де може бути тотожним, а може бути і не тотожним
. Нерозуміння, що виникло (
) може бути результатом помилки (один із суб'єктів неправильно розуміє смисл того чи іншого слова в складі тексту V), наслідком використання багатозначного терміну (різні суб'єкти використовують різні смисли цього терміну), зміною смислу виразу під впливом контексту використання тощо. Однак "у кожному випадку наш співбесідник не зрозуміє нас, до нього дійде не та думка, яку ми хотіли йому повідомити, і наш аргумент не спрацює".
Аналіз цієї проблеми як знаково-семантичного комплексу підтверджує, що смисл і значення, які вкладаються в текст або сприймаються з тексту, можуть залежати від низки факторів: "часу (t) і місця (р), де знаходяться, відповідно, комунікатор (Кг) і комунікант (Kt), особливих умов (g), причин (m) і цілей (с) комунікації, від реального середовища, в якому проходить процедура аргументації, а також від тих суб'єктивних картин світу, які суб'єкти комунікації свідомо або несвідомо сприймають".
Цікавою є модель К. Огдена-I. Річардса, названа "семантичним трикутником". У ній знак символізує думку і означує референт, а думка відсилає до референта. Ця модель в найбільш ясній формі відображає структуру знакового комплексу, основні його елементи та відношення між ними. Показано, що смисл, як і значення – це інформаційний елемент, який повідомляє щось про референт. Також показано, що знак може бути співвіднесеним з референтом і безпосередньо, і через опосередкування свого ментального значення – думки (мислення).
Отже, смисл – це змістовна одиниця свідомості, думка, пов'язана в цій свідомості з ментальним образом предметного знаку (інтерпретантом). Однак цим своїм модусом смислова сторона знаку не обмежується. Це лише один вид смислу, його перше визначення, яке можна назвати інформаційним. Інший вид смислу виявляється, коли ми проводимо співставлення інформаційного смислу з усім змістом відповідного референта. Тоді ми бачимо, що цей вид смислу становить свій референт лише певною частиною свого змісту, той чи інший аспект цього змісту, якусь певну точку зору на нього, якийсь особливий ракурс. Тобто референт подано тим або іншим певним способом. У цьому контексті смисл – це певний, конкретний зріз змісту об'єкта, який відображено в мисленні. Цей вид смислу визначає важливість обраного змісту для того, хто говорить або слухає. Тому "знак може репрезентувати той або інший об'єкт або понятійно, або у формі представлення, тим або іншим набором властивостей референта, що визначаються, наприклад, науковими або житейськими потребами".
Цей вид смислу виступає у ролі аргументу, коли постає потреба у виборі з усього змісту референта (важливих у відповідній комунікативній ситуації) його властивостей. Отже, смисл визначає характер змісту слова (думки), що формується в певних обставинах, а також характер репрезентації цим словом об'єкта. Тому зміст, наприклад, поняття, що утворює значення слова, – підкреслював Г. Шпет, – "ніколи не являє собою увесь зміст предмета, а є зміст, доцільно і планомірно підібраний відповідно до наміру і замислу повідомлення та виразу". Такий вид смислу можна назвати "специфікованим", що є наперед визначеним заданим способом презентації об'єкта.
Третій вид смислу можна назвати "функціональним". Ця характеристика зумовлена необхідністю роздивитись у смислі, окрім його змісту, ще й такі властивості, як мета, намір того, хто говорить, а також призначення сказаного. Завдяки цьому за вираженим змістом став помітним, об'єкт. Смисл отримав функцію – досягнути певного результату, ефекту. Він наділений певного значущістю, цінністю для взаємодіючих в процесі наукової (і повсякденної) комунікації людей, що робить його важливим аргументом для доказу тієї чи іншої позиції в пізнанні і повсякденному житті. Наявність описаної функції смислу дозволяє назвати цей вид "функціональним". У результаті смисл постає як "соціокультурний ментальний феномен, що є комбінацією змістовного елемента свідомості та інтенційної функції. Завдяки цій функції смисл є також і прагматичною категорією". Останнє особливо важливо для логічного доказу значущості того чи іншого положення у процесі пізнання.
Виявлення за допомогою описаного розуміння смислу такої його характеристики, як значущість, цінність, важливість для адресату речі, явища, для інших феноменів дозволяє використовувати поняття смислу в ролі аргументу для доказу істинності чи хибності мети дослідження. Досвід використання смислу як аргументації у мовних знаках і текстах орієнтує нас на проведення такої аргументації і відносно інших феноменів, якщо вони стають об'єктом нашого пізнання.
Отже, смисл є такою характеристикою того чи іншого соціокультурного феномену, у т. ч. і змістовних ментальних структур, що характеризують значущість, статус, роль цього феномену у відношеннях з іншими феноменами, а також всередині певної цілісності, до якої цей феномен належить. Смисл – це міжсуб'єктне і міжоб'єктне явище. Поле його функціонування – це взаємодія як соціальних, так і природних феноменів. У цьому "полі" смисл проявляється в якості аргументу, наділяючи процеси, що відбуваються у вказаній взаємодії, взаємопов'язаністю, впорядкованістю, цілісністю, логічністю та продуктивністю. У подібних процесах "виявляється головна риса смислу, а саме така значущість одного феномену для іншого, в результаті якої вони утворюють певну єдність".
Необхідно враховувати, що феномени в їх даності свідомості і мисленню є системами безлічі смислів, сприйняттів і значень. У цій множині елементи поєднані динамічними зв'язками, тобто такими, що виникають у процесі інтерпретації, ніколи не залишаються у первісному стані, поки "жива" свідомість. При цьому система є багаторівневою: смисл цілого не рівний сумі смислів частин (слів і концептів). Він розгортається для свідомості у процесі конституювання інтенціональних об'єктів. Е. Гуссерль, вважаючи феномени свідомості інтенціональними об'єктами, писав: "Трансцендентальне ego cogito повинно, таким чином, бути доповнене ще однією ланкою: кожне cogito, або інакше кажучи, кожне протікаюче у свідомості переживання покладає певний предмет і, таким чином, несе в собі самому, як належне, те чи інше своє cogitatum, причому кожне cogito робить це по-своєму... Переживання, що усвідомлюються, називаються також інтенціональними, причому слово “інтенціональність” означає тут ні що інше, як цю всезагальну властивість свідомості – бути свідомістю про щось, в якості cogito нести в собі своє cogitatum" , отже, свій смисл, який є метою і аргументом пізнання.
Таким чином, сприйняття феноменів свідомості розгортається в часі. Результатом акту сприйняття – створення інтенціонального об'єкта – є цей об'єкт як ідеальна система. Структура цієї системи актуалізується в свідомості, оскільки вона є породженням мислення та існує лише в межах свідомості. Соціально-феноменологічна точка зору полягає в тому, що поза соціумом свідомість не могла б сприймати феномени як осмислені. Людський світ "світиться смислами" (М Натансон). Кожна окрема людина приходить у вже створений соціумом світ, наділяючи його смислами. Смисл є найменшою одиницею рефлексії, що ніколи не дається свідомості окремо, а завжди в системі смислів. Те, що смисл є одиницею, яка реально існує, ми знаємо, прослідковуючи зміну понять у процесі комунікації, виокремлюючи їхні елементи. Феномени свідомості як "інтенціональні об'єкти, що конституюються свідомістю та існуючі в свідомості і для свідомості, являють собою системи рефлексивних одиниць свідомості та конституюються свідомістю в досвіді".
Функціональне розуміння свідомості як сукупності смислів, що утворюють системи, які розгортаються у часі, дають "ключ" до особливого розуміння смислу в якості аргументу. У цій ситуації, синхронізуючи процес побудови систем смислів в свідомостях індивідів, мова не може синхронізувати спосіб її побудови. Отже, з приводу мовного послання в різних свідомостях будуть синхронно конституюватися системи смислів – інтенціональні об'єкти, однак вони будуть залишатись співмірними один з одним. Методологія порівняння таких інтенцюнальних об'єктів відсутня, хоча у повсякденному житті ми не думаємо про неї, оскільки діємо емпірично (досвідно) – описуємо власні інтенціональні об'єкти і очікуємо реакцію іншого на аргументацію їх смислового наповнення від інших (по типу "сприймається – не сприймається", "так – ні"). У цьому контексті "соціальний світ, що постає у феноменологічній соціології, – світ практичних, емпіричних дій, проб і помилок, світ синхронізації процесів, але не їхніх результатів (процес конституювання систем смислів, але не самих цих систем)". Цей "невідомий світ" (А. Шюц) інтенціональних об'єктів відкривається людині тоді, коли його розвиток і значущість аргументуються його смисловою наповненістю. Індивіди, тобто їхні свідомості, різні, тому для кожної свідомості адекватним є її опис як потоку, що складається з рефлексивних одиниць – смислів, які утворюють в цьому потоці складні системи (поняття і образи).
Інтенціональність свідомості також полягає у наповненості її смислами, на які спрямована увага. Під впливом спрямованості на смисли уваги (пізнавальної, практичної) утворюються системи смислів, що вступають між собою у зв'язки, асоціації один з одним. Без цього механізму жодне практичне освоєння реальності – соціокультурної та природної, не мало б результатів. І людина не була б людиною, такою, якою вона себе знає. Безпосередні ж сприйняття існують "на краю свідомості" і стають смислами, якщо аргументовано доводиться їхня значущість для соціального буття людини. Отже, аргументація стає смислоутворюючим фактором свідомості, здатністю орієнтувати пізнавальну і життєву енергію в соціально важливому напрямі. Тобто соціальний розвиток повинен мати смисл.
Таким чином, інтенціональні об'єкти мають динамічну структурну організацію, де сприйняття свідомості за допомогою рефлексії перетворюється в смисли, а вони вступають в складні зв'язки один з одним і зі сприйняттями. Вони утворюють "нижчий" рівень, але при цьому також знаходяться у взаємозв'язках між собою. Уся система утворюється завдяки складним динамічним зв'язкам. Феномен (інтенціональний об'єкт) при цьому відкритий для долучення нових смислів, і якщо такі з'являються, вони доводять необхідність долучення себе до системи, трансформуючи її в певну цілісність. Спрямованість на смисл дозволяє аргументувати інші життєві орієнтації, що також вимагають наповнення смислами. У результаті світ як цілісність стає іншим для свідомості.
Отже, усі поняття, якими ми оперуємо, є складними системами смислів і відчуттів, що надаються в досвіді соціокультурного життя. Конституюючим фактором для інтенціонального об'єкта, який сприймається в цілісності, є увага, тобто акцент на тому, що є особливо важливим. Окремі частини – смисли і відчуття, – які не становлять (на даний момент) цілісного об'єкта, потрібно шукати на периферії уваги, де вони не присутні в досвіді. Думка (мислення) також є інтенціональним об'єктом, оскільки є "цілісною системою смислів і відчуттів свідомості, часто відмінною від візуальної або чуттєвої наглядності".
Важливо враховувати, що смисли породжуються за допомогою рефлексії та взаємодії між собою, утворюючи як традиційні, так і творчі, особистісні тлумачення про те, що сприймається (символи, знаки) в поняттях. Однак це вдається не повсякчас, оскільки завжди є те, що не може бути виражено, висловлено. Виникнення того, що не висловлюється, не виражається у процесі сприйняття свідомістю смислів життя і символів культури, забезпечується як особистісний рівнем "невербалізованого знання", так і трансцендентальним рівнем, що належить до "чистого буття" як такого. За усієї багатоманітності соціокультурної реальності, її символів і значень, за усієї різноманітності станів свідомості, що мають своїм змістом його прийняття, за усієї багатоманітності намагань його виразу одними індивідами і сприйняття цього виразу іншими – в своїй суті, основі вона залишається невисловленою, не виражається цілком ні в поняттях наук, ні в образах мистецтва. Жодні "інструменти" логіки тут також не спрацюють. Сутнісна невиразність свідомості породжує різноманітні та складні спроби їхнього вираження, їхню символічну природу і численні смисли та поняття, що конституюються свідомістю у процесі сприйняття. Те, що не можна висловити знаходить своє вираження у найбільш складних і динамічних системах смислів, які відкривають світ внутрішнього буття ("внутрішню реальність"). Це говорить про "причетність людини не лише до трансцендентального, але й трансцендентного (невиразимого) в бутті людини". Це також актуалізує проблему смислу як аргументу в комунікації, дискусіях і пізнанні.
Ситуація "невисловлюваності", що пов'язана з неконтрольованим, непізнаваним, невисловлюваним об'єктом пізнання, постає alter ego "внутрішньої реальності". Остання настільки проблематична у філософському плані, що "пізній" Л. Вітгенштейн відмовляється від розгляду реальності "in mind" як сфери можливої локалізації значення слів. Згідно з Л. Витгенштейном, внутрішня суб'єктивна сторона кожної людської поведінки вилучається з моделі такої поведінки. У цьому полягає правило "екстерналізації", яке висловив філософ. Серед проблем, що супроводжуються поняттям "внутрішньої реальності", є проблема принципової "непроникливості" однієї свідомості для іншої. її особливо виокремлює Л. Вітгенштейн, висуваючи свій "аргумент приватної мови". Заперечення, неприйняття ним "смислового детермінізму" є виразом негативного вирішення проблеми "інтерсуб'єктивності" – усвідомлення "неможливості її вирішення по відношенню до змісту індивідуальних свідомостей".
Для Л. Вітгенштейна феномени свідомості, до яких належить смисл, є проблематичними. Те, що постає для нього як його свідомість, у філософському плані є "невиразним", а критерії того, чим насправді є феномени свідомості – "вислизають". Філософ приймає біхевіористську точку зору: критерії наявності ментальних феноменів іншої людини – її вербальні повідомлення і дії. Критеріїв же для свідомості, що залишилася на самоті (в однині, індивідуально), не існує. "Що слугує критерієм тотожності двох уявлень? Який критерій того, що постає червоним? Коли йдеться про когось іншого, для мене критерієм слугує те, що він говорить і робить. Якщо ж це стосується мене самого, то у мене таких критеріїв взагалі немає", – робить висновок філософ.
У такому ж ключі витримані й міркування мислителя про "аргумент приватної мови" – назви феноменів "для себе", без соціальної домовленості про таку назву: "До персонального переходу від побаченого до слова неможливо було б застосувати жодних правил. Правила тут дійсно повисали б у повітрі через відсутність інституту їх застосування". Зовнішньо, для "інших" феномени свідомості знаходять вираз в мові: ми говоримо про них. Але мова – це соціальне, конвенціональне явище. Таким чином, назва (імена) феноменів – завжди соціальний процес, тобто залежить не стільки від мене (я можу лише ініціювати цей процес), скільки від інших, які можуть надати акту назву (іменування), його істинний соціальний статус, а названому феномену – чіткість і визначеність. Останнє вимагає строгої логічної аргументації та обґрунтування.
Однак Л. Вітгенштейн не вважає смисл належним аргументом для визначення орієнтацій наукового пізнання і наукової пізнавальної діяльності в цілому. Смисли для нього виступають у ролі феноменів "моєї свідомості". Вони настільки невизначені, що немає жодної можливості їх оформити в поняття: "Як я дізнаюся, що таке червоне? – запитує Л. Вітгенштейн. – "Я бачу, що воно таке; ну, і мені відомо, що це називається так. Це? Що саме?! Якого роду відповідь на таке питання має смисл?.. Як можна підтвердити, що за таких слів у мене виникає це уявлення? Невже хтось вказував мені на синій колір і говорив, що він є уявленням синього? Що означають слова "це уявлення"? Як людина вказує на уявлення? Як двічі вказують на одне і те ж уявлення?"
З цими словами Л. Вітгенштейна можна погодитись. Потік свідомості і те, що свідомість є потоком, не дозволяє навіть самій людині двічі зосередити увагу на одному феномені – феномени свідомості постійно змінюються. Назва як перший крок у процесі створення понять про феномени та їх осмислення вихоплює декілька відносно незмінних ознак. Вирішення проблеми "аргументу приватної мови" полягає в тому, що, називаючи феномени для себе, людина прагне для себе закріпити за ними певні рамки, у т. ч. феномен "смислу", що виступає аргументом для обґрунтування перспектив подальшої наукової чи соціокультурної діяльності. Таким чином, індивід спілкується з самим собою, координує власну інтелектуальну, пізнавальну, творчу діяльність. Смисл розкривається в назві, що є підготовкою до дії. "Якщо ти знаєш, що означає слово, ти розумієш його, цілком знаєш його застосування".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності“ на сторінці 2. Приємного читання.
