РОЗДІЛ 5. МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ

Та поштовх дослідженню ціннісного відношення людини до світу, наданий Аристотелем, не згас. Так, наприклад, Тома Аквінський, хоч не вживає поняття "цінність", але в своїх роздумах на сторінках Summa Theologica з приводу визначення шляхетного звертає увагу на відмінність приємного (насолоди) від цінного: "Шляхетне - теж приємне... однак власне приємним зветься те, що не має іншої підстави бажаності, як тільки приємність, тоді як деколи воно і шкідливе, і ганебне... Шляхетним же зветься те, що у самому собі має щось, через що його бажають" .

Так визначене "шляхетне" очевидно має ознаку моральної цінності, а сам Тома Аквінський виказує свою близькість позиції "мислення в цінностях", згідно якого "благо", "справедливість", "краса", "щастя" тощо тлумачиться як дещо значиме лише для людини, взяте у його відношенні до суб'єкта.

Своєрідним було відновлення інтересу до "ціннісної проблематики" в "Етиці" Б. Спінози. Філософ прагнув довести, що благо, довершеність, справедливість, добро, краса тощо, тобто, за термінологією XIX століття, цінності, об'єктивно не існують - ні як персоніфіковані сутності, ні як якості, властиві речам самим по собі. На думку Спінози, змісти цих понять формуються суб'єктом і не мають жодного відношення до буття. Вони "насправді становлять тільки модуси мислення", оскільки є всього лише "різними способами уяви", - і не більше того. Як творіння суб'єкта, вони мають не атрибутивний характер, а суб'єктивний.

Подальше обгрунтування суб'єктивності ціннісного відношення було зроблено у вченнях Дж. Локка і Д. Юма.

Локк в своїх зрілих працях, торкаючись проблеми розрізнення моральних добра і зла, вже поєднував це з сукупністю узвичаєних в даному суспільстві моральнісних норм і критеріїв оцінок, що опираються на громадську думку. Позаяк ці норми і критерії оцінок встановлюються посередництвом суспільної угоди, не може йти мова про їх об'єктивність.

Д. Юм першим обґрунтував тезу про неможливість вивезти нормативні і ціннісні судження з описових. Цю тезу пізніше назвали "гільйотиною Юма". Саме ця теза стала безпосередньою передумовою дуалізму "буття" і "цінностей", час осмислення якого настане в другій половині XIX століття.

Та все ж першість в усвідомленні якісної специфіки "ціннісної проблематики", необхідності виокремити питання про цінності з сукупності питань про буття і його пізнання по праву належить І. Канту.

Зосередимось на тих положеннях німецького філософа що стало передумовою майбутньої аксіології.

По-перше, важливим є тлумачення Кантом відмінності практичного відношення людини до світу у порівнянні з теоретичним (пізнавальним). В теоретико-пізнавальному відношенні, наполягав Кант, існування предметів передує нашим уявленням про них, в практичному, навпаки, ми маємо уявлення про предмет у формі цілі, що передує можливості його існування. А в силу того, що будь-яка ціль є уявленням про ще "неіснуюче", його пізнання не може бути подібним пізнанню всього сущого.

До того ж, багатоманіття цілей, які може ставити перед собою людина, поділяється на два класи. До першого слід віднести всі так звані матеріальні цілі, досягаючи яких людина задовольняє свої потреби як істота чуттєво-природна, наділена психікою. Такі цілі зумовлені якостями предметів, що є бажаними для людини. До цього класу слід додати всі умовні інструментальні цілі - засоби для досягнення інших цілей. У другий клас Кант виокремив моральні цілі, за посередництва яких виявляє себе свобідна воля людини в якості ноуменальної розумної істоти. Вагомим наслідком цього було відоме формулювання категоричного імперативу, яке вимагало відноситися до іншої людини і людства в її особі не тільки як до засобу, але також і як до цілі. З урахуванням кантівського положення про автономію моралі людина моральна ставала "кінцевою ціллю" всієї світобудови. Такий високий статус людини полишав можливості, яким б не були обставини, використовувати її як засіб для досягнення будь-яких цілей.

Висновки І. Канта про моральну особистість як про ціль і її самоцінність стали відправними в обґрунтуванні одного з перших варіантів філософії цінностей (Герман Лотце).

По-друге, в працях Канта протиставлення природи і свободи і, відповідно, - сущого і належного набуло саме того вигляду, в якому воно і було закладено в аксіологію другої половини XIX століття як підвалина дуалізму буття і цінностей. "Філософія природи має справу з усим, що є, а моральнісна - тільки з тим що повинно бути"1.

Для Канта було очевидним те, що закони належного не мають невідворотного характеру законів природи сущого. Належне може взагалі не здійснитися. Як підкреслював філософ, є неможливим, "щоб у природі дещо повинно було б існувати по-іншому, ніж воно існує в дійсності...". Належне взагалі не має сенсу в течії природних подій. А отже, існування належного є особливим, відмінним від існування сущого - воно тільки має значення, "означає" для суб'єкта, що зумовлює його цілі.

По-третє, оскільки в природі не має і не може бути іманентно притаманних їй цінностей і смислів, залишається тільки одне джерело їх постачання - сам суб'єкт. Як відзначають російські вчені Ю.В. Перов і В. Ю. Перов, поняття "смисл" і "цінність" у Канта належать не пояснювальному теоретичному ряду з центральним для нього поняттям "причини", а телеологічному, що передбачає розгляд "згідно цілям". Смисл є завжди відповіддю на запитання "для чого?", а не "чому?". Смисли не існують в "об'єктах", а походять з суб'єкту і не пізнаються, а "примислюються" суб'єктом об'єктам. Це стосується і так званих "цінностей життя і культури".

Як ми вже зазначали, ще від Аристотеля йде традиція розрізнення пізнавального і цілепокладаючого (нормативного) відношення людини до світу. В своїй праці "Критика здібності судження" І. Кант відкриває для науки новий оціночний, ціннісний тип відношення. Судження, що є результатом рефлексії здібності судження, - це судження оціночні. Оцінка розглянута Кантом в якості суб'єктивного способу судити про об'єкти, беручи до уваги їх відношення до суб'єкта.

Німецький філософ Г. Лотце запропонував першу філософію цінностей як самостійне вчення, де поняттю цінності було надано статус філософської категорії. Власне з його вчення виросли два конкуруючі в першій половині XX століття напрями філософії цінностей: "неокантіанський" (В.Віндельбанд та його послідовники) і "феноменологічний" (Ф. Брентано, Е. Гуссерль, М. Шелер, М. Гартман).

Для першого напряму (його вчення пов'язують з Баденською або Фрейбургською школою неокантіанства) характерне уявлення про філософію як "нормативну науку" про цінності, що на практиці означає зведення філософії до аксіології.

На думку В. Віндельбанда, філософія може продовжити існування тільки як вчення про загально значимі цінності. Така суб'єктивістська концепція цінностей містить в собі загрозу релятивізму і нігілізму.

Об'єктивістська концепція цінностей була розвинута на засадах феноменологічного підходу. Так М. Шелер виходив з того, що послідовна теорія цінностей може бути тільки апріорною. Підставою для цієї тези було те, що на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтовувати, що ж саме варте поцінування. В реальному житті люди часто цінують те, що не варте поцінування.

Все, що існує в світі, і сам світ, як ціле, може бути носієм цінностей, бути оціненим людиною за ціннісними критеріями. Однак цінностей як таких існуючих самостійно у світі немає. А отже і пізнаватися вони не можуть в досвіді, у явищах, у вчинках і діях людей, тобто апостеріорно. Тому феноменологія цінностей на запитання яким чином і в якій формі цінності доступні людині і її пізнанню відповідає коротко - a priori.