РОЗДІЛ 5. МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ

5.1. Проблема моральних цінностей

Етика, враховуючи розглянуті особливості її предмету, є практичною філософією. Як дуже влучно підмітив німецький філософ М. Гартман, вона являє собою не формування людського життя поза її (людини) розуміння, але саме залучення її до власного свобідного формування життя. Етика є знання людини про добро і зло, що піднімає її на один рівень з божеством, є її сила і право впливати на світові події, змінювати дійсність. Етика виховує в людини усвідомлення її місії в світі, вимагає від неї бути спів-зодчим разом з деміургом, співтворцем світу.

Важко не погодитися із думкою Гартмана, що творення світу ще не закінчене, допоки людина не здійснить в ньому своєї місії творця. Однак, як вважав мислитель, здійснює цю місію людина не належним чином. Вона ще не готова виконувати таку місію, знаходиться не на висоті своєї людськості. Місія повинна спочатку здійснитися в самій людині. Творіння, котре їй належить виконати в світі, полягає в його само творенні, у здійсненні свого етосу.

Здійснення етосу людини відбувається в процесі того, що ми називаємо соціальною практикою, діяльністю. В ній постають виклики часу, вимоги до людини, вона покладає на людину відповідальність за прийняті рішення, вчинки, обрану лінію поведінки. Визначення сутності блага, існуючих відмінностей між "належним" і "сущим", зміст морального обов'язку, безперечно, має для цього велике значення. Але етика чистого обов'язку і належного, будь-яка чисто імперативна етика втрачає повноту життя. Не менше значення має, як пише М. Гартман, внутрішня поведінка людини, її етос як певна життєва позиція, як схвалення і неприйняття, благоговіння і презирство, як любов і ненависть...

Таким чином, для моральної сутності людини окрім актуальності дій і їх відповідності належному завжди існує і друга вимога: бути не байдужим, чутливим до значимого, відкритим всьому, що сповнене смислу і цінності.

Цінність, як визначає філософський енциклопедичний словник, термін, що позначає незалежне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Цінність відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути.

Проблема цінності була заявлена вперше в історії філософії в той її поворотний момент, коли очевидною стала обмеженість вже традиційної проблематики натурфілософії, що відповідала на питання про становлення і структуру матеріального світу. Відповідно цьому центральною філософською проблемою в той час була проблема істини або, іншими словами, проблема відповідності знань людини реальності. І саме істина відповідає на питання, якою є реальність. Сутнісне протиставлення "буття" і "цінностей", тобто пізнавального і ціннісного відношення людини до світу, виникло на досить ранній стадії розвитку філософської рефлексії.

Констатація наявності поряд із законами природи особливих законів життя людської спільноти (благо, справедливість, щастя, прекрасне...) та розмірковування Демокрита над тим чим є щастя людське ("Щастя мешкає не в стадах і не в золоті. Душа - місце перебування цього даймона") є свідченнями вже зробленого великого відкриття. Це відкриття дійсності, яка, за висловом Дітріха фон Гільдебранда, "не вкладається в межі нашої егоцентричності, яка зобов'язує нас та дає нам можливість виходити поза межі наших суб'єктивних схильностей, бажань, інстинктивних стимулів та потягів, закорінених виключно в нашій природі..." і, до того ж, "є справді однією з ознак людини як людини" . Вже не є дискусійним питання про час оформлення аксіології (науки про цінності) як самостійного напрямку філософської думки і складової частини філософських вчень. Це відбулося в XIX столітті. Як зазначив М. Хайдегер, з другої половини XIX століття в Західній Європі разом з зародженням філософії цінностей вся європейська метафізика стає "мисленням в цінностях".

Як ми це бачимо на прикладі міркувань Демокрита, досить з раннього часу в розвитку філософії можна простежити і розвиток "ціннісної проблематики". Звичайно, мова не йде про повне осягнення і фіксацію в змісті понять розмаїття ціннісного відношення людини до світу та особливостей ціннісної свідомості. М. Хайдегер у своїй праці "Час і буття" наголошує на тому, що "дух" і "культура" як бажані і випробувані види людської поведінки "існують тільки з Нового часу, а "цінності" як фіксовані мірила цієї поведінки - тільки з новітнього часу".

Розвідки в межах античної філософії і етики збагачували "ціннісну проблематику". Так перша хвиля софістів, що були учнями чи послідовниками Демокрита, вказуючи на протилежність моральнісних уявлень у різних народів (те, що вважається чесното у одних, засуджується як порок у інших), підкреслювали відносність добра і зла (добро є те, що корисне тим чи іншим людям). Врешті, добре людині чи погано - вирішує вона завжди сама. Рішення ж зумовлене її соціальним статусом, віком, статтю, вихованням, освітою тощо.

Політичні уподобання теж впливають на моральнісні оцінки явищ і процесів в житті соціуму. Сучасний гумор по своєму фіксує цю моральну мімікрію, що лежить в основі політики подвійних стандартів, як це демонструє наступна анекдотична ситуація: підліток мимоволі став свідком того, як його батько - відомий політичний діяч - гостро критикував колишнього однопартійця, що переметнувся до лав опозиції.

- Але ж, батьку, ще вчора ти схвально говорив про людину, котра залишила опозицію і стала членом твоєї партії.

- Синку, тобі треба як найшвидше зрозуміти одну просту істину: той, хто переходить до іншої партії, - зрадив своїх. Той, хто приєднався до нас, - змінив свої переконання.

У згаданій вище праці "Етика" М. Гартман зауважує, що етика древніх уже була високорозвиненою етикою цінностей - не за своїм поняттям чи усвідомленою тенденцією, але, скоріше, по суті і фактичному вияву. Адже справа не в тому, чи фіксується у них матеріальне поняття цінності термінологічно, а в тому, чи могли вони - і якщо могли, то як - схоплювати і характеризувати "блага" і "чесноти" в багатоманітні їх ціннісної ієрархії.

Яскравим зразком першої спроби диференціювання цінностей, а саме в більш вузькому сенсі моральних цінностей, Гартман вважав "Нікомахову етику" Аристотеля. Класифікація чеснот в основі своїй має висхідний ряд ціннісних предикатів: непогане - варте похвали - красиве - варте поваги - варте любові - варте захоплення - варте поклоніння.

Пороки мають підґрунтям негативні ціннісні предикати: помилкове - некрасиве - варте осуду - ганебне - варте ненависті.

За цими двома рядами ціннісних предикатів в реальній практиці, у поведінці проступають відповідно зумовленій ієрархії акти ціннісного визнання чи ціннісного невизнання: похвала - осуд, любов - ненависть, шанування - ганьба, захват - зневага, благоговійна хвала - прокляття.

Протягом наступних століть, а особливо в межах середньовічної християнської культури, осягнення моралі як вияву внутрішнього суб'єктивного стану особистості (звідси мораль = сукупність чеснот, а етика - вчення про чесноти) поступається місцем ґрунтовному вивченню об'єктивної сторони моралі - звичаїв, нравів, реальних моральнісних відносин. Згідно релігійних уявлень про світ, людину та її місце в світі безперечною основою моралі виступали заповіді, за біблійною версією, даровані Богом Моїсею, і заповіді, висловлені в проповідях Христа.

Хоч і в містифікованому вигляді, коли об'єктивність моралі ототожнювалася з її божественним началом і, таким чином, розривався її живий зв'язок з людським індивідом, середньовічні вчення були важливим доробком у розвиток етичної думки. Середньовічна етика визнала наявність позаособистісних критеріїв розрізнення добра і зла, підштовхнула до розгляду моралі як системи об'єктивно зумовлених і загальнозначимих принципів (М. Монтень), заклала теоретичні засади поділу на мораль і моральність (Г. В. Ф. Гегель).