Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Ми повинні пам'ятати, що феноменологія неминуче орієнтована на рефлексію. Так, спосіб ввести результат зовнішнього сприйняття в сферу "аподиктичної очевидності", поза якою немає філософії як "строгої науки", полягає в тому, щоб акт трансцендентного сприйняття постав перед нами в акті рефлексії. Завдяки заснованим на рефлексії аргументаціям до аподиктичної очевидності можуть бути приведені також акти спогаду, уявлення і взагалі будь-які акти свідомості разом з їхніми результатами. Нарешті, рефлексія як аргумент в пізнанні може відігравати роль філософської інтуїції. Аподиктична очевидність сприйняття об'єкта є також способом аргументації того, що об'єкт постає результатом діяльності свідомості, а також може бути осмислений у такій якості з точки зору філософії. Це осмислення передбачає "трансцендентальне пізнання чистої свідомості, а для цього потрібна нова, трансцендентальна редукція. Це обумовлено переміщенням свідомості на "місце” конституювання всього континуума досвіду, в силу чого повинно бути редуковано все те, що "не визнає” себе результатом конституюючої діяльності свідомості". Тепер річ – лише новий шар конституйованого смислу.

За допомогою поняття "абсолютної суб'єктивності" Е. Гуссерль доводить важливе для пояснення можливості пізнання предметів положення: дані рефлексії володіють аподиктичною очевидністю, незважаючи на те, що кожне сприйняття, у т. ч. й іманентне, має "відкритий горизонт". Річ існує настільки, наскільки відбулося її конституювання, і рефлексія про річ на даному етапі її "встановлення" відкриває присутність самої цієї речі. Тут мова може йти про вплив рефлексії на аргументи і докази щодо існування світу.

Пояснити наявність світу предметів, яка претендує на незалежність від свідомості, покликана концепція "життєвого світу", що була створена Е. Гуссерлем. Головна ідея концепції полягає в тому, що суб'єкт може виявити себе лише за можливості відрізняти себе від чогось іншого, а це означає, що "інше" рівнозначне йому. Предметність не може бути конституйована на основі абсолютної суб'єктивності, а повинна мати первісне існування. У "Картезіанських розмислах" Е. Гуссерля вихідним пунктом трансцендентальної редукції постає "світ предметів". Отже, конституюванню передує світ вже готового смислу, "життєвий світ" дослідника як ґрунт, поле його діяльності, у якому лише його проблеми і способи мислення мають смисл.

"Життєвий світ" – це структура свідомості, що може бути виявлена через застосування аргумету рефлексії. Завдяки їй "життєвий світ" постає "екстеріоризуючою" себе трансцендентальною суб'єктивністю. Завдяки цьому стає зрозумілим і те, що "життєвий світ" – це основа будь-якого можливого світу. Формальні структури "життєвого світу" (простір, час, організація тіл тощо) передбачають зв'язок кожної речі з іншими речами, тобто відсилають до "життєвого світу" як до універсального горизонту. Рефлексія як основа феноменологічного методу в цьому процесі знову ж таки виступає аргументом, що сприяє обґрунтуванню руху "до самих предметів".

Труднощі феноменології, зокрема недостатності аргументованого доказу, як за допомогою феноменологічної редукції осмислити феномен незалежного від нас існування речей, призводять до критики властивої для неї об'єктивації кожного сущого з боку екзистенціалізму: адже об'єктивоване здобуває лише невизначений вид буття. Однак, усвідомлюючи труднощі рефлексії, пов'язані з опредметненням, К. Ясперс, Г. Марсель, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр не виходять за межі традиційного філософування, розробляючи поняття рефлексії як безпосереднього, первинного розуміння себе і світу, що не вимагає об'єктивації, оскільки остання є моментом опосередкування.

