У такій ситуації, якщо "Я" постає єдиним предметом нечуттєвого споглядання, якщо лише "Я" може пізнаватися безпосередньо як таке, а все інше – лише як явище, то все, що усвідомлюється, здобуває достовірність лише остільки, оскільки має відношення і до "Я". Лише ті зв'язки уявлень, завдяки яким вони належать до однієї тотожної свідомості, беруться до уваги як достовірні. Категорії суб'єктивності не можуть "схопити" власний принцип єдності предмета, який відрізняє його від інших предметів. Претензія предмета на незалежне від нас існування залишається лише претензією. У результаті "не осмислюється власний принцип єдності конкретного предмета, що відрізняє його від інших предметів, постає не поясненою претензія предмета на незалежне від нас існування". Отже, думка про врахування рефлексії робить неможливим пояснення об'єктивного значення наших суб'єктивних понять.
Таким чином, І. Кант демонструє недієвість саморефлексії: суб'єкт пізнання, як він є, не пізнається, якщо мислити його самосвідомість як безпосередньо дану. Однак, визнаючи можливість саморефлексії, на основі якої відбувається пізнання самого себе як феномена, мислитель залишається в межах рефлексивного філософування і відповідної йому аргументації.
Суперечливість кантівського міркування стосовно рефлексивного розуміння самопізнання викликала до життя спробу Й. Г. Фіхте знову ствердити безпосередній характер самопізнання. Він заперечує зведення самосвідомості до лише одного уявлення "Я мислю" і висуває аргумент: "щоб мати в собі свідомість про своє мислення, ти повинен мати свідомість про себе самого". Філософ намагається знайти основи цього факту – факту самосвідомості – в самій структурі "Я". Самосвідомість постає як єдність самопокладання і самоспоглядання: "Я" є і суб'єктом, і об'єктом, і в той же час ні тим, ні другим. Вихід з кола ("кругу") рефлексії Й. Г. Фіхте бачить у відмові від поділу свідомості на саму себе як усвідомлюючу та як усвідомлювану: в самосвідомості неможливо відокремлювати суб'єктивне і об'єктивне, в ній вони складають "абсолютно одне і те ж".
Вирішуючи проблему рефлексії свідомості та надаючи їй більш безпосереднього характеру, Й. Г. Фіхте не може уникнути труднощів щодо рефлексивного розуміння самосвідомості загалом. У нього "Я" виявляється ірраціональною, нерозкладеною "над-єдністю", причому таке розуміння "Я" постає і умовою, і результатом рефлексії. Згідно з Й. Г. Фіхте і відповідно до рефлексивного розуміння самосвідомості загалом, структура "Я" як єдності "Я", що "самопокладає себе і самоспоглядає, повинна бути ні чим іншим, як результатом рефлексії, але саме ця структура є умовою можливості рефлексії про себе саму". Власне, це і визначає рефлексію важливим фактором процедури аргументації, оскільки вона в пізнанні самосвідомості виконує роль "рефлексивного розуміння".
Прикладом цього є виклик "речі в собі", яку критикували всі мислителі, які шукали способи об'єктивного розуміння реальності. Загальним аргументом проти можливості існування "речі в собі" було твердження про те, що свідчення про її існування завжди відбувається в нашій свідомості. Тому річ (предмет, явище), що існує, але принципово перебуває поза нашими знаннями, – нонсенс. Аргументація проти "речі в собі" здійснюється на основі "рефлексивного розуміння" "Я" (свідомості). "Все, що є, існує лише остільки, оскільки воно покладено в Я; поза Я немає нічого..." Об'єкти є об'єктиваціями, це означає, що "вони пізнаються, лише відповідно до чистої суб'єктивності".
Отже, у Й. Г. Фіхте рефлексія як безпосереднє споглядання "Я" самого себе приймає у філософському пізнанні форму "інтелектуального споглядання", що поєднує в собі створення і пізнання самого себе. "Я" постає неподільною "над-єдністю", причому таке розуміння "Я" зумовлює і умову, і результат рефлексії, що стала аргументом для "усунення кантіанського дуалізму, а споглядання перетворило у видозміну мислення".
На відміну від Й. Г. Фіхте, у своїй філософії Ф. В. Шелліпг вважає помилковою думку, що, оскільки рефлексія визначає мислення філософа про реальність як його мислення і як щось суб'єктивне, то вся реальність є суб'єктивованою. Справа в тому, що і ця рефлексія є лише його рефлексією, тобто чимось суб'єктивним, а тому її результат не можна приймати за істину. Отже, Ф. В. Шеллінг виявляє неможливість абсолютної єдності суб'єктивного та об'єктивного, що знаходиться всередині суб'єктивного. "Абсолютно ідеальне саме по собі не є чимось суб'єктивним, ні чимось об'єктивним, ні його мисленням, ні мисленням взагалі якої-небудь людини, а є саме абсолютне мислення", – вказує мислитель. Це означає, що рефлексія не втрачає своєї якості бути аргументом в постійних дискусіях стосовно пізнання реальності.
