РОЗДІЛ 7. ЕСТЕТИКА У СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНИХ ПРАКТИКАХ

7.1. Основні форми сучасних естетико-художніх практик

Світ ніколи не був нейтральним для людини - він завжди прекрасний, потворний, радісний, трагічний, тобто завжди естетично виразний. Людина сьогодні - споживач, глядач, а інколи і актор у безкінечних формах соціальних практик, сенс яким надає естетичне як ціннісно виразне. Вся система чуттєвого, емоційного світу сучасної людини, її поведінка, спілкування естетизовані. Це взаємопроникнення чуттєвого та духовного, емоційного та раціонального, одиничного та всезагального, форми і змісту, природного та соціального, естетичного та політичного. Візуальна культура створює для людини складну знакову структуру, мову почуттів, систему образів, гештальтів, симулякрів, які впорядковують її щоденну комунікацію, визначають орієнтири її фізичного та духовного життя. Це складний комплекс духовних пошуків, чуттєвих насолод, самообмежень, інтелектуальних прагнень, потреб у творчості і пізнанні. Він розкривається у естетичному досвіді, який і досліджує естетика як наука.

Під час роботи, перед кожним науковцем виникає необхідність визначити предмет, об'єкт дослідження, основні поняття, методологічні засади, стан розробленості проблеми. Визначення предмету сучасної естетики, окреслення її понятійно-категоріального апарату, методології дослідження, не мають чітких одностайних дефініцій серед вітчизняних, і не лише вітчизняних, дослідників, що свідчить про складність опису, вербальної невловимості предмету естетики, тонкості духовних матерій, які вона покликана осягти. Причина полягає у специфічній особливості предметного поля естетики, яке постійно пов'язане з динамікою розуміння сутності людини, із зміною положення людини у бутті, зміною способів розуміння її відношення з природою, культурою, соціумом, іншими людьми, з собою. Основною рисою сучасного естетичного досвіду є його визначна роль у буденному житті людини, естетизація всіх сфер життєдіяльності людини. Внаслідок цього, сучасна естетика ніби "розчиняється" у інших гуманітарних науках і міжнаукових (міждисциплінарних) дослідженнях. Поліметодологія у естетиці, з одного боку, дає можливість звертатися до найрізноманітніших концепцій, з іншого боку, робить теоретичні дослідження надзвичайно строкатими, поєднуючи різноманітні парадигми та методології.

У вітчизняній та російській дійсності частково має місце ситуація яку окреслив Б.Г. Соколов. Він констатує, що сьогодні естетика, як філософська дисципліна, інколи нагадує монтаж з сюжетів постмарксистсько-ленінської і постмодерністської естетики, що претендують на фундаментальність, і говорять про все, до чого можна "приліпити" термін "естетичне", а велика кількість дисертацій і монографій лише вказують на наявність наукового життя, проте не вказують на його продуктивність. На думку В.В. Бичкова, це відбувається через те, що сучасна естетика, як і культура загалом, втрачає духовне (ціннісне) поле, тому пропадає сенс впорядкування понять, концепцій, термінології. Зникають духовні потенції людини, вони сублімуються у творчі здібності, які реалізуються у найрізноманітніших формах естетико-художніх практик. Духовне виробництво перетворюється на арт-виробництво. Профанації, смисловий, термінологічний хаос, релятивізм XX століття привели до того, що авторські концепції у естетиці виступають, швидше, не як філософські теорії, а як арт-продукти, естетичні об'єкти, артефакти, основою яких є естетична гра, постмодерністська іронія; як такі, що приносять естетичне задоволення. З цією думкою погоджується В. І. Панченко: на заваді інтелектуального прориву у естетиці стоїть стагнація духовних цінностей. Від їх появи залежить інтенсивність художніх пошуків, яких у сучасній культурі ми не спостерігаємо. Як зазначає О. Ю. Павлова, естетичний досвід сьогодні перестає розумітися як метафізичний досвід - надемпіричний, трансцендентний, який починається тоді, коли дух людини виходить за межі буденної свідомості, як досвід споглядання і створення краси який є досвідом осягнення і вираження метафізичної субстанції. У цьому контексті, Л. Т. Левчук, для характеристики сучасного естетичного досвіду, вважає влучним позитивістське поняття контамінації - забруднення естетичного досвіду. Отже, сьогодні універсальність та позаісторичність поняття мистецтва піддана критиці, а сучасні художні практики відверто репрезентують себе як принципово неестетичні.