Але чи можна сказати про себе як про екзистенцію, уникаючи всілякої об'єктивації? Для того, щоб пізнати себе, вважає К. Ясперс, "Я" повинен "об'єктивувати себе", але жодна об'єктивація мене самого "не є Я сам". В цьому виступі проти самооб'єктивації К. Ясперс не виходить за межі традиційного розуміння самопізнання як рефлексії. "Я" дійсно "вислизає" від прямого рефлексивного "охоплення", але це не означає, що воно не може бути пізнано інакше, не може бути об'єктом пізнання. Однак К. Ясперс, перебуваючи "всередині" рефлексивної традиції, робить висновок про неможливість "самооб'єктивації". Г. Марсель, так само як і К. Ясперс намагається уникнути об'єктивації, але не виходить з "кола рефлексії".

Проте рефлексія не постає визначальним аргументом для обґрунтування екзистенціальних позицій вказаних мислителів. Більш ґрунтовно проблему самопізнання вирішує М. Гайдеггер, але за допомогою нових понятійних засобів пізнати своє "Я" (себе самого). Для виявлення "самості" для самої себе, вважає він, не потрібно звертатись "до себе". Про рефлексію можна говорити лише в смислі відображення від речей, "дивлячись" в які Dasein "бачить" себе. "Неможливо за допомогою самосвідомості визначити влаштування Dasein, а, навпаки, різні можливості саморозуміння потрібно проясняти із ретельного прояснення структури екзистенції". Структура ж полягає в наступному: людина за своєю суттю істота унікальна: вона "є буття", і в своєму "запиті про буття" вона розуміє певним чином буття сущого в цілому, яке через неї їй самій розкрите. Термін "Dasein" – "тут-бутгя", "присутність" відображає ці взаємопов'язані моменти.

Екзистенція "присутності", якій належить інтенціональність, виступає головним аргументом обґрунтування екзистенціальних позицій М. Гайдеггера. Так, світ є тим, у чому "присутність" зустрічається з сущим, тому присутність є "бутгя-в-світі". Основуючись на "бутгі-в- світі" як підвалинах "присутності", можна виокремити його екзистенціальні структури. Світ "присутності" не є суще, він "проект", визначений "присутністю". Оскільки для "присутності" в його бутті йдеться про саме це буття, воно в своєму бутті "накреслює" можливості свого буття і розуміє себе завжди зі своїх можливостей, тому розуміння є накресленням своїх можливостей. "Накреслення" виступає однією з екзистенціальних структур, на яких тримається "тут-буття". "Дивлячись" на світ, "тут-бутгя" "бачить" себе, в світі воно завжди з самим собою, тобто воно є дійсна самість. Саме тому, що Dasein володіє собою, воно може саме обирати, чи визначати себе самого (екзистувати по- справжньому), або дозволити іншим визначати себе (екзистувати не по- спр авжньому).

Необхідно враховувати, що М. Гайдеггер аргументує необхідність ще однієї екзистенціальної структури "присутності": вона – певний настрій, розташування, оскільки знаходить себе "кинутою" ("закинутою") в буття. Нарешті, зустріч із сущим, справа з ним передбачає "турботливе" бачення. Таким чином, "турбота" являє собою "вихідну цілісність" трьох фундаментальних буттєвих структур: "накреслення", "закинутості" і "турботливого влаштування". Отже, самість – це турбота. Вона є головною ідеєю всієї філософської концепції М. Гспїдеггера, постаючи водночас аргументом для доказу її принципових положень. Основою єдності буттєвих структур "присутності" виступає первісна тимчасовість (темпоральність), що охоплює три модуси: "майбутнє", "минуле" і "теперішнє". Єдність знання та існування в початковій тимчасовості являє собою альтернативу розумінню самопізнання на основі рефлексії. Якщо основуватись на тому, що той, хто пізнає, спочатку існує та володіє певною сутністю, а потім розуміє себе як такого за допомогою рефлексії, то самопізнання недосяжне, оскільки його розуміння зіштовхується з труднощами "порочного кола". Однак, якщо він існує як своя самоінтерпретація, а можливість такого існування як цілісності засновується на початковій тимчасовості як смислі буття взагалі, то ця трудність постає "вирішеною".

