Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Мова для Л. Вітгенштейна постає як гра, де можливі "різні повороти". Зокрема, люди в щось вірять і в чомусь сумніваються, тому не потрібно їх обтяжувати смислом. Це породжує недовіру мислителя до "смислового детермінізму", замість якого повинна бути мета, причому об'єктивна, достовірна, що може бути лише в світі фактів, що сприяє зміні самої смислової орієнтації. "Людей, – писав він, неможливо вести до добра: вести їх можна лише кудись. Добро лежить поза простором фактів". Смисл, таким чином, як інтснцюнальний об'єкт, як "невиразиме" (невисловлюване), не виступає для Л. Вітгенштейна аргументом у визначенні мети творчо-пізнавальної діяльності.

Протилежної позиції дотримується А. Шюц, який, щоправда, належить до іншої, ніж Л. Вітгенштейн, філософської школи. Як вказує А. Шюц, світ, в якому народжується людина, є соціальним за своєю суттю, в ньому функціонують певні соціально визначені смисли. Проста людина ("наївна") первісно (з народження) має "під рукою" смислові комплекси, що є для неї достовірними. Із всього, що людина успадкувала від соціуму, чому навчилась від інших, з різноманітних засвоєних свідомістю традицій, звичності і власних попередніх систем смислу, які зберігаються в її пам'яті та актуалізуються в різних ситуаціях, утворюється її запас переживань свого життєвого світу – "закритий смисловий комплекс". Цей комплекс належить до "фонового знання".

Разом з тим переживання знання та їх збереження є процесом накопичення досвіду. Процес накопичення самого досвіду може сприяти отриманню істини. "Досвідчена людина, – писав Х.-Г. Гадамер, – знає межі будь-якого передбачення і ненадійність всіх наших планів. Досвід досягає в ній своєї вищої істини, вищої цінності". Істина – це твердження або судження, перевірене практикою, пережитий досвід людини. Різний досвід веде до різних істин. Істина, як і досвід є процесом, у якому важливе місце належить смислу. З одного боку, людина може створювати смисли ("Між свідомістю і реальністю воістину зяє провалля смислу", – зазначав Е. Гуссерль). Однак з іншого боку, сама людина, її існування та здатність до пізнання наділені смислом, що може розумітися в прагматичній площині (смисл індивідуального життя), а також духовно-ноосферній (космічна включеність в буття, смисл буття у Всесвіті тощо). Усе залежить від того, наскільки аргументований той чи інший смисл і наскільки він може бути аргументом для подальшого розвитку.

Емпірично виявлено, що під час життя (переживання) значуще, яке має життєвий смисл для індивіда, організує його досвід відповідно до тих аргументів, що визначені смисловими установками. Людина може розчаруватися в своєму досвіді (а також в сукупному досвіді людства), і в істині, якщо вона не корелюється зі смислом. Навіть досвід, який дає істину (наприклад, науковий), може заперечуватися і спростовуватися, якщо він не аргументований смислом життя, до якого прагне індивід. Шлях від досвіду до смислу не завжди логічно вивірений і скоріше є шляхом проб і помилок (або "пошуку" і "розчарувань"). Однак досвід та істина все ж можуть сприяти отриманню смислу у житті та пізнанні. Якщо говорити про смисл як основу самовизначення індивіда, то він є об'ємним патерном організації його внутрішнього досвіду. Цей досвід – поряд із звичними формами поверхневого прояву у вигляді змістів, "зафіксованих в природній мові і категоріальному апараті мислення- містить фундаментальну глибинну складову, виражену динаміками інтегральної тілесності людини як надзвичайної цілісності <розум – тіло>". Це означає, що коли ми говоримо про звичне розуміння смислу як сукупності ознак, які вказують на значення назви (імені), ми залишаємося на рівні "верхнього" пласту змісту поняття. Для того, щоб вирішити комплекс пов'язаних з ним питань, потрібно приділити належну увагу "глибинним" пластам.

Такий пласт передбачає дотичність з "помежовими" сферами людської життєдіяльності, де взаємодіють механізми звуку і смислу, смислу і досвіду, що не зустрічаються у повсякденній практиці "середньостатистичного" представника сучасного суспільства. За певних умов "зв'язок між звуком, смислом і полімодальним образом, що формуються в результаті взаємодії перцептивного апарату людини зі стимулами середовища, виявився настільки тісним, що мова сприймалася не лише в звичному ключі – як щось, що чується і є візуальним – як "потоки смислу", а самі звуки переживалися в складному конгломераті внутрішніх відчуттів. Причому субстанція "промови-потоку", що народжувалася, відчувалася як щось щільне, яке буквально формує об'єкти реальность".

Внутрішні відчуття мають силу і переконливість, оскільки народжені у власному досвіді суб'єкта пізнання, і виступають як квінтесенція осягнення ним іншого (людини, предмета, ситуації, проблеми). Подібного роду полімодальний образ однією зі своїх складових буде мати фонологічну компоненту, а другою – складний полімодальний комплекс переживань-відчутгів невиразної природи, репрезентованих у внутрішньо-тілесних динаміках, неусвідомлених, що перебувають поза раціональним контролем суб'єкта. У цьому полягає причина того, чому та чи інша інформація може сприйматися або позитивно, або негативно навіть тоді, коли свідомість індивіда не вбачає особливої різниці між формою вираження смислу, що транслюється. Все це стає незрозумілим, якщо не трансформувати розуміння смислу в напрямі врахування глибинної складової поверхових пластів його виразу. В цьому контексті зрозуміти та відчувати іншого "означає на певний час стати ним, пережими його як частину самого себе, як власну сутність". Такою у цьому контексті є логіка руху пізнання, аргументом якої виступає смисл.

Потрібно зазначити, що "знання-переживання" не вимагає міркування, перевірки – воно безпосередньо дозволяє виразити те, що відбувається в іншому (як в мені). Саме воно перебуває в основі емпатії та інтуїтивних прозрінь. Така специфіка переживання сутності іншого дає основи для переконаності в абсолютній правильності знайденого в "акті осяяння" рішення, коли не лише логічне обґрунтування такого роду переконаності відсутнє, але також немає вербального вираження рішення, яке прийшло. У результаті людина може репрезентувати в собі процеси, що відбуваються в іншому (суб'єкті), отримуючи водночас знання про те, якою є внутрішня "природа" іншого. "Це знання, що породжується поза системою міркувань, аргументації і перевірки. Це знання, що кристалізується в нових смислах, яких до цього не існувало. Саме так виникають нові смисли вже відомих речей", – вважає І. А. Бескова. Вони можуть виступати аргументами для доказу нового знання, але з нових позицій.

Логіка аналізу проблеми смислу закономірно зумовлює його епістемологічний аспект формування. Варто зазначити, що процес пізнання – це, окрім всього, внутрішній акт і один зі способів зрозуміти специфіку суб'єктивної сторони пізнання, найбільш близький інтуїтивному уявленню про нього, пов'язаний зі спробою усвідомити те, як образи нашої свідомості співвідносяться з тими предметами, що ми собі уявляємо. На цьому шляху особливу епістемологічну роль відіграють знаки-об'єкти (знаки-мітки) нашої свідомості, а також цілісні концептуальні образи. Відомий учений-логік К. Твардовський, представник Львівсько- Варшавської школи, зазначав, що вже з "найдавніших часів і до сьогоднішнього дня всі психологи вважають образи фундаментом і необхідною умовою понять... Якщо ж образи є необхідною основою всякого мислення, що використовує поняття різної міри абстрагування, тоді, очевидно, аналіз понять не може не брати до уваги образи".

Мислитель пропонує перенести термін "образ" зі сфери чуттєвого досвіду до більш складної сфери внутрішнього досвіду, що асоціюється нині з тими когнітивними процесами, в яких очевидними постають різні фактори свідомості (уявлення, пригадування, сприйняття, пам'ять, судження). За їх допомогою К. Твардовський передає смисл індивідуального інтелектуального досвіду пізнання. Уявлення про предмет або об'єкт, що створюється в результаті пізнання і розглядається як образ цього предмета (образ, співвіднесений з конкретним предметом або об'єктом), перетворюється в свідомості та конкретизується, виступаючи як певний ментальний "знак-об'єкт". Тим самим, "знак постає як щось “означуване” нами в процесі розуміння. Такого роду “знаки-об'єкти” піддягають визначенню, назві, нарешті, осмисленню як наділенню їх смислом". У такій ситуації постає питання: як можливий смисл?

Вказуючи на той факт, що виникнення смислу є результатом продуктивної діяльності нашої свідомості, а осмислення постає способом наділення смислом, потрібно звернути увагу на ті філософські концепції, де проблема "смислу" постає у контексті співвідношення пізнання і розуміння. Так, феноменологія, про яку говорилося вище, акцентує увагу на природі свідомості, її інтенціональності, що надає смислу феноменальний характер. Його поява – це результат внутрішнього досвіду і розуміння. Згідно з Е. Гуссерлем, це відбувається на рівні появи інтенціональних (ментальних) об'єктів як феноменів свідомості, що мають власне внутрішнє існування – "це об'єкти особливого роду, які виникають в актах сприйняття, коли свідомість спрямована безпосередньо на цей (інтенціонально заданий) предмет".

Ця мисленнєва спрямованість на об'єкт і на "уявлення об'єкта" в свідомості виступає як вибір позиції відносно нього (наприклад, через його оцінювання, означування тощо). Отже, на феноменальному рівні пояснення факту отримання смислу є співмірним з активністю самої свідомості, ототожнюється з ним, і така активність є формою існування як смислу, так і свідомості. Феноменологія не пояснює для себе те, що є основою людського розуміння, а розглядає розуміння винятково як феноменологічний акт. Феноменологія визнає рух мислення до розуміння і факт приходу розуміння (чого-небудь), але характеризує його винятково як "феномені. При цьому Е. Гуссерль відмовляється від суджень про зовнішню реальність і показує, що світ всього лише конструюється нами, він постає перед нами, насамперед в нашій свідомості, а в цьому смислі світ людини – це "мій світ". Отже, все, що ми знаємо про світ і його об'єкти – це свідомість "про...". І світ, його об'єкти і "смисли дані нам в свідомості як його феномени, незалежно від того, чи реальні ці об'єкти насправді чи ні".

Розглядаючи процес смислоутворення, важливо звернути увагу не лише на співвідношення предмета і його смислу, але і на можливі типи предметів, згідно з класифікацією яких, ми могли б говорити і про відповідну специфікацію смислу. У цьому контексті можна вказати на чотири різновидності предметів в їх смисловому вимірі: "предмет взагалі; онтологічний предмет; інтенціональний предмет; загальний предмет".

Для виявлення смислу "загального предмету" доцільно ввести поняття "характерної ознаки", на основі якої смисл набуває властивостей аргументу. Останнє особливо важливо, якщо основуватись на тому, що ця "характерна ознака" є метафізичною частиною предмета. А метафізика, враховуючи неопозитивістські та постпозитивістські тенденції "антиметафізики", наразі має потребу в аргументах для обґрунтування свого подальшого існування. Іншими словами, якщо у нас відсутнє безпосереднє уявлення про загальний предмет, то це призводить до інтерпретації інших одиничних уявлень, які й передають смисл предмета. Саме з цього часу виникає можливість використовувати предмет у ролі його "родового" призначення.

Кожний смисл є неоднозначним, що ускладнює його використання як аргументу для доказу доцільного пізнання, мислення і соціального розвитку. Через це, припускаючи можливість багатьох рівнів смислу, герменевтика визначає своєю метою визначення глибинного смислу. Зокрема П. Рікьор розрізняє два підходи до отримання глибинного смислу: деміфологізацію – відновлення прихованих значень, і демістифікацію, тобто зруйнування кодів свідомості за допомогою демонстрації того, що вони являють собою "хибну реальність".

Інший підхід про проблеми смислу і смислоутворення репрезентує Г. П. Щедровицький. Запропонована ним понятійна схема "смислу" і "значення" спирається на соссюрівське розрізнення мови і промови (говоріння), або синтагматики і парадигматики, у поєднанні з системним підходом до діяльності, що розуміється найширшому смислі. Ідея діяльності постає головним пояснювальним принципом, який діє як відносно мовних семантичних явищ, так і процесів комунікації та розуміння. Такий контекст пояснення факту появи нового смислу в результаті "діяльності" передбачає, що смисл випливає із пояснення знаку як цілісного утворення (результату такої пояснювальної діяльності). Смисл проявляє себе "в множинності комунікативних актів і/або ж виникає в результаті трансформації знання. Окрім того, смисл являє собою "структурний корелят самого розуміння".

Однак в такій "системодіяльнісній" моделі смисл може бути присутній в актах комунікації неявно, розкриваючись, наприклад, через наше знання смислу, тобто через знання людей, які оволоділи тими чи іншими смислами, і вступаючи в комунікацію між собою. У цій ситуації (схемі) новий смисл виникає як результат співмірності всіх можливих ситуацій, що мають відношення до взаєморозуміння і розуміння людиною самої ситуації. Такий самий "системодіяльнісний підхід" застосовується і під час аналізу тексту. Висновок, співмірний з висловлюванням типу "зрозумілий смисл тексту", тотожний висновку з висловлюванням "ситуація осмислена". Це означає, що відбулася зміна структури тексту, а сам текст почали розглядати "з точки зору його структурної організації, де потенційна множинність смислів даного тексту заперечує повноту розуміння його змісту". Таким чином, у результаті зрозумілий смисл (і зміст) тексту постає аргументом і запорукою подальшої пізнавальної діяльності.

Отже, пізнання (як і свідомість) не лише спрямовано на об'єкт, а й передбачає надання смислу всьому, що заслуговує нашого міркування. Тому зрозуміло, що пізнання (окрім всіх інших визначень) є зміною смислів, які в своїй послідовності аргументують доцільність пізнавального процесу у досягненні ним істини та її верифікації (чи фальсифікації). Так, Г П. Щедровицький, обґрунтовуючи основні засади своєї концепції "миследіяльності" та її методологічні принципи, вказує: "На перший план виходить рефлексія, а смисл ідеї полягає в тому, щоб діяльно творити новий миследіяльнісний світ і вчасно його фіксувати". Ключове поняття в цьому висловлюванні – "смисл ідеї". Тобто від того, який смисл ми вкладаємо в ту чи іншу ідею, принцип, положення, закон тощо, залежить подальший процес пізнавальної діяльності (у контексті "миследіяльності"). Якщо цей смисл визначив, тобто на його основі обґрунтовано і аргументовано необхідність залучення саме цієї ідеї, то він став необхідним елементом загального процесу смислоутворення.

Як відомо, метою і смислом наукового пізнання є істина, критеріями якої виступають об'єктивність, процесуальність, конкретність, несуперечливість, краса, евристичність та когерентність. Однак постає питання доказу і аргументації доцільності саме цих критеріїв, оскільки вони є традиційними і вже застосовувалися в класичній і некласичній науці. А яка ситуація сьогодні? Аргументи повинні довести і ствердити основоположність саме цих критеріїв. Вказані критерії концептуалізують теорію істини, наділяють її низкою принципових властивостей.

Необхідність критерію (принципу) об'єктивності аргументується його змістом. За формою істина є суб'єктивною, але за змістом – об'єктивна, оскільки не залежить від сваволі свідомості, а також детермінована предметно-матеріальним світом. Об'єктивність істини повідомляє знанню "status rerum", без чого знання є ілюзорною, умовно значущою конструкцією. Об'єктивність засвідчує смислову обґрунтованість, достовірність і доказовість наукового знання.

Принцип "абсолютності" істини полягає в її повноті, безумовності, незалежності від суб'єкта пізнавального змісту, який зберігається і відтворюється у процесі прогресу знання. Абсолютність аргументується історичністю мислення – не лише в смислі "зняття" – репрезентованості минулих пізнавальних етапів у наявно існуючих. Яким би чином не змінювалася наука, все ж зберігається "непорушний" залишок "того першого пізнання, і одного разу отримана наукою істина володіє в такому розумінні вічним життям"

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності
  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово