РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ МОРАЛЬНІСНОЇ КУЛЬТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Етика. Естетика


2.1. Моральнісні ідеали та норми античності


Античність вважається колискою європейської цивілізації, античний культурний спадок здійснював могутній вплив на усі наступні етапи розвитку культури, аж до сьогодення. Саме в умовах давньогрецької античності виникає етика як практична філософія. Це відбувається в умовах, коли уже сформувались певні норми, які незважаючи на свою не повну втіленість в життєдіяльності, виступають основою критичної оцінки общинно-організованих полісів. Але попередній історичний досвід ніколи повністю не зникає. Родосімейні взаємовідносини перестали бути основною організаційною структурою суспільства. Та вони існують в формі підпорядкованій ідеям громадянської доблесті і створюють прийнятність моральнісних практик варварських суспільств ще довгий час. Найбільш суттєвий і значний досвід є втіленим в героїчному епосі, який виступає непересічним почуттєвим фоном, що формує ціннісні засади життя. Філософсько-етична думка класичної епохи давньогрецької цивілізації, постійно змушена, напрацьовуючи нові засади для відповіді на питання: "Яка людина є втіленням доброчинності?", узгоджувати їх з актуальним, або по суті доморальним досвідом, або уже неморальнісним в нових умовах життя. Моральнісні цінності середніх слоїв міського населення тісно пов'язані з особливим образом життя ремісників, дрібних торговців, дрібних власників будинків і землі, представників вільних професій. Формування такого специфічного типу поведінки в європейському ареалі відбулось також в античному світі. Повчальна література закликала до помірності, обмеження матеріальних потреб, побутового аскетизму, законослухняності, високо поціновувалась людська праця, об'єктивно виражались типові для такого середовища ідеали та норми. Особливість моральності такої досить чисельної частини населення співіснує поряд з аристократичним стилем життя привілейованих прошарків населення, а також поряд з життям бідноти.

Нормативний зміст такого типу моральнісної свідомості досить виразно представлений працею Гесіода "Труди и дни", у "Золотих віршах" піфагорійців, поміркованій розсудливості у Аристотеля, творі Ксенофонта "Про господарство", трактаті Катона Старшого "Про землеробство" та ін. Розсудливість передбачає здