В опозиції проти неї (рефлексії) як аргументу в самопізнанні та побудові ідентичності виступають Г Райл і Д. Деннет. їхня мета – показати, що для "філософії мови" не є обов'язковим приймати таке вразливе допущення про бездоганність самоаналізу. Він підлягає помилкам, його потрібно коректувати так само, як і особистий аналіз інших. Згідно з Г. Райлом, критерій, що дозволяє уникати помилок, полягає в увазі до безпосередньої мови, безпосередньої даності: "Я" – це індексне слово, яке функціонує подібно слову "тепер"; як "тепер" ми можемо застосовувати до різних моментів часу, так і "Я" може мати різний смисл, слугуючи лише вказівкою на того, хто "говорить це слово і лише в момент вимовлення цього слова".
У Д. Деннета індивіди вже не відрізняються від вигаданих героїв текстів. Безпосередньо дане – це лише щось сказане, певний текст, а автор – це лише той, хто живе в тексті, він те, що можна вичитати з тексту. А оскільки текст зазвичай є багатошаровим, то його словесне вираження і склад мають декілька різних значень і смислів, учасники одного і того ж комунікативного процесу можуть обирати різні аргументи, значення і смисли для самоствердження власного "Я". Таким чином, Д. Деннет вважає, що суб'єкт є "фікцією теоретика", а феноменальний простір – "фіктивним простором". Свідомість виявляється потоком паралельних ескізів "текстів", а самість ("Я") – "центром наративної гравітації". Для неї аргументи не можуть мати однозначності, оскільки множинність створює численну кількість можливостей і варіантів самопрояву "Я".
Дійсно, безмовні наративи у невизначений момент і без жодного опосередкування можуть стати надбанням свідомості, перетворитися на аналіз, звіт, що передбачає вербалізацію. Процес накладання "ескізів" один на одного, їх перехрещування, "тиск" один на одного знаходить безпосереднє вираження в діях і словах. Вони є безпосередньою даністю свідомості, що відповідає вихідній (первісній) інтуїції про властиву свідомості мінливість. Отже, деннетівські "ескізи" постають тепер його рефлексивною структурою свідомості. У кореляції з нею виступає інша рефлексивна структура – інтенціональність. Вона у Д. Деннета стає не якістю суб'єкта досвіду, а властивістю "механізму", що надається йому зовнішнім впливом, зокрема природою. "Можна вважати, що людина володіє свідомістю, має бажання і що їй властива тенденція до реалізації її цілей відповідно до її вірувань, але все це – результати взаємодії зовнішньої інтенціональності та мовної практики".
Таким чином, філософи-аналітики замінили класичний доступ до мислення привілейованим доступом до мови. Однак критика теорії рефлексії. зокрема картезіанської, не зачепила її головної передумови про безпосередню єдність того, хто пізнає, і того, що пізнається (суб'єкта і об'єкта пізнання), заперечивши замість неї (єдності) суб'єктно-об'єктну модель, що передбачала їхню відмінність. Усталеність цієї позиції зумовлювалася думкою, що лише ідентичність того, хто пізнає, і того, на кого спрямовано пізнання, робить самопізнання тим, чим воно є – пізнанням самого себе. їхня відмінність суперечить смислу самопізнання. Разом із тим передумова існування рефлексії не втрачена, а разом з нею і її можливості в якості аргументу пізнання, у результаті якого самопізнання втратило свій об'єкт. Останнє зумовлено тим, що за збереження таких передумов самопізнання не може бути пізнанням. Самопізнання повинно бути зрозумілим як пізнання. Воно повинно знову здобути свій об'єкт, але не в готовому вигляді, як вважала рефлексивна філософія, а в процесі пізнання. Первісне визначення того, хто пізнає, є лише його "ескізом", а не ним самим.
Нові горизонти самопізнання було відкрито в концепціях Е. Левінаса, Дж. Г. Міда, Ю. Габермаса, які запропонували залучення до самопізнання "перспективи від Іншого". її джерелом є прихована рефлексивність цього підходу, тобто покладається безпосередній доступ до визначеності самого себе "Іншим", без суб'єктно-об'єктного відношення та без пізнання. Отже, відкривається можливість нерефлексивного підходу до самопізнання: "Я" і світ даються нам визначеними опосередковано через інше, в процесі пізнання, а отже, в "Я-перспективі".
У результаті самоаналіз або "запитування про себе" (за М. Гайдеггером), виявляється "запитуванням про буття". Людина, яка запитує, є буття, в якому "мова йде про саме це буття", тому вона в своєму бутті накреслює можливості свого буття і розуміє себе, завжди основуючись на своїх можливостях. Проте людина не є певним "застиглим" проектом самої себе, вона постає у всіх своїх можливостях, які накреслює перед собою і які постійно долає. Людина знаходить себе, стикаючись з тим, що перевершує ці вільні накреслення, що визначається не нею самою, а навпаки, визначає її саму як буття – з усією своєю фактичністю і кінечністю. Однак в такій аргументації ("буття- кінечності") розуміння самого себе самопізнання виявляється неможливим і таким, що не має смислу.
Полемізуючи з гайдеггерівською онтологією, Е. Левінас пропонує розуміти самого себе як такого, що визначається "Іншим". Мислитель доводить, що ідентичність самому собі визначається "Іншим", проявляє себе як "свідомість часу". "Я" зберігається, незважаючи на всі негаразди, що впливають на нього в якості об'єкта, торкаючись його буття. "Я – вимога неостаточна. Людська “особистість” – це сама особистість – це сама потреба в часі" З такої аргументації випливає, що моєю сутністю є час, але він не є в повному смислі часом людини. Час ін- терсуб'єктивний, так само як інтерсуб'єктивною є сутність людини.
Однак аргументація Е. Левінаса не могла уникнути непослідовності та суперечностей, визначених рефлексивними структурами. Мова відіграє роль зовнішнього аналога внутрішньої характеристики свідомості – часу. Визначаючи "самість" Іншим, Е. Левінас спирається на рефлексивні характеристики класики – мінливість і постійність, протиставляючи їх і абсолютуючи першу на противагу другій.
Приймаючи "перспективу від Іншого", Дж. Г. Мід намагається довести, що суспільний процес в часовому і логічному планах передує свідомості індивіда, і він володіє собою рівно настільки, наскільки приймає регулювання себе Іншими і реагує на це регулювання. З точки зору Дж. Е. Міда, людина відрізняється від тварин комунікацією, принцип якої полягає в тому, що людина в змозі за допомогою думки опинитися на місці Іншого. Ця здатність дозволяє людині реагувати на жести не лише інстинктивно, міцно визначеним чином, але і відкладати свої реакції, створювати символи (знаки, у яких міститься цілий комплекс досвіду, що дозволить піднятися над конкретною ситуацією і вказати на подальший розвиток) і реагувати на них. У процесі аргументації багатозначність і полізмістовність знаків може слугувати як умовою взаєморозуміння, так і нерозуміння. Різні знаки однієї і тієї ж мови можуть мати в якості предметного заперечення один і той самий об'єкт (або об'єкти), але, "володіючи тотожним предметним значенням, можуть мати різне смислове та емоційне значення, що може бути цілеспрямовано використано в процесі аргументації", – вказує Г. В. Гріненко.
Комунікація, а не щось інше, вважає Дж. Г. Мід, формує ідентичність індивіда. Завдяки прийняттю в своїй мовній поведінці ролі Іншого відносно себе окрема особистість може контролювати власні реакції, "бачити" себе, бути для себе об'єктом. "Програвання" реакцій Інших і своїх на ті чи інші ситуації формує "внутрішній досвід", що приводить до поняття про те, в якій ролі і яким чином зазвичай діють "Інші" і "Я". Це і є процес самоідентифікації. Отже, ідентичність досягається в перспективі від "Іншого": "Я" таке, яким бачить його Інший, і щоб бачити себе, "Я" повинно виступати в ролі Іншого.
В обґрунтуванні можливості норм комунікації Ю. Габермас свою позицію аргументує саморефлексивністю комунікативної практики. За усієї значущості можливості прийняття "перспективи від Іншого" в самопізнанні, мета самопізнання може бути задана лише в "Я- перспективі". Однак повернутися до неї не дозволяє трудність самооб'єктивації. Ю. Габермас намагається вирішити дилему через "зміну парадигми", тобто за допомогою переходу від суб'єкт-центрованого до "комунікативного розуму". Філософ не згоден з тим, що покладання людиною цілей надано "сліпим" чуттєвим установкам і перевагам. "З “ціллю” аргументації як такої ми не можемо користуватися так само довільно, що і з умовними цілями тієї чи іншої дії; дана ціль сплетена таким чином з інтерсуб'єктивною формою володіючих мовою і дієздатних суб'єктів, що зі своєї власної волі ні поставити її, ні обійти". Учасники дискусії не можуть відмовитися від прагнень до когнітивної істинності та нормативної правильності своїх висловлювань: кожний, хто висуває аргументи проти визнання неусувності цих прагнень, сам керується ними, якщо він взагалі хоче міркувати та сперечатися логічно і аргументовано.
Таким чином, осмислення рефлексії в класичній і сучасній теорії пізнання показують її значення в аргументованому доказі достовірності та істинності безпосередньо даного. У класичній рефлексії, що передбачає наявність взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, об'єктом рефлексії є сам суб'єкт. Його рефлексія суб'єктивності постає аргументом для обґрунтування тимчасовості (темпоральності) і субстанціональності, що утворюють пару взаємозумовлюваних структур, які постають результатом рефлексивного способу осмислення свідомості. Покладання тимчасовості призводить до необхідності обґрунтування самототожності об'єктів і аргументує наявність самоіденгичності "Я". Водночас ідентичність стає формальною, позбавленою якостей, тобто субстанціональною. Феноменологія доводить, що функцію субстанціональності як основи єдності свідомості виконує інтенціональність. Критики рефлексії в аналітичній філософії, екзистенціалізмі, постструктуралізмі, на противагу своїм аргументам, стверджують наявність безпосередньої даності. Таким чином, вони обхідним шляхом, зі зміною термінології приходять до тієї ж рефлексії, що аргументує можливість безпосереднього знання. Пошуки основ пізнання самого себе і світу не в доступному для рефлексії "Я", а в "Іншому", призводять до втрати самопізнанням перспективи, обмежуються минулим і актуально даним. Джерелом проблемності є ігнорування можливості рефлексії в якості одного з можливих аргументів на користь того, хто пізнає. Це спричинює виникнення проблеми довіри до суб'єкта пізнання, який в результаті пошуку істини і достовірного знання створює нову реальність.
Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу“ на сторінці 4. Приємного читання.
