного знання про нього.
На відміну від софістів Парменід, Сократ, Платон, Арістотель та інші мислителі античності, щоб зробити можливим отримання несуперечливих знань про дійсність за допомогою міркувань, прагнули знайти більш складні процедури набуття знань за допомогою аргументації, доказів, заперечення тощо. Ці процедури – свого роду "інтелектуальні закони" – правила, норми, категорії, зразки правильного та логічного мислення. Перемогу отримала друга стратегія, а логічним мисленням за прикладом Арістотеля стали називати процедури, що відповідають цим "інтелектуальним законам". До того ж, з цього періоду, якщо йшлося про закони і норми логічного, правильного мислення, то під ним розумілися процедури, похідні від інтелектуальної діяльності.
В античні часи становлення логіки правильного мислення і, відповідно, системи аргументації, першим ініціює Парменід. У його поемі "Про Природу" можна виокремити щонайменше три важливих моменти. По-перше, розуміння того, що думка людини може бути неправильною, суперечливою і правильною, коли вона орієнтується на "суще" ("буття", на "розум як суддю"). По-друге, це створення особливої інтелектуальної конструкції "суще як непорушне і ціле" ("Буття там або тут: воно скрізь непорушне"). По-третє, це розуміння того, що правильне мислення передбачає пошук, продумування ("Утримай свою думку від цієї дороги пошуків; нехай лише розум буде суддею багатосуперечливому слову").
Вказані міркування Парменіда дозволяють стверджувати про народження власне логіки. З одного боку, Парменід визначає, що думка та міркування мають бути однозначними і несуперечливими, що означає начало, або прояв, логічного мислення. З іншого боку, Парменід полемізує з софістами і обговорює умови побудови несуперечливого мислення (міркування). У певному розумінні Парменідом було задано програму (проект) щодо побудови логіки як системи правильного мислення, яку успішно реалізували Сократ. Платон і особливо Арістотель. Варто підкреслити, що у Парменіда визначення умов побудови правильного мислення зумовлені "установкою на формування однозначної та несуперечливої думки", особливо, якщо це стосується Блага в розумінні як сенсу і вищої мети життя людини.
У цьому контексті достатньо згадати поведінку Сократа на суді. З одного боку, він йде на суд і погоджується з рішенням суспільства, яке засудило його до страти, а з іншого – Сократ вирішує продовжувати обстоювати власну позицію. Він твердо переконаний, що його засудили неправильно, що "смерть – благо", і "з хорошою людиною нічого поганого не може бути ні тут, ні там, і що боги не залишать її і після смерті". Такі думки відрізняють його від пересічних громадян афінського суспільства, більшість з яких вважали, що жити потрібно заради слави і багатства, а тому найбільше боялися смерті. Але Сократ на суді приводить ряд аргументів, що жити потрібно заради істини і добра (доброчинності), і в цьому сенсі смерть є Благо.
Цей приклад демонструє, що основою для аргументів і доказів Сократа є міркування. За допомогою міркувань Сократ привів "в рух" уявлення своїх опонентів і слухачів, змушуючи змінювати бачення і розуміння того, що відбувається, а також розуміння світу і себе. Іншими словами, міркування – це інструментарій пошуку відповідних аргументів, завдяки яким опоненти або слухачі можуть прийняти ті, які потрібні Сократу для пізнання істини. Водночас це спосіб узгодження поведінки індивідів за умови, що вони стали особистостями, тому бачать і розуміють все суб'єктивно (по-своєму). Саме для цієї мети вони (міркування) і були застосовані Сократом та іншими античними філософами. Паралельно міркування та відповідні аргументи вводять в обіг і певні знання (твердження про дійсність), що за своєю соціальною роллю повинні володіти властивістю прагматичної адекватності (істинності). Таким чином, міркування виконують дві основні функції: "дають знання, що адекватно відображають дійсність і забезпечують реалізацію особистості як відносно її самої ("персональна реальність"), так і відносно інших та соціуму; цей аспект соціальної реальності ми наразі відносимо до комунікації", – зазначає В. М. Розін.
Екскурс в історію становлення міркувань, на основі яких формуються системи доказів та аргументації, показує, що низка філософів Еллади (Фалес, Піфагор, Анаксімандр, Геракліт та ін.) мандрували в Єгипет та Вавилон, щоб набратись мудрості, під якою вони розуміли божественні знання, що дозволили б людині долучитися до безсмертних богів. Як відомо, першим до вирішення цього питання підходить Піфагор, який визначав три типи істот: "смертні люди, безсмертні боги та люди, подібні Піфагору". Послідовники Піфагора піфагорійці і пізніше Платон – почали доводити, що метою життя мудрих (філософів) є подолання смерті, можливість стати безсмертним. Так, Сократ після смерті сподівається зустрітися із видатними загиблими мужами Греції, яких там не вбивають за пошуки мудрості, "тому що окрім всього іншого тамошні люди більш благі ще й тому, що залишаються увесь час безсмертними".
З історії філософії добре відомо, що стародавні греки були волелюбним і незалежним народом, який займався торгівельною справою, тому вони не довіряли на слово навіть своїм шанованим громадянам. Їх потрібно було ще переконати, схилити до чужої (іншої) мудрості, навести аргументи на її підтвердження, довести, що вона правдива, а положення справ саме таке, як ця мудрість стверджує. Важливо враховувати ще одну обставину: в свідомості стародавніх греків без особливої суперечності уживалися віра в культ власних богів та героїв, і знання "природних" суспільних відносин. Можна вважати, що дія цих двох моментів сприяла створенню в давньогрецькій культурі та філософії доведених тверджень про дійсність, які мають структуру "А є В" ("все є вода" (Фалес), "все є вогонь" (Геракліт), "все складається з атомів" (Демокріт), "людина – смертна істота" (Платон) тощо). У висловлюванні типу "А є В" можна побачити основні інтенції філософського мислення і логіки Стародавньої Греції: "поділ дійсності на два плани (що є насправді, тобто існує, і що бачиться, лежить на поверхні почуттів), установка на споглядальність (потрібно було побачити у видимих речах те, що є насправді), налагодження еквівалентних відносин (є, бути, існувати тощо) між двома предметами".
Таким чином, міркування філософів та засновані на них аргументи і докази стають важливим джерелом набуття знань. Емпіричний матеріал підтверджує, що ці знання набувалися мислителями з різними цілями. Одні (Фалес, Парменід, Геракліт) прагнули зрозуміти, як влаштований світ, що є (існує), а що лише здається. При цьому ті чи інші мислителі вважали існуючим (у виразі типу "А є В" – це другий член В) різні сутності – воду, повітря, вогонь, землю, а пізніше – атоми, ідеї, єдине тощо. Інші мислителі (перші софісти, вчителі мудрості та мови) стали використовувати міркування на практиці: в судовій практиці, для навчання і ведення господарських суперечок. Треті (пізні софісти, які допомагали "робити людину сильною в речах") міркували для "суперечки заради суперечки" і просто в амбіційних цілях. Четверті, зокрема піфагорійці, спочатку осмислювали переходи в числах, а потім почали вбачати в одержуваних висловлюваннях типу "А є В" ("А паралельно В", "А подібно В" тощо, де А і В – числа або фігури) нові характеристики (відношення) чисел і геометричних фігур. Завдяки цьому їм вдалося вивести низку висловлювань типу "А рівно В". У результаті міркування, розмисли, докази, аргументи являють собою діяльність індивіда, який, "спираючись на вже існуючі в його розпорядженні знання (посилки) або інші уявлення (думки, сумніви, питання тощо), а також власне бачення і розуміння (світу), будує щось нове – особливу семіотичну конструкцію (якесь нове уявлення, наслідок із посилок, висновок в доказах після відповідної аргументації)".
У міркуваннях, доказах, аргументах містилося вміння створювати атрибутивні та інші типи знань. Так, Сократ, виступаючи на суді, розмірковує, думає, доводить, що він не злочинець, не є винним перед афінською спільнотою. Саме у процесі міркувань філософ робить висновок: краще померти з честю, аніж жити з ганьбою, смерть скоріше Благо, а боги не залишать мудру людину і на тому світі тощо. Такого роду доведені твердження є продуктом самого розмислу, міркування, аргументованих, логічних висновків і заразом необхідною умовою самореалізації його особистості. Лише в такому разі Сократ може на них покластися, лише так вони є основою для прийняття принципово важливого для його життя і долі рішення.
Продовжуючи традицію Сократа, його учень Платон вибудовує власні твори в формі діалогу, учасники якого доводять істинність своїх тверджень через систему доказів та аргументів. Сократичні діалоги стали першою спробою навчально-освітньої діяльності. Діалоги, що відтворювали або імітували уроки первісної мудрості за програмою "що є що?", можна виявити в платонівському корпусі в чистому вигляді або в незначному риторичному обробленні. У них умовним персонажам надані умовні імена, які можна замінити на дескриптивні символи А і В. Якісно інший смисл платонівських діалогів полягає в тому, що в основі кожного з них є проблема із реального життя, що вирішена не до кінця. Темою діалогу "Теетет" є намагання дати відповідь на питання: що є знання? Вона не пророблена до кінця, але поставлена нова проблема: чи можливий "логос" для "ейдоса"? У діалозі "Кратіл" початкове формулювання теми: "За природою існують імена речей або за установкою?", відступає на другий план перед проблемою, що виникла в процесі міркувань і доказів: "Що може дати вдумливе дослідження імені". Діалог "Філеб" вважається діалогом про задоволення, однак виявляється, що йдеться не про задоволення саме по собі, а про те глибоке, властиве людині прагнення до позитивних вражень, які філософія повинна перетворити на свого спільника в боротьбі за людські душі. Причому водночас проводиться тема "Центральні проблеми філософії: вчення про благо, про людину і природу її душі, про космос, про софію", – зазначає Т. В. Васильєва.
Відповідно до свого імені ("філіа" – любов) Філеб доводить, що "благо всіх живих істот – радість, задоволення, насолода і все інше, належить до цього роду". Сократ в цьому діалозі вважає, що "благо – це розуміння, мислення, пам'ять і те, що співмірне з ними: правильні думки та істинні судження". Отже, замість "Блага" і рівнозначної йому доброчинності співбесідники говорять про "щасливе життя", сперечаються про те, чи "подолає життя в задоволеннях розумне життя?", наводять різні pro і contra аргументи.
Задоволення, як і блага, різноманітні. Сократ звертає увагу на те, що множинність і багатоманітність людей, тварин, краси і задоволень, які кожний має можливість спостерігати, поступово стирається, згладжується, приходить до єдності в Логосі – розмові та міркуваннях про людину, тварин, блага, красу і задоволення. Уже в простому вимовлянні слів "людина", "благо" тощо множина і єдність постають в неподільності та тотожності, що і становить вічну привабливість Логосу. Свою позицію Сократ аргументує на прикладі граматики: уся людська мова – це єдине звучання людського Логосу, але звучання надзвичайно різноманітні. Граматика розподіляє мовний потік на окремі звуки, кожному з яких відміряється та чи інша звучність. Розподіленням звуків займається й музика, що полягає у визначенні висоти звучання і проміжків між сусідніми звуками, а також проміжків часу, за які ці звуки змінюють один одного або повторюються – гармонія і ритм. Так, будь-яка насолода і кожне розуміння, будучи єдиним і множинним, кожного разу засвоює певне число, "аритмос".
Розвиваючи свою думку, Сократ аргументує її положення за допомогою поняття "краси". "Під красою окреслень я намагаюся тепер розуміти не те, що хоче розуміти під нею більшість, тобто красу живих істот або картин; ні, я маю на увазі пряме і кругле, в тому числі поверхні і тіла, які народжуються під токарним різцем і вибудовуються за допомогою лінійок і циркулів, якщо ти мене розумієш. Дійсно, я називаю це прекрасним не відносно до чого-небудь, як це можна сказати про інші речі, але вічно прекрасним самим по собі, за своєю природою і збуджуючим певні особливі, властиві лише йому задоволення, що не мають нічого спільного з чуттєвістю". Так само і серед знань – більш точними є ті, що належать до чисел і креслень. У геометрії та арифметиці найбільш істинною частиною є та, що має відношення власне до філософії, тобто до пізнання "вічно тотожного" буття, а не до предметного рахунку за кількісним виміром.
Разом із тим знання божественних речей і предметів не може порівнюватися зі життєвими і буденними справами. Коли хтось хоче відшукати "шлях до себе", йому необхідне знання нестійких, мінливих речей, неточних прямих, недосконалих кругів. "Чисті" знання доводиться поєднувати з недостатньо "чистим", а насолоду філософічного споглядання вічного і незмінного буття – з поетичними вимислами Гомера. "якщо ми хочемо, щоб життя хоч скільки-небудь було схожим на життя".
Отже, в діалозі "Філеб" доведено, що Благо як "аритмос" є поєднанням, змішанням краси у співмірності з істиною. Розуміння бере гору над задоволенням, але і задоволення змушує поступитися істинам буття, щоб надати простір для становлення Блага.
Логіка міркувань Платона доводить, що сутність речей досягається діяльністю розуму, мисленням, а земному світу становлення відповідає думка, "докса", погляд. У розумі знаходить місце знання (усталені погляди, перевірені спогадами безсмертної душі про вічні істини) і міркування (спосіб пробудження дрімаючих в душі істин, прийнятий, наприклад, в геометрії). Свою позицію Платон аргументує тим, що геометр, який креслить лінії, зображує квадрати, трикутники, діагоналі, діаметри тощо, міркує при цьому зовсім не про зображення. Він дивиться над всіма неістотними частинами і випадковостями, розмірковуючи про ті точні та досконалі, ідеальні прямі та фігури, зображенням яких слугують ці накреслені. Між тими ідеальними фігурами і цими недосконалими Платон визнає відношення подібності, пропорції й аналогії. У такій самій "пропорції подібності перебувають фігури геометрії та накреслення земних предметів".
Таким чином, на основі аргументації Платона ми бачимо, що розумовий погляд бачить свої предмети подібними до тих, які може споглядати звичайними очима. Ідеальні егїдоси речей неділимі, вони недоступні Логосу, який описує структуру, вираховує зміст складного, але земні подібності ідей в чуттєвому світі зовсім не володіють властивостями неділимості, оскільки є складними, а тому і нестійкими, їх "логос- склад" досяжний "логосу-рахунку" і "логосу-слову". Отже, єдино доступний людині спосіб дати Ейдосу хоч скільки-небудь подібний Логос – це використати образ, подібний Ейдосу, його відображенням або "ейконом". Зазначимо, що платонівські "ейкони" застосовуються в ролі аргументів не заради літературних метафор, вони передбачають пояснюючу аналогію тлумачення. "Ейкон" є зображенням певної реально існуючої речі, живої істоти, предмета, явища, які в силу своєї життєвості володіють тим, що можна назвати "органічною цілісністю". На такому фундаменті будується специфічно платонівський реалізм: побутові або природні деталі точні до натуралістичності, загальна картина наскрізь фантастична і раціональна. При цьому вона настільки правдоподібна, що впродовж багатьох століть змушувала не лише вірити в те, що платонівські діалоги колись дійсно відбулися між живими опонентами, але і змушувала учених шукати "за їх умовними персонажами реальні історичні прототипи і особи". Однак правдоподібність бере початок не лише від знання життя, але й від мистецтва логічної бази доказовості та аргументації, яку Платон вкладає в міркування учасників діалогу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"“ на сторінці 2. Приємного читання.