На думку Г. В. Ф. Гегеля, у становленні "абсолютного" результат тотожний началу. Дійсне "абсолютне" є тим, що повернулося до себе, і тому воно адекватне безпосередності та простоті начала; а те, що повернулося в себе, є ні чим іншим, як "самістю". Тому абсолютне – це суб'єкт. "Про абсолютне потрібно сказати, що воно є результатом, що воно лише в кінці є тим, чим воно є по істині", – вказував філософ.
Фактично завершує процес ототожнення світу і суб'єкта, пізнання і рефлексії Г. В. Ф. Гегель. Мислитель Й. Г. Фіхте обґрунтовує світ умовами можливості самосвідомості, але він є не самосвідомість, мислення, а скоріше засіб для його реалізації. Для Ф. В. Шеллінга світ є несвідомою формою життя абсолютного мислення, але не воно саме. У системі аргументації Г. В. Ф. Гегеля світ перестає бути чимось відмінним від абсолютного мислення. "Логіка співпадає, – вказує філософ, – з метафізикою – наукою про речі, які осягаються в мисленні, за яким визначається, що воно виражає істотне в речах". Варто зазначити, що "істотне" тут тотожне "істинному".
Підводячи підсумки розвитку німецької класичної філософії, Π. П. Гайденко зазначив: "Логіка як мислення, що мислить саме себе, виявляється творенням світу, а суб'єкт в логіці стає божественним суб'єктом. Якщо я мислю предмет логічно, то це вже не моє мислення про нього, адже це предмет через мене мислить самого себе; по відношенню до буття в цілому Бог через мене мислить Самого Себе, отже, я в цій сфері виступаю як Бог, перестаю бути кінечним".
Таким чином, починаючи з картезіанської традиції, рефлексія виступає не лише свідомістю ("Я") власних почуттів, уявлень, думок, бажань, дозволяючи їх контролювати і коригувати, але і як спосіб пізнання самої себе як такої, що пізнає. Саморефлексивність постає характерною рисою для суб'єкта класичних філософських систем. Для них рефлексія стала своєрідною аргументацією у доказі істинності безпосередньо даної свідомості як пізнання самої себе. Специфіка рефлексії в тій чи іншій класичній філософській системі зумовлює особливості і способи аргументації, на основі якої стверджується відповідний метод (антитетичний, діалектичний тощо). До того ж, особливості аргументації зумовлюють, разом з іншими складовими, особливості рефлексії, що дозволяє відрізняти одну філософську систему (напрям, школу) від іншої.
У результаті аргументації щодо саморефлексивності "картезіанського суб'єкта" проблема пізнання світу постає проблемою виходу до позасуб'єктивної реальності, враховуючи безпосередню даність самосвідомості. Вирішуючи проблему в такій її постановці, І. Кант приходить до ствердження неможливості пізнання "речей в собі" (самих по собі), німецький ідеалізм у результаті свого розвитку ототожнює абсолютну реальність з суб'єктом, а її творення і пізнання – з рефлексією. Таким чином, між суб'єктом і світом виникає певна неузгодженість. Феноменологію Е. Гуссерля можна розглядати як спробу подолання комплексу труднощів, визначених рефлексією.
Його попередником можна вважати А. Бергсона. Мислитель стверджував, що для того, щоб повернутися до первісної дійсності, потрібно перестати бути "центром дії". Філософія повинна спиратися на "істинний досвід, який виникає з безпосередньої дотичності духу з його об'єктом". Справжня дійсність це потік "чистих", первісних даних в "чистій" протяжності (просторі). Потік первісних даних не залежить від жодних категорій. Він підлягає лише інтуїції. Але чи можна за її допомогою виявити такі "дані"?
На відміну від бергсонівської інтуїції, неокантіанці роблять світ залежним від мислення з боку форми, що постає для речі "всім". У результаті їх дослідження являє собою дослідження одного лише мислення, а реальність (як предмет мислення) залишається поза розглядом. У неокантіанському розумінні предметом суб'єктивності є не реальна суб'єктивність, а лише момент загальної значущості пізнання, який, правда, є необхідним для будь-якої послідовної трансцендентальної теорії суб'єктивності. В цілому неокантіанство не знайшло шляху до "речей в собі", але акцентувало увагу на творчій активності суб'єкта даності.
Реальну спробу знайти шлях до суб'єкта здійснила феноменологія. Особливої уваги в ній заслуговує аргументація щодо виправдання рефлексії. Мислячи в руслі картезіанства, Е. Гуссерль цілком покладається на рефлексію, достовірність якої гарантована її безпосередністю. Радикальний сумнів означає абсолютну присутність свідомості, що досягається зверненням свідомості на себе в акті рефлексії: "Сам буттєвий спосіб переживання такий, – вказує Е. Гуссерль, – що воно принципово доступно сприйняттю по способу рефлексії". В акті рефлексії досягається очевидність, у якій неможливо сумніватися (аподиктична очевидність).
Відповідно до аргументів Е. Гуссерля свідомість є безпосередньо доступною, а пізнання свідомості полягає в тому, щоб дати її рефлексивний опис. Феноменологія визначається як "чисто дескриптивне сутні- сне вчення про іманентні утворення свідомості". Феноменологічна рефлексія, що спрямована на процес формування феноменологічного даного, феномену, є необхідною умовою цього процесу. Рефлексії про свідомість завжди передує певне розуміння свідомості. Актом свідомості виступає переживання. Під впливом рефлексії спосіб здійснення переживання не змінюється, а лише відкривається для нас в його незмінній сутності. Ключовою характеристикою переживань, що забезпечує зв'язок між індивідуальним актом (переживанням) свідомості та ідеальністю пізнання, є інтенціональність. Сама інтенціональність забезпечує ту взаємопов'язуваність сприйнять, що робить їх сприйняттями єдиного. Рефлексія аргументує виділення чуттєвих даних як матеріалу для конституювання об'єкта і далі описує взаємозв'язок конституювання смислу ("ноеми") і духовної активності свідомості, інтенціональної дії як такої ("ноези"). Введена множинність могла виправдати інтенціональність як основу аналізу "предметностей" свідомості.
Феноменологічна рефлексія не може відрізнити "чисту" свідомість ("Я") від емпіричної лише за допомогою редукції, але для її проведення необхідно знати, які структури свідомості є "чистими". Отже, рефлексія не дає нового знання про суб'єкт пізнання, а лише стверджує на рівні емпіричної свідомості знання (інтуїції) про те, що предмети і свідомість взагалі є цілісністю. Проте, як стверджує феноменологія, безпосередня даність світу існує завдяки свідомості. Феноменологічне міркування повинно виокремити феномен із комплексів, що його містять, а також відмежувати від супроводжуючих факторів, за допомогою чого привести його до самого себе, як він є у первісній (вихідній) даності. "Дане", яким може бути реальність, є результатом пізнання, "очищеним" від мисленнєвих конструкцій. "Приведення феномену до абсолютної само-даності, усунення всіх трансцендентних положень і є виявленням умов кореляції пізнання і предметності", – стверджує Е. Гуссерль. Отже, потрібно виключити всі трансцендентні змісти свідомості, тобто все, у чому міститься більше, ніж задано свідомості.
Нагадаємо, що в контексті феноменологічної рефлексії зв'язок між свідомістю як потоком переживань і усталеним об'єктом (результатом пізнання) осмислюється завдяки введенню такої характеристики способу існування свідомості, як інтенціональність. У Е. Гуссерля вона відіграє роль базисної структури свідомості. Інтенціональність "залягає" глибше за інші переживання, що розрізняються у рефлексії в якості сили. Ця сила координує і синтезує дані переживання так, що корелятом свідомості є певна "єдність переживання, інтенціональний предмет".
Варто зазначити, що інтенціональний предмет є трансцендентним відносно свідомості. Однак, незважаючи на трансцендентність предмета відносно свідомості, не варто стверджувати, що він існує поза свідомістю. "У інтенціональності, – зазначає Π. П. Гайденко, – дано співпадання чистої предметності та чистої суб'єктивності"90. Отже, предмети і речі можуть пізнаватися, причому необхідність будь-якого логічного, аргументованого висновку спирається на інтуїцію сутностей. "Роль дедукції полягає в тому, щоб через ряд самоочевидних термінів привести до самоочевидної інтуїції певну істину, що сама по собі не очевидна. Раціональний елемент пізнання- це саме очевидність, а не дедукція", – вказує Е. Левінас.
Специфіка аргументації у феноменологічній теорії полягає в складності її структури, яка не має тієї логічної послідовності, характерної для класичної (філософії та раціонального мислення в цілому. Аргументація Е. Гуссерля вибудовується на достатній підставі, але до неї потрібно дійти через рефлексію. Так, речі у процесі пізнання повинні бути подані в спогляданні. Ми сприймаємо, бачимо, чуємо та відчуваємо речі. Кожний акт сприйняття (споглядання) має на увазі всю річ, а не певний її аспект. Кожний акт сприйняття постає єдиним, не розкладається на більш прості акти. Властивості акту сприйняття, в якому нам дається річ, узгоджуються з тим, що в спогляданні річ дана безпосередньо; не ми приписуємо щось речі, а сама річ засвідчує своє існування і свої характеристики. Отже, річ дається (дана) завдяки сприйняттю як першоджерелу – такий результат логічних міркувань і аргументації Е. Гуссерля.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу“ на сторінці 2. Приємного читання.