Отже, М. Гаїїдеггер, у руслі феноменологічно-екзистенціальної традиції, розуміє самосвідомість як результат рефлексії. Замінюючи питання про "власну сутність" на питання про "власне буття", М. Гайдеггер зберігає розуміння самопізнання як початкового доступу до самого себе. Тобто мислить в тому ж контексті, що і прибічники й адепти рефлексії. На її основі аргументується, що засноване на тимчасовості (темпоральності) початкове розуміння свого власного (та іншого) буття є фундаментом всілякого пізнання. Таким чином, рефлексія постає способом розуміння буття. Безпосереднє розуміння самого себе у М. Гайдеггера засновано на взаємозумовлюючих структурах – тимчасовості та субстанціональності.

В екзистенціалізмі Ж.-П. Сартра свідомість існує як самосвідомість. Така свідомість не звертається до самої себе як до об'єкта і тому може бути названа свідомістю "першого рівня", або нерефлексованою свідомістю. "Я мислю" є вже свідомість, спрямована на свідомість як об'єкт, тобто рефлексивна свідомість, свідомість "другого рівня". Ж.- П. Сартр вказує на те, що під час рефлексії свідомість модифікується – "та свідомість, яка говорить “Я мислю”, не є тією ж самою свідомістю, яка здійснює акт мислення". Тому неможливо "вловити" її в якості об'єкта. Рефлексія завжди є "схоплювання" суб'єкта, яким він був до неї. Головна зміна свідомості під впливом рефлексії полягає саме в появі "Я".

Можна вважати, що у Ж.-П. Сартра рефлексія є аргументом на користь інтенціональності, причому в якості особливої та непорушуючої "прозорості" свідомості рефлексії. Він розрізняє два види рефлексії – "об'єктивуючу", що вибудовує "Я", і "необ'єктивуючу", що забезпечує лише "прозорість" свідомості. Для Ж-П. Сартра є істинним пояснення єдності свідомості, яка спирається на твердження про існування інтенціональності. Мислитель заперечує пояснення єдності свідомості на основі існування "Я". Однак немає жодних основ для такого розрізнення, оскільки йдеться про рефлексію, що визначається як зверненість свідомості на саму себе, а не про рефлексію в настільки широкому розумінні, що вона стає синонімом знання про свідомість взагалі, але здобувається тим чи іншим способом.

Феноменологічну рефлексію про свідомість Ж.-П. Сартр визначає як основний метод її пізнання. Якщо звернення свідомості на себе дозволяє виявити інтенціональність як властивість самої свідомості, то це означає, що таке звернення забезпечує повну прозорість свідомості для рефлексії – "прозорість" глибинних характеристик свідомості. Але звідки тоді може виникнути такий результат рефлексії, як: "Я" – центр "непрозорості"? Відповісти на це питання можна так: або "Я" достовірно виявлено в якості центру "непрозорості", або рефлексія не забезпечує "прозорості" свідомості. На користь нерефлексованої свідомості та розуміння "Я" як продукту рефлексії Ж.-П. Сартр наводить приклад про нерефлексивну свідомість – свідомість, у якій відсутнє "Я". Філософ вважає можливим говорити про протиставлення рефлексивного спогаду про моє читання ("Я читав" та нерефлексованого спогаду (згадую про книгу, про героїв роману).

У такій ситуації Ж.-П. Сартр робить вибір на користь рефлексії як безпосередньої свідомості. Він доводить, що "саме нерефлексивна свідомість робить рефлексію можливою. Є дорефлексивне cogito, що і становить умову картезіанського cogito". Очевидно, що він називає нерефлексивною самосвідомістю свідомість по своїй суті рефлексивну. Однак, відповідаючи на питання про смисл буття, Ж.-П. Сартр намагається примирити єдність рефлексивного і нерефлексивного та їхню відмінність, пов'язану з розумінням рефлексії як методу і аргументу в пізнанні, що передбачає суб'єктно-об'єктне відношення. Оскільки рефлексивна модель самопізнання не приймає суб'єктно-об'єктного дуалізму то "рефлексія є скоріше пізнаванням, аніж просто пізнанням", – вказує Ж.-П. Сартр. Наведені пояснення не лише описують двозначний і суперечливий характер рефлексії, але також її неоднозначність у ролі аргументації.

Нове життя дискусіям про свідомість, самосвідомість і самопізнання дала "філософія мови", що критично аналізує класичне розуміння цих феноменів і спирається на рефлексивну теорію. Її проблемність, про яку зазначалося вище, приводить представника Гейдельберзької школи Д. Генріха до необхідності заперечувати теорію рефлексії. Мислитель намагається побудувати нову теорію, аргументуючи це тим, що свідомість "не містить" самосвідомість. Трансформація рефлексивної філософії у "філософію мови" відбулася в контексті вирішення питання: яким чином можлива безпомилкова ідентифікація суб'єкта пізнання і об'єкта, який називається "Я"? Усвідомлення ідентичності не вимагає попередньої ідентифікації. Оскільки вимога ідентифікації є порушенням суб'єктно-об'єктної моделі, ця модель повинна бути виключена з теорії самосвідомості. Вихід з цієї проблеми полягає у відмові від рефлексивної моделі самопізнання як самовідношення, що передбачає "суб'єкт-об'єктне відношення".

Неможливість рефлексивної філософії заперечити ідентичність мене самого з об'єктом – "Я", на цьому етапі її розвитку стикається з неможливістю її обґрунтувати. Питання про ідентичність починає розглядатися як апорія. І тут "на допомогу" приходить "філософія мови": фіксується невирішуваність апорії в тих термінах, які до цього часу вживалися філософами. Філософська мова потребує ретельної перевірки. У результаті філософський дискурс переходить в сферу буденної мови. "Я вважаю, що єдиний спосіб, за допомогою якого можна підійти до цього питання, полягає в дослідженні способу вживання слова “Я”", – говорить представник "філософії мови" Е. Тугендхат.

"Філософія мови" заперечує існування "Я", яке пізнає самого себе. "Не існує мислячого, представляючого себе суб'єкта", – стверджує Л. Вітгенштейн. В онтологічній філософії стверджується, що не існує особливого, належного лише мені внутрішнього світу; немає нічого, що я і лише я можу засвідчити відносно себе самого. Л. Вітгенштейн показує, що не існує індивідуального знання. Кожне висловлювання про себе самого від першої особи зумовлено комунікативно-розмовною практикою. Загалом така "комунікативна практика може являти собою низку комунікативних актів у формі суперечок, дискусій, диспутів, у межах яких здійснюється аргументація". В її контексті відбувається процес пізнання, в якому ми впізнаємо предикати, що означують феномени нашої свідомості.

Однак, оскільки пізнання себе самого передбачає можливість помилки, то над "філософією мови" нависає загроза повернення до суб'єктно-об'єктної моделі самопізнання і проблеми ідентифікації. Л. Вітгенштейн розуміє, що цієї загрози немає лише там, де немає пізнання: "аргумент "Я знаю...” може означати "Я не сумніваюся...” – але це не означає, що аргументи "Я сумніваюся...” безглузді, що сумнів логічно виключений". Тому філософ прагнув показати, що аргументи і твердження в процесі комунікації стосовно власного ментального стану не мають характеру знання. Мислення безпосередньо дано в мові, не маючи потреби в пізнанні. "Правильно сказати "Я знаю, що ти думаєш” і неправильно “Я знаю, що я думаю”".

Для Е. Тугендхата, на відміну від Л. Витгенштейна, знати і пізнавати – не одне й те саме, і всіляке знання повинно засновуватися на рефлексивному акті пізнання. Л. Вітгенштейн вирішує проблему самопізнання у традиціях рефлексивної філософії: мислення безпосередньо дано в мові, доцільність мислення зумовлена правилами "мовної гри", причому правило визначається безпосередньою практикою його застосування. Отже, знову накреслюються класичні рефлексивні структури: з одного боку багатоманітність, за яку "відповідає" мова, а з другого – синтез, за який відповідають "правила гри". Неминучим наслідком рефлективності даної концепції постає неможливість пізнання самого себе ("Я"),

Таким чином, аналітична філософія рухається в напрямі аргументації положень про все більш безпосередню даність себе самого в мові, де остання є її ключовим пунктом. Однак безпосередній самоаналіз, що не вимагає перевірки, є характерним для класичного суб'єкта, який завжди має доступ до самого себе завдяки рефлексії.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу
  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово