РОЗДІЛ 5. МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ

Праведність - обрав собі Дух Священний,

Чиї шати - небесна твердь".

Як світові антагоністи зробили вільний вибір між Добром і Злом, так і людина повинна зробити вільний вибір, приймаючи участь в боротьбі двох начал. Обравши сторону Істини, людина збільшує воїнство Добра і підсилює його своїми "благими думками, словами і справами".

Щоб бути праведним - недостатньо формально дотримуватися обрядів, читати молитви. Треба привести у належний стан свою душу, а далі і світ навколо себе. Тому ця морально-етична тріада нерозділима: думки і слова, що не стали вчинками, - ніщо. Праведність повинна бути дієвою.

Все суще є полем битви двох начал, Істини і Олжі, Ахура Мазди і Ангхро Майньї. Після остаточної перемоги Добра завершиться історія. Всесвіт буде очищений вогнем, що знищить сили Зла і тих, хто обрав Олжу, праведники ж залишаться неушкодженими; мертві воскреснуть у новій плоті і настане вічне світле царство Ахура Мазди, а Дух Зла згине назавжди у небутті.

Субстанціоналістське розуміння добра і зла було притаманне і релігійно-філософським вченням більш пізнього часу. Відродженням цього релігійно-етичного дуалізму стали в І-ПІ ст. гностицизм і маніхейство. Засновником останнього був перс Мані, що синтезував різні релігійні традиції (зороастризм, буддизм, християнство). Августин у своїй "Сповіді" згадує часи, коли він був під впливом запальних проповідей маніхеїв. Далі в УП ст. Західна Вірменія стала місцем зародження так званої павликіанської (від імені апостола Павла) єресі. Павликіани вірили, що світ утворений за участю злого бога.

Коли візантійські імператори силою своїх військ здолали цих єретиків, частину полонених поселили у Фракії (зараз це землі на кордоні між Болгарією, Грецією та Туреччиною). Там павликіани стали проповідувати своє вчення серед слов'янських племен і, врешті, опинилися в сфері впливу Болгарського Царства, давши поштовх до формування так званої богомільської єресі.

Починаючи з X ст. саме з Балкан до Західної Європи докочується друга хвиля дуалістичних ідей у "редакції" богомілів (від імені одного з єресіархів Богоуміла). Але найбільш популярними у XI-ХП ст., особливо на Півдні Європи (французький Прованс, Північна Італія), ці ідеї були серед катарів, альбігойців. Катари (від грец. - чистий ) вважали матеріальний світ породженням диявола, засуджували залежність від матеріального, закликали до аскетичного образу життя. Об'єктом нищівної критики проповідників - катарів було католицьке духовенство, церква як інститут. У крайніх своїх виявах катаризм заперечував шлюб, оскільки вважалось, що людське тіло створене таким собі Чорнобогом Сатанаїлом для того, щоб уловлювати в них людські душі - творіння доброго Бога. Отож брати шлюб, народжувати дітей означало допомагати Сатанаїлу.

Альбігойці, учасники єретичного руху на Півдні Франції XII- XIII ст., що сповідували вчення катарів. Центром єресі стало місто Альба. Єресь була засуджена Вселенським собором 1215 р., а її прибічники винищені під час зініційованого папством хрестового походу (так званих Альбігойських війн 1209-1229 рр.).

Ті з єретиків, хто вижили після нашестя хрестоносців, були засуджені до страти на вогнищі судами інквізиції. Варто задуматись над оцінкою альбігойців, яку дав Р. Свєтлов: "Вони були не від світу цього - не марні мрійники і фантазери, а, люди, котрі самим своїм життям доводили, що людське буття набагато переважає повсякденний, звичний для більшості світ".

Внутрішньої сили йти на вогнище катарам надавав свідомо зроблений вибір на користь Добра. Цей вибір забезпечував "чистоту", той стан, досягнувши якого людина відчуває свою моральнісну свободу від шор будь-яких звичних поглядів, від тягаря побутових потреб і навіть погроз мечем і вогнем.

Послідовний монотеїзм християнства з необхідністю приводив до заперечення чинності субстанціоналістського розуміння морального зла, відмови від дуалістичного тлумачення добра і зла. Моральний монізм означає, на прикладі більшості релігійних моральнісних вчень, що вибір на користь добра є шляхом до абсолютного добра - Бога. Зло виявляє себе як реалізація можливості відокремлення від Бога.

Раніше чи пізніше однак віруюча людина повинна віднайти, задовольняючі відповіді на цілу низку запитань, що виникають при відмові від дуалізму. Чудово цю ситуацію описав Августину "Сповіді": "Правда, це Добро, найбільше й найвище, створило речі менш добрі за нього, однак і Творець, і створіння - усі разом добрі. Звідкіля ж береться зло? А може, та матерія, з якої Він створив ті твори, була зла, а Він оформивши й упорядкувавши, може, залишив у ній щось зле, чого не перемінив на добро? Але чому ж? Хіба ж Він не мав сили? Він, Всемогутній, міг перетворити її й перемінити таким чином, щоб у ній не лишилося ні крихітки зла? Чому ж урешті саме з цієї матерії Він хотів зробити щось, а не міг ужити Своєї Всемогутності, аби знищити її зовсім?.. Або якщо Він несподівано відчув волю робити щось, то чому не міг у своїй Всемогутності краще зробити так, щоб вона перестала існувати, а щоб тривав тільки Він Сам, Він, Добро абсолютно правдиве, найвище й безконечне? Або, якщо це не було добре і якщо б Він, будучи добрим, не створив і не заснував чогось доброго, то чи не мав би Він ту злу матерію усунути й знищити дотла, замінивши її доброю, з якої міг би створити все? Бо ж Він не був би Всемогутнім, коли б не міг створити нічого без допомоги цієї матерії, якої Він Сам не створив(Книга сьома, част. V).

Спроба Августина вирішити проблему зла, відмовившись від дуалізму маніхеїв, стала початком формування християнської теодіцег . Теодіцея як розділ теології має на меті узгодити ідею благого і всемогутнього Бога з наявністю світового зла, "виправдати" Бога як творця і управителя світу всупереч існування темних сторін буття.

Августин, як і його наставник Амбросій Медіоланський, вбачав причину зла в свобідній волі людини, Зло не є самостійною субстанцією, є збоченість волі. Критикуючи доктрину маніхеїв, Августин писав: "Злом називається і те, що людина чинить і те, від чого вона потерпає. Перше - це гріх, друге - покара... Людина чинить зло, яке бажає, і потерпає від зла, якого не бажає". А в іншій праці "Енхиридіон Лаврентію" Августин наголошує на тому що зло виникло з добра, і іншим чином ніж в якому-небудь добрі не існує; і не було нічого іншого, звідки могла б виникнути будь-яка природа зла", що "з доброї природи людини може виникнути як добра воля, так і зла; і немає іншого джерела злої волі, окрім доброї природи ангела і людини".

Августину належить і перший "естетичний" варіант теодицеї. На сторінках його праці "Про істинну релігію" знаходимо наступне: "Те, що жахає нас у своїх окремих проявах, може радувати в цілому. Адже не можна мати уявлення про будівлю, побачивши тільки один її ріг, про людину - тільки по її волоссю... Все це, якщо ми бажаємо скласти собі правильне уявлення, ми повинні розглядати в цілому. ...як темний колір на хорошій картині у зв'язку з цілим прекрасний, так і незмінний Божественний промисел нашого, повного боротьби і подвигів життя, в цілому правиться прекрасно...".

Таким чином, добро і зло постають відносними, коли співвідносяться з вищим Благом, взірцем довершеності Краси і Добра. Але їх протистояння - абсолютне, коли воно "втілюється" в думки, слова і вчинки людини.

Тривалий і складний процес укорінення цінностей християнства у середовищі етнічно строкатого і ще не усталеного населення ранньосередньовічної Європи, його зовсім ще недавнє язичницьке минуле, що давалося взнаки поза стінами християнських церков і монастирів, зумовлювали необхідність пошуків ефективних засобів протидії усім проявам злого, сатанинського. За уявленнями тогочасної масової свідомості, "князь темряви" необхідний, щоб карати тих, хто став на шлях зла: єретиків, мусульман, євреїв, інколи - жінок ("вмістилище Диявола"), взагалі "чужих", "нехрестів". Зовсім не парадоксальною виглядає і роль Диявола як своєрідного стимулятора праведності - він спокушає праведників, а ті, в свою чергу, долаючи спокуси, помножують свої заслуги.

Хоч це останнє Диявол робить, на думку благочестивих апографів, "по божому потуранню", та часто він постає персонажем, що здатен на цілком самостійні дії. Відомий французький дослідник культури європейського Середньовіччя Ж. Ле Гофф зазначив, що цей період історії можна визначити як такий, коли будь-які дії людини, взагалі будь-які події пояснюються як наслідки боротьби в людині і навколо людини двох сил - Бога і Диявола.

Великий реформатор життя католицької церкви папа Григорій І Великий (роки понтифікату 590-604), маючи на меті і моральне оновлення суспільства, вважав за важливе для цього систематизацію гріхів, якими зло присутнє в людині. Коментуючи біблійну книгу Иова папа запропонував наступну послідовність: на першому місці - корінь усіх гріхів, найтяжчій гріх - гординя, а далі - зависть, гнів, зневіра, жадібність, обжерливість і розкіш. Це так звані сім "смертних гріхів", яких повинен був в першу чергу остерігатись християнин. Гріхи протиставлялися семи дарам Святого Духа.