РОЗДІЛ 5. МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ

Взірцями праведного життя були сім християнських чеснот. Головним в системі християнських цінностей було смирення, яке було опорою вірі, надії, любові, благомислію, справедливості, помірності та силі.

Після постанови IV Латеранського собору 1215 р., якою всі прихожани зобов'язувалися сповідуватися щорічно, значимість списку папи Григорія І зросла. Запропоноване папою вчення про гріхи та чесноти до того часу вже прижилася у свідомості мас, було відображене в покаянних книгах і катехизисі, задовольняючи потреби духовного росту не тільки чернецтва, але й широких світських кіл.

Субстанціоналістське тлумачення моральних добра і зла своєрідно виявило себе в християнізованій культурі - в персоніфікованих образах "смертних гріхів" і християнських чеснот. Великий італійський художник Джотто ді Бондоне (1266 чи 1267-1337), представник Проторенессансу, серією фресок в капелі дель Арена міста Падуї зобразив християнські чесноти і гріхи. Як і інші образи фресок вони вражають своєю внутрішньою силою і життєвою переконливістю. Так гріх зависті постає в людській подобі - з уст виповзає змія, одна рука жадібно тягнеться до чогось невидимого, але такого бажаного, пальці, мов крюки, готові вже те схопити. Інша рука тримає напоготові торбу. Але помітно, що голова змії повернута до людини і змія ось-ось укусить, а з-під землі піднімаються язики пекельного вогню. Як слушно зауважив М. В. Алпатов, Джотто зміг упоратися з важкою, майже нездійсненою задачею: зобразити світ явищ піднесеним до рангу сутностей

Як бачимо, і в часи Заратуштри, і в часи Григорія Великого, альбігойців і Джотто релігійна парадигма взаємовідношення моральних добра і зла не була за змістом суто теологічною (теоретичною). В ній були відображені сповнені гострого драматизму пошуки визначального для вибору життєвого шляху морального ідеалу. Тому ідеї, що її складають, можна простежити в релігійних системах морального самовдосконалення різних культур (восьмеричний шлях Будди, "шлях суфія" в ісламі).

Сучасна етико-філософська парадигма взаємовідношення моральних добра і зла своєю базовою ідеєю має наступну: осягаючи природу добра і зла марно відшукувати їх основу в бутті. Сутність моральних добра і зла має розкривати не онтологічне вчення (вчення про буття), а аксіологічне вчення (вчення про цінності). Взагалі пояснення походження добра і зла не може послужити їх обґрунтуванням. В цьому сенсі і релігійне, і світське тлумачення ціннісного навантаження цих понять збігається, попри розбіжності у переконаннях щодо джерел походження добра і зла - небесного чи земного.

Нормативно-ціннісний зміст добра і зла визначається не тим, в чому вбачається джерело ідеалу чи вищого блага, а тим, що є його зміст (Р.Г. Апресян).

Початки цієї парадигми було закладено в античній філософії ще до Сократа. Філософській культурі стародавнього грецького світу були відомі спроби використати філософію як засіб морально-естетичного, а тому творчо-діяльного перетворення людського Всесвіту.

Пріоритет такого тлумачення ролі Логосу по праву належить Емпедоклу (біля 490 - біля 430 до н.е.). М.М. Бахтін справедливо відзначив, що буття у Емпедокла не є об'єктом пізнання в традиційному вже для його часу розумінні, а є об'єктом морально-естетичної і релігійної волі.

Це буття гуманізоване, здатне мислити і відчувати, "значуще і промовляюче буття".

Приземляючи натурфілософію через наповнення її людським змістом Емпедокл повертав їй світоглядну цінність, яку вона втрачала, обмежуючись умоглядним аналізом природного буття. І тому з необхідністю, зазначає дослідник філософської спадщини Емпедокла A.B. Семушкін, онтологія як вчення про першооснови буття ставала у грецького філософа антропологією, вченням про людину; космогонія перетворювалась в по-людські значущу космічну антропологію. Саме ж буття з абстрактно-умоглядної схеми перетворювалось у близький людині світ цінностей.

Вчення Емпедокла розпочинає досить тривалу в часі боротьбу за подолання субстанціоналістського тлумачення моральних добра і зла, яке живилося джерелами міфологічної та релігійної свідомості і знаходило опертя, "друге дихання" в ідеї першоречовини як субстрата, з якого все виводиться і до якого все в кінцевому рахунку зводиться.

Парадоксально, але засіб подолання субстанціонально-моністичного принципу пояснення механізму космогенезу філософ бере з арсеналу міфологічної свідомості - принцип дуально-ієрархічний. Дякуючи цьому онтологічний статус першоелементів - стихій змінюється і всі вони утворюють висхідну для процесу еволюції фізичного світу опозицію, набувають певних ціннісних характеристик, що прив'язують їх до того чи іншого полюсу.

Сили, що організують цей безконечний круговорот від Єдності, абсолютної тотожності, до Множинності, абсолютної відмінності, як і названі діаметрально протилежні полюси буття, повинні протидіяти. І, за Емпедоклом, одна з них направляє Всесвіт "шляхом угору" до абсолютної тотожності, а інша - розчиняє його у абсолютній відмінності. Перша консолідує світобудову, долає ворожість і розлад множинних проявів речовини, збирає і гармонізує її за допомогою єдності і злагоди. Відповідно і персоніфікація цієї сили відбувається в образах Еросу (Любові), Дружби, Афродіти. Друга сила, за Емпедоклом, спричиняє вселенський розбрат, руйнацію . Внаслідок її дій світобудова втрачає свою цілісність і єдність, розпадається на безліч ворогуючих частин. Ця сила, що названа Емпедоклом Ненавистю, Ворогуванням, Аресом, полишає світ гармонії і повергає його в діяльний, демонічний хаос.

Емпедокл використовує для виразу нового філософсько-етичного змісту спадщину міфології. Іпостасями Добра і Зла, Любові і Ненависті є Афродита і Apec. Але нічого спільного з міфологічним чи гомерівським тлумаченням цих образів у Емпедокла ми не спостерігаємо. Повернення до анімістичних уявлень вже далекого минулого, що згасали в епічній творчості, необхідне було для того, щоб у новій редакції більш близькій досягнутому рівню осягнення "п'ятого елементу" - людської суб'єктивності, вести мову про духовність речовини і речевість духу.

Власне, Афродіта і Apec, своєрідні знаки синтезу буття і розпаду, у Емпедокла на відміну від традиційного тлумачення вже не є двома субстанціями, що абсолютно полюсно розведені і протистоять одна одній. Вони є проявами, іпостасями одного і того ж світового цілого. Вони є внутрішніми причинами безконечних трансформацій Всесвіту, які неможливо уявити без того чи поза тим, що вони приводять в рух, об'єднують чи руйнують. Аристотель справедливо зазначає, що Любов у Емпедокла є началом всіх речей, займає місце блага.

Плутарх, пояснюючи позицію Емпедокла, підкреслює, що допоки першоелементи живуть протягом того часу, котрий саме й називають життям, вони є (як буття - авт.) і спроможні відчувати добро і зло, а до того, як вони з'єдналися у смертних і після того, як вони розпались, вони є ніщо.

Сучасна етико-філософська парадигма взаємовідносин моральних добра і зла успадкувала з минулого ідею їх нерозривного взаємозв'язку. Ця ідея була притаманна багатьом етико-філософським вченням. Вона конкретизується кількома тезами.

По-перше, добро і зло пізнаються в єдності. Добро розкриває свій зміст через зло, а зло - через зміст добра. В пізнанні добра і зла слід брати до уваги діалектику змістів цих понять, що відображає діалектику вимірів життєвої практики. Саме на рівні індивідуальної моральнісної практики ми наштовхуємося на спокуси, що при відсутності чіткого, хай абстрактного, хай "книжного" поняття добра, здатні привести на шлях пороку, морального зла. Але ж, каятися добре та не чинити зла ще краще (Г. Флобер).

По-друге, знання зла і налаштованість проти нього ще не гарантують торжество добра. Як стверджує відоме прислів'я: "Благими намірами вимощена дорога до пекла". Зло повинне викликати якщо не жах, як на відомому полотні норвезького живописця Е. Мунка "Крик", то відразу. Необхідно ще й виховувати в собі готовність чинити опір злу. Існують істини, в яких недостатньо переконати будь-кого, але які треба дати можливість відчути; саме такими є істини моралі, вважав французький філософ Ш. Монтеск'є.

По-третє, добро і зло не просто визначаються одне через друге, вони функціонально взаємозумовлені, тобто добро отримує спонукальну цінність тільки у протистоянні злу і на практиці виявляє свою "буттєвість" як неприйняття зла.