Художня контамінація (лат. contaminado - змішання, злиття, зараження) - виникнення нового викривленого, "забрудненого" відносно зразка художнього змісту чи форми шляхом змішання, об'єднання, діалогічності, запозичення або комбінації схожих форм чи змістів.

Часто сучасні естетичні теорії досить радикально відмовляються від традиційної прив'язки до філософії та до мистецтва. Обговорюються можливості розвитку естетики поза їх сферою та контекстом (в українській естетиці, на актуальне питання, чи може існувати естетика без мистецтва, позитивно відповів А. С. Канарський1, адже чуттєвість є скрізь, у самому факті існування людини, але лише у мистецтві вона стає самоціллю). Тези, що сьогодні висуваються: "естетика без мистецтва", "мистецтво після філософії", "художня філософія чи філософське мистецтво?", "арт-практики на зміну арт-теоріям", свідчать про те, що важливою сферою інтересу дослідників у естетиці стають не лише теоретичні пошуки, а й осмислення досвіду сучасних арт-практик, а також прикладних аспектів та можливостей естетики: естетика реклами, соціологія мистецтва, психологія мистецтва, екологічна естетика, естетика повсякденності, нейроестетика, дизайн, естетика виховання, естетика віртуальної реальності тощо. У цих саморефлексіях естетики у пошуках обґрунтування предмету, найбільш продуктивними представляються саме міжнаукові, міжпредметні зони, які утворюються на перетині психології, соціології, антропології, біології, культурології, мистецтвознавства. Характерним є те, що сучасна естетика включає у себе і ті галузі знання, які не претендують на "науковість". Дослідники підкреслюють, що сьогодні у сучасній естетиці, як і гуманітаристиці загалом, відбувається зміщення інтересів від теорії до практики, від метафізики естетичного досвіду до досвіду конкретних арт-практик.

У класичному розумінні, існує видова специфіка мистецтв: архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво і дизайн, музика, література, кіномистецтво, театр, танець та інші. Сьогодні класичні види мистецтва співіснують з великою кількістю арт-практик: акціонізм, концептуалізм, мінімалізм, неодада, опарт, перформанс, процесуальне мистецтво, хеппенінг, комп'ютерне мистецтво, графіті, соц-арт, трансавангард, фемінізм, фо-тореалізм, апт-арт, демосцена, нео-поп, нові дикі, вільна фігуративність, мистецтво взаємовідношень, масюреалізм, нет-арт, стріт-арт тощо.

Сучасне мистецтво / "актуальне мистецтво" / арт - практики - це сукупність художніх практик, що сформувалися у другій половині XX століття. Як правило, під сучасним мистецтвом розуміють мистецтво, що виникає після модернізму як його альтернатива. Але ми можемо бачити, що деякі дослідники і практики не розрізнюють поняття сучасного мистецтва (Modern Art та Contemporary Art).

Термін "актуальне мистецтво" широко вживався на пострадянському просторі, особливо у Росії у 90 - х pp., як схожий, але не тотожний за змістом терміну "сучасне мистецтво". Під "актуальним мистецтвом" учасники художнього процесу мали на увазі новаторське сучасне мистецтво (у плані ідей і / або технічних засобів). "Актуальне мистецтво" наділялося рисами, які у свій час приписувалися авангардизму (новаторство, радикальність, використання нових технік та прийомів).

Вперше слово contemporary / "сучасне" по відношенню до мистецтва вжила Розалінда Краусс - одна з найвпливовіших аналітиків сучасного мистецтва, учениця Клемента Грінберга, у своїй дисертації по роботах Девіда Сміта. Сучасні арт-практики у нинішньому своєму вигляді сформувалися на межі 1960-70-х років. Художні шукання того часу можна охарактеризувати як заперечення модернізму через введення прямо протилежних принципів. Це виразилося у пошуку нових образів, нових засобів і матеріалів виразності, аж до дематеріалізації об'єкта (перформанси та хепенінг). Для багатьох митців стали близькими теорії постмодернізму. Відбувся зсув від об'єкту художньої творчості і твору мистецтва до процесу, контексту, реципієнту. Найпомітнішими явищами межі 60-х і 70-х років можна назвати розвиток концептуального мистецтва та мінімалізму. У 70-х помітно посилилася соціальна і політична спрямованість арт-процесу як з точки зору змісту (теми, що підіймаються у творчості художниками), так і складу: найпомітнішим явищем з середини 70-х став фемінізм у мистецтві, а також наростання активності етнічних меншин і соціальних груп.

Кінець 70-х і 80-ті роки охарактеризувалися "втомою" від концептуального мистецтва та мінімалізму і поверненням інтересу до зображальності, кольору і фігуративності (розквіт таких рухів як "Нові дикі"). На середину 80-х доводиться час підйому рухів, які активно використовують образи масової культури - кемпізм, мистецтво Іст-Віллідж, нео-поп. До цього ж часу відноситься розквіт фотографії у мистецтві - все більше художників починають звертатися до неї як до засобу художнього вираження. На арт-процес великий вплив зробив розвиток технологій: у 60-х - відео та аудіо, потім - комп'ютери, і у 90-х - Інтернет.

Початок 2000-х років відзначено розчаруванням у можливостях технічних засобів для художніх практик. При цьому конструктивних філософських концепцій сучасного мистецтва XXI століття поки не з'явилося. Деякі художники 2000-х вважають, що "сучасне мистецтво" стає інструментом влади "постдемократичного" суспільства. Цей процес викликає як ентузіазм у представників арт-практик, так і песимізм. Ряд художників 2000-х, повертається до розуміння мистецтва як товарного об'єкту, відмовляються від творчого процесу і пропонують розглядати мистецтво як нову комерційно-вигідну спробу модернізму XXI століття. На думку директора української фундації "Центр сучасного мистецтва" Катерини Ботанової, сучасне мистецтво може трактуватися як таке, що ангажується і активно реагує на стан суспільства і стан сьогоднішнього світу.

Виникає питання - чим є сучасні арт-практики? - це модифікації класичної видової структури мистецтва? Чи естетика і мистецтвознавство мають констатувати, що сьогодні співіснують дві паралельні структури розвитку видів мистецтва? Наприклад, В.В. Бичков вважає, що арт-практики - це принципово інший етап розвитку мистецтва: "У цьому вируючому потоці сучасного арт-процесу певна глибинна антихудожня провіденційна активність - відчуття принципово іншого етапу цивілізаційного розвитку і активна робота на нього - поєднується з цілковитою розгубленістю художньо-естетичної свідомості перед ним".

У цьому зв'язку, продуктивним є поняття "протомистецтва", яке висунув М.Н. Ейнштейн у контексті своєї теорії "протеїзму". Протеїзм (від грец. - перший, початковий, ранній, попередній) - це нове світовідчуття XXI століття - усвідомлення початку нової цивілізації. Протеїзм вивчає ще не оформлені явища у самій початковій, плинній стадії їх розвитку, коли вони більше віщують і знаменують, ніж побутують у власному розумінні. Протеїзм має справу з початками, а не серединою і завершенням, і у будь-яких явищах відкриває їх ескізні, попередні властивості, зачатки і чернетки. "Прото" приходить на заміну "пост". "Протомистецтво" (сучасні арт-практики), яке прийшло після постмодернізму, це - ескіз, чернетка, праобраз майбутнього мистецтва. Сьогодні для естетики питання теоретичного осмислення сучасного художнього процесу і арт-практик є відкритим і естетика шукає на нього відповідь. Можливо, це процесуальні явища, але сьогодні ми не знаємо до чого вони призведуть.

Як бачимо, сучасна естетика давно вийшла за межі мистецтва та художньої творчості, розширила поле своїх досліджень від вищих проявів духовної творчості у мистецтві до сфери масової культури, соціальних практик, економіки, політики, ідеології. Значимими стають дослідження ціннісно-виразного образу повсякденного тривіального світу. Естетичну плоть набуває не лише художній образ (опредмечений, об'єктивований, "зручний" для аналізу), а й щоденна самооб'єктивація людини, її життєвий простір, довкілля, стиль життя, повсякденні практики існування. Предметна реальність естетики пульсує у всіх моментах людського зв'язку з буттям. Сучасну естетику ми можемо розглядати, швидше, не у якості складової філософської системи, а як один з модусів цілісності філософського знання, філософського світовідношення, у контексті процесуальності, можливості, схоплення багатоманітності естетичних феноменів у їх індивідуальній неповторності. Спільність філософії і естетики полягає у тому, що відношення людини і світу є їх спільним предметом. Естетика, як область чуттєвого, ціннісного, емоційного - є особливою первинною реальністю людини, її першим зв'язком із світом, тому це найбільш антропологічна чи гуманітарна з усіх філософських наук.

У 2009 році часопис "Філософська думка" організував круглий стіл "Естетика в Україні: сьогодення та майбутнє", на якому висловилися провідні українські естетики: І. А. Бондаревська, В. А. Герасимчук, Л. Т. Левчук, О. І. Оніщенко, О. І. Павлова, В. І. Панченко, Р. П. Шульга. На круглому столі обговорювалося широке коло тем стосовно стану сучасної української естетики, її евристичного потенціалу та перспектив. Оцінювався вплив радянської спадщини, місце української естетики у світовій естетичній думці. У межах дискусії І. А. Бондаревська констатувала певну відсутність попиту на естетичну теорію у поточних рефлексіях мистецької практики, що може вказувати на неспроможність теорії запропонувати продуктивні підходи для оцінки й аналізу процесів, які відбуваються у мистецтві. Виникає питання - чи спроможна сьогодні естетика (не лише у Україні) відповідати на виклики художньої практики, бути метатеорією мистецтва, методологією сучасної художньої критики? Чи, врешті, пересічній людині доводиться покладатися на власні смаки швидше, ніж на теорію?

На естетико-мистецтвознавчу теорію у сучасній Україні існує стабільний попит. Це не масова аудиторія, але філософія, естетика і мистецтвознавство завжди були елітарними галузями знання. Свідченням відсутності стагнацій у цих сферах є черги у PinchukArtCentre, заповненні аудиторії "Культурного проекту", популярність та міжнародної сучасного мистецтва ARSENALE, численні круглі столи, конференції, лекторії українських і закордонних мистецтвознавців, арт-діячів, теоретиків та кураторів які проводять Інститут проблем сучасного мистецтва України, провідні галереї України, зокрема "Мистецький арсенал", Музей сучасного мистецтва України, Арт-центр Я-галерея тощо. PinchukArtCentre, "Культурний проект" і "Мистецький арсенал" - потужні культурні інститути, що не просто здійснюють вплив на розвиток освіти і художньої критики у сфері мистецтва, а й формують їх. У галузі художньої критики плідно і професійно працюють журналісти журналу "Art Ukraine", газет "Дзеркало тижня", "День", "Тиждень", "Фокус", "Кореспондент", "Антиквар", "Шо", "ї" тощо. Цілий ряд інтелектуалів, творчих людей у публікаціях та виступах висловлюється щодо нагальних питань мистецької практики. Це, зокрема, Юрій Андрухович, Олег Вергелес, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Тарас Компаніченко, Ліна Костенко, Андрій Курков, Юрій Макаров, Оксана Мась, Марія Матіос, Оксана Пахльовська, Мирослав Попович, Тарас Прохасько, Олександр Ройтбуд, Ірина Славінська, Віктор Сідоренко, Вадим Скуратівський, Владислав Троїцький та багато інших. Тому ми повністю погоджуємося з думкою О.І. Оніщенко, що поняття "криза" і "стагнація" - однозначно не відповідають реальному стану речей у естетиці.

Перед сучасною українською естетикою стоять питання - які теоретичні засади та принципи її визначають, якою мірою історичні контексти і ідеологія впливають на естетичний дискурс, наскільки українська естетика інтегрована у світовий контекст? Відповідаючи на ці питання, О. Ю. Павлова вважає, що потрібно говорити про реструктуризацію предметного поля естетики за сучасних умов. "Естетичний бум", що пережило XX століття, розсунув межі дисциплінарного простору класичної естетики та ввів у поле її досліджень нові проблеми, такі як: іміджелогія, теорія комунікації, дизайн, естетика довкілля, естетика реклами та естетика віртуальної реальності електронних мереж. Відповідно, відбувається інтеграція предметного поля самої естетики: немає філософії прекрасного і метафізики мистецтва. Вона постає як теорія чуттєвого самоствердження людини.

Першорядною проблемою для естетики, на думку І. А. Бондаревської, є критика історичних витоків та підстав естетики, що, звісно, тягне за собою відмову від універсалістських і нормативних претензій. Для естетичної теорії необхідний критичний аналіз історичних, соціальних підстав формування самої естетики як способу мислення. Належить всебічно проаналізувати соціальну, культурну і політичну основу появи та трансформацій цього дискурсу впродовж останніх двох століть. Потрібно здійснити перехід від детерміністського дискурсу нормативної естетики (просвітницько-романтичного дискурсу) до "нелінійного" мислення, яке бере до уваги історичні розриви між дискурсами і почуттєвими практиками. Власне тоді, максимально експлікуючи упередження, можна буде дати відповідь на питання, які наслідки тягне за собою суцільна естетизація життя, яка здебільшого викликає жах у інтелектуалів.