РОЗДІЛ 5. МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ

Гесіоду належить і пріоритет створення прекрасного своєю життєвою правдою символу дисгармонійності людського життя. Зрозумівши дисгармонію міфологічного, а значить і реального буття, він описав прекрасну видом і злу душею Пандору.

Як зазначила A.A. Тахо-Годі, видатний вчений в галузі античної літератури, "... міф уже зафіксував жахливу перспективу, що відкрилася обмеженому людському розуму, - довічно ошукуватися і довічно страждати, приймаючи зло за добро і спокушаючись облудою прекрасного лику". Надії уникнути цього шляху немає. Вона залишилась на дні, закритої Пандорою посудини.

Платон, відкриваючу таїну джерела страждання людської душі, використав ідею відокремлення, протистояння частини цілому повною мірою. Душа, що спочатку належить ідеальному світу, втілюється, отримує тілесну оболонку, розпочинає земне життя. Це спричиняє, на думку Платона, порушення гармонійного стану душі, коли пристрасна частина душі бере верх над розумною частиною душі. Земне життя стає розплатою за це своєрідне "гріхопадіння" душі. Добро тут асоціюється з ідеальним, з душею, зло - з матеріальним, з тілом та його потягами.

Уявлення про земне життя як про в'язницю було притаманним як орфікам так і піфагорійцям, погляди яких були близькі Платону. Філософ у своїй праці "Держава" (VII 514а-517в) дає символічну картину життя як в'язниці чи печери, звідки люди спостерігають тільки за примарами, тінями істинного життя. В діалозі "Горгій" (493 а) Платон навіть пристає до орфіко-піфагорійської ідеї, згідно якої тіло є могилою для душі. Ця ідея, вказує О. Ф. Лосєв, мала підґрунтям орфічну космогонію, за якою з тіла і крові розтерзаного титанами дитя Діоніса, походять люди з їх споконвічним протистоянням доброї і злої природи.

Найбільше зло, на думку Платона, - коли душа любить своє тіло і потурає йому у всьому; шлях до добра - самообмеження, аскетичне життя. Тим то й виявляє себе, перш за все, філософ, між іншими людьми, що звільняє душу від спілкування з тілом .

Варто навести оцінку В. Віндельбандом доробку Платона в розвиток проблемного поля майбутньої етики. У своїй праці, що так і була названа "Платон", він писав: "Його думці про надчуттєвий світ ... судилося стати життєвим принципом майбутніх століть. Якщо центр ваги людських прагнень переносився, як рішуче вимагав Платон, із земного світу у потойбічний, то цим спричинялась найбільша переоцінка всіх цінностей, котру будь-коли переживав наш рід у своєму розвитку. Земні блага, багатство і пошана втрачають будь-яку цінність, як втрачає її і ходяча міщанська мораль - ось висновки, котрі не побоявся зробити вже Платон. Але більше значення, ніж негативна, мала позитивна сторона цього процесу, що полягала в тому, що люди звернулися до внутрішніх цінностей, що центром всіх прагнень зробилося благо безсмертної душі...".

Узагальнюючи багату на колізії практику полісного життя, політична свідомість вбачала зло у відокремленні частини суспільства від цілого і протиставленні своїх інтересів інтересам цілого (тобто, полісу). Відтак до недовершених форм правління потрапляють (за умови утвердження демократії) тиранія, як форма державної влади, встановлена насильницьким шляхом і заснована на одноосібному правлінні; олігархія, за якої влада належить вузькому колу осіб (багатіїв, військових тощо), охлократія - де влада належить "натовпу".

Релігійний, зокрема, іудо-християнський, світогляд близький до тільки-но розглянутого варіанту пояснення джерела зла (як відокремлення, протиставлення інтересів) тим, що пояснює наявність зла у світі протистоянням Бога і його антагоніста - сатани . Сатана чи, за перекладом на грецьку мову, диявол є, за біблійною міфологемою, творінням, що протиставило себе Творцеві, повсталим підданим його держави. До певного часу, як засвідчує біблійна книга Иова, відносини між Богом і сатаною були звичними - як для Творця і його творіння і, як архангел, сатана виконував з волі Бога різні доручення. Але потім воля і дія сатани стала центром і джерелом світового зла. В книзі пророка Ісаї є яскраве пророцтво, що стосувалося долі Вавилона і культу Астарти (Іштар, ідола планети Венера): "У пекло скинута гординя твоя...Як упав ти з неба, денниця, син зорі! розбився об землю...А говорив у серці своєму: "зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій і сяду на горі у зібранні богів...зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього (14: 11-14).

Традиційна християнська екзегеза, тобто роз'яснення й тлумачення біблійних текстів, пов'язувала слова цього пророцтва з повстанням сатани, прозваного Люцифером , проти Бога, розкривала цими словами і причину виступу проти Творця - гордість, непокору Люцифера, який ради самоствердження посягнув на цілісність божественної світобудови.

Отже, зло у християнстві виступає як гордість, погорда, а падіння сатани-Люцифера до пекла стало жахаючим для віруючих прикладом наслідків несупротиву можливому впливу гріха погорди, вибору "шляху зла".

Починаючи з середини XIX століття, спочатку в роботах К. Маркса і Ф. Енгельса, а пізніше і в працях філософів-марксистів, формувалися ідеї, об'єднані в соціально-класову концепцію морального зла.

У праці "Анти-Дюрінг" Ф. Енгельс звертає увагу на очевидний факт того, що уявлення про добро і зло були до такої міри відмінними у різних народів і у різні часи, що досить часто суперечили одні одним. Опираючись на матеріалістичне розуміння історії, мислитель прийшов до висновку, згідно якого люди, свідомо чи несвідомо, черпають свої моральні уявлення в кінцевому рахунку з практичних відносин, на яких грунтується їх класове становище, тобто з економічних відносин, у яких здійснюються виробництво і обмін.

Розглянувши три системи моралі, що існували на той час, - християнсько-феодальну, буржуазну і пролетарську, Енгельс визнав, що у них є "багато спільного", адже всі три системи постають як "відмінні щаблі одного і того ж історичного розвитку...". Жодна з розглянутих трьох систем моралі, на думку Ф. Енгельса, не є абсолютною істиною, остаточно завершеною. Але пролетарська мораль містить загально значимих елементів значно більше, позаяк "представляє інтереси майбутнього".

Нехай ця палітра поглядів на джерела зла у світі і житті людини стане тлом наступного розгляду культурно-історичних парадигм розуміння моральних добра і зла.

Принципово важливим для розуміння моральних добра і зла, пошуків способів і засобів утвердження першого і подолання другого на практиці є відповідь на запитання: чи є зло за своєю суттю лише чимось негативним, лише запереченням і руйнуванням добра - чи воно позначає якусь особливу самодостатню реальність, тобто субстанцію, що є співвідносною з добром, взаємно зумовленою, проте такою, що має власні витоки в бутті? (В.А. Малахов).

Давньоперська релігія зороастризм краще всього слугуватиме прикладом міфорелігійної парадигми моральних добра і зла. Засновником цієї релігії був пророк Спітама Заратуштра, життя і діяльність якого датують VI-V ст. до н.е. Вчення Заратуштри проповідувало дуалістичний монотеїзм - різновид єдинобожжя, теологічна система якого заперечує існування інших богів, окрім одного, але разом з цим визнає існування надприродної сили, антагоністичної Богу.

Заратуштра вчив, що світ є результатом боротьби двох абсолютних начал - доброго бога Ахура Мазди і бога зла Анхро Майньї. Обидва боги володіють творчими потенціями і немає жодної доброї справи Ахура Мазди, на яку б злом не відповів Анхро Майнья. Саме він породжує лиха, від яких страждають люди і худоба: насилля, ворожбитство, зимовий холод, посуху, хвороби, старість, смерть, отруйних комах і плазунів, хижаків тощо. Відповідні і помічники Анхро Майньї, це - Айшма (букв. розбій, насильство) і Друдж (букв. неправда, брехня).

Зороастризм, як релігія, мобілізував сили людей на те, щоб зробити світ таким, у якому б не залишилось місця Злу. Пророк вказує і на умову спасіння людської душі після смерті - за життя треба допомагати Ахура Мазді в його боротьбі за повне торжество істини, тобто бути у всьому доброчинцем.

Обидва Духи ніким не створені і існують одвічно.

З двох Духів "... обрав собі Дух Олжі - злодіяння,