РОЗДІЛ 6. ЕСТЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ТВОРЧОСТІ

Розвиток творчих можливостей людини, їх активізація у всіх сферах людської життєдіяльності - один з основних напрямків духовного оновлення сучасного суспільства, що переживає глибокі зміни. Чим нагальніше потреба у розвитку людської індивідуальності, тим гостріше постає необхідність у науковій теорії творчості, вивчення її природи і форм прояву, її витоків і механізмів.

Художня творчість є одним з найвищих рівней організованості соціального буття. Це складна динамічна , самокерована система. Але її неможливо зрозуміти, абстрагуючись від аналізу тих сфер людського життя, специфіка яких детермінує і природу, і функції художнього процесу.

Творчість як така - це діяльність людини щодо перетворення реальності відповідно до власних цілей і потреб, яка ґрунтується на пізнанні і використанні об'єктивних законів дійсності. Творча діяльність, пов'язана зі створенням в матеріальній або духовній сфері нового, оригінального, не є способом життя , що властивий лише вибраним геніям. Вміння виходити з кризових ситуацій, творче вирішення проблеми, відмова від звичного, застарілого, особистісне зростання - невід'ємна умова життя більшості представників людства. Будь-яка продуктивна дія є результатом якісного стрибка мислення, творчої роботи уяви, що супроводжують появу як принципово нових відкриттів у сфері науки таких, як геліоцентрична система поглядів на світ Коперника, Періодична система елементів Менделєєва, теорія відносності Ейнштейна, так і особистісних, але не менш важливих, здобутків людини в якості активного учасника суспільних, сімейних, трудових відношень.

Творчий потенціал особи становить органічна єдність інтелектуальних, емоційних, вольових, фізичних можливостей людини та її навичок, що є основою для створення нового. Розумові здібності - абстрагування, узагальнення, уявлення тощо, емоційні здібності - вміння сприймати світ почуттєво, їх концентрація ( за допомогою волі ) у напрямку вирішення конкретного завдання, наявність необхідного для цього рівня вміння, навичок впливають на життєвотворчі можливості і здібності людини.

Життєтворчість є цілісним життєствердженням людської особи як вільного суб'єкта, творенням людиною самої себе як суб'єкта культури. Для естетичного суб'єкта простором творчої діяльності стає його індивідуальне життя, буття в роді; для творчої особистості - наявність усвідомленої інтенції на творчу самореалізацію у культурному аспекті. Спрямованість на перетворюючий тип життєздійснення, здібність до самоствердження, присвоєння родової сутності у власних переживаннях є складовими естетичної творчості.

Існує різниця між розумінням естетичної творчої діяльності як філософської абстракції та безпосереднім її виявленням у реальності в конкретних формах її втілення.

Розглядаючи феномен естетичного як чуттєве відношення людини до світу, можна визначити естетичну творчість як засіб і сферу дійсного самоствердження особи. Це не означає, що мова йде про виділення особливого виду творчої діяльності поряд, наприклад, із науковою. Це - абстракція, яка відбиває одну з всезагальних характеристик родового існування людини. Естетична творчість є простором і механізмом присвоєння родової всезагальності через переживання реальним суб'єктом особистих смислів буття. Вона дозволяє індивіду поєднати у безпосередньому самопочуванні обмежену унікальність свого існування з тотальністю, всезагальністю людського способу світобуття. Це діяльнісний, емоційно-оціночний процес зв'язку особи і світу, через що основним "твором" людини стає її власне життя. Здійснюючись за участю свідомості, присвоєння індивідом цілісно-людських родових визначеностей буття як власних сутнісних сил на практиці не усвідомлюється як таке, не контролюється волею. Часто засвоєні, пережиті смисли культури, які забезпечують індивіду співпричетність до соціуму, вербально не усвідомлюються.

Естетична творчість як діяльна "переробка" культури у власних переживаннях, є універсальною діяльністю, поза якою не існує ні одна людина. Творча культура естетичного суб'єкта характеризується загальною здібністю людини засвоювати й перетворювати реальність відповідно до міри кожного феномена, який включений у процес перетворення, і до міри самої людини, "за законами краси". Потреба і здібності творити за законами краси реалізуються універсально, набуваючи в кожному виді діяльності своїх специфічних рис.

Втілення суб'єктом естетичної творчості своєї родової сутності у безпосередніх актах життєдіяльності знаходить засіб цілісного вираження - художню творчість, яка є найбільш адекватною формою опредмечування і трансляції естетичного досвіду творення. Перетворення естетичної діяльності на художню не є переходом однієї якості в іншу, де перша зникає, витиснута і замінена другою. Ми маємо справу з таким перетворенням, коли вихідна діяльність зберігається у перетвореному вигляді, залишаючись фундаментом другої, більш спеціалізованої. У розвитку сутнісних сил особи - як чуттєво-емоційних, так і раціонально-інтелектуальних - значна роль належить художній творчості, що відкриває широкий простір для самореалізації людської індивідуальності в якості вільного суб'єкта, формує дійсно людське ставлення до оточуючого світу.

6.1. Художня творчість як предмет філософського аналізу:

Дослідження художньої творчості в естетиці проводиться багатоаспектно. Питання першооснови, причин і механізмів виникнення нового в процесі творчої діяльності людини, шляхів створення художніх образів завжди цікавили філософів, починаючи з Платона, Аристотеля і закінчуючи сучасними дослідниками творчого процесу. Існують різноманітні визначення цього феномену, багатоманіття яких свідчить про його складність і невичерпаність за змістом і характером.

Теоретична оформленість проблеми художньої творчості в естетиці склалася наприкінці XIX - на початку XX століть. Постановка ж цієї проблематики в її часткових питаннях мала місце на ранніх етапах розвитку естетичної думки, фундамент якої було закладено добою античності.

Український вчений В.Роменець зазначав, що для всієї стародавньої філософії творчість була незрозумілою. Дійсно, як відомо, в давньогрецькій мові не було термінів, які б відповідали сучасним поняттям "творчість", "творець". В філософії античності проблема художньої творчості розвивалася в межах теорії пізнання. В античності мистецтво в цілому, художня творчість розглядалися як наслідування природі(мімезис). Наслідування як принцип художньої творчості виступало не у формі пасивного переносу в мистецтво предметів і явищ природи, реального світу. Споглядальний характер сприйняття природи супроводжувався переробкою природних явищ у напрямку відбору і узагальнення художником вихідного матеріалу.

В грецькій міфології вже мало місце не безпристрасне "наслідування", але здобування з реального досвіду певного смислу, що втілений у вигляді образу в значущу для художника функцію. Так, Амфіон грою на лірі примушує каміння складатися у стіні; Орфей своїм співом приборкує хижих звірів і природні стихії, а Дедал і Аполон вражають світ своїми художніми і технічними здібностями. Відображення в міфології різних видів діяльності людини уособлювало характер відношень між людьми з боку їх творчого початку. Культ Діоніса подав у формі комедії і трагедії людську самодіяльність, вільну від заданих "зверху" схем і правил, і поставив, по суті, людину вище за богів.

В мистецтві цього періоду творчість художника підносить зображене до рівня ідеалу - такої довершеності, яку неможливо знайти в реальному світі. Об'єктом наслідування виступає вже не природа як така, а деякий вищий світовий порядок, виражений, наприклад, у піфагорійців в категорії "космосу". У філософському використанні цього поняття, як відомо, передбачався ідеальний первообраз усіх речей, джерело їх смислу і життя. Сократ, наприклад, підкреслював здібність художника передавати найтонші порухи людської душі, вважаючи, що життєвість творів мистецтва(скульптури зокрема)визначається талантом митця надавати їм подібність до образів живих людей, їх станів душі.

Піфагором розроблюється вчення про евритмію (здібність людини через знаходження у всіх проявах свого життя - в думках, вчинках, відносинах, творчості, у співах і рухах - прилучатися до гармонії і ритмів місцевого життя і, як найвища ціль, - до гармонії світового цілого, Космосу). Як фізичне, так і моральнісне здоров'я, гармонізацію відносин індивіда і суспільного життя пропонується поліпшувати за рахунок використання сугестивних та лікувальних можливостей відповідних музичних мелодій і ритмів( цю ідею підтримали пізніше Демокріт, Аристотель і Платон). Таким чином, естетична думка ранньої античності вже ставила питання щодо співвідношення мистецтва і дійсності, розглядала відношення першообразу з його зображенням в художній формі, питання формування і засобів розвитку творчих можливостей людини.

Створення першої естетичної теорії наслідування , що пояснювала походження і сутність мистецтва, належить Платону. Сутність істинного буття Платон знаходить поза багатоманіття форм дійсного, предметного світу. Дійсний світ Платон називає світом видимостей, що відрізняється від власно реального світу, світу істин. Теорія наслідування (мімезису) Платона ґрунтується на його об'єктивно-ідеалістичній концепції світосприйняття. Платон вважав, що мистецтво матеріально втілює лише ті ідеї, які споглядає філософія. При цьому, ілюзії художника - це лише його власні вигадки, і його діяльність наслідування реальності набагато менш практична і корисна, ніж діяльність ремісника, воїна або ткача. На думку Платона, творчість художника, який описує те, чого сам він здійснити не спроможний, - є діяльністю набагато менш благородною, ніж практична діяльність людини, яка створює реальні і корисні речі. Осмислюючи феномен творчої особистості, Платон виокремлює категорію митців, яких він вважає "корисними". Це обранці. їх твори - результат "божественної еманації", яку їм пощастило пережити. Інші ж є некорисними. Особлива цінність людської діяльності обумовлена її намаганням і можливістю відтворювати істину предмета, яка закладена в її вічній ідеї. Наслідувальне мистецтво не тільки неспроможне здійснити це, але навіть не може відтворити емпіричну реальність цієї істини, образи мистецтва неспроможні передавати істинну природу речей. Саме тому, що зміст діяльності художника - ілюзії, що не мають ніякого пізнавального значення , то ця діяльність проголошується Платоном шкідливою, а сам художник - людиною негідною.

Ще менш гідне місце Платон надає власно естетичним переживанням людини, яка сприймає твір мистецтва. Напруга пристрастей як прояв "нерозумної" частини людського духу, джерело страждань в трагедії або блазенства і кривляння в комедії, - є шкідливим і неприпустимим для громадян заняттям.

Платон жорстко протиставляє пізнавальний акт і художнє натхнення. Останнє є ірраціональним, обумовлено одержимістю художника, який не розуміє, що він, власно, робить. Ця теорія творчості Платона визначила його ставлення до мистецтва - позицію невизнання його в ансамблі різноманітних життєвих форм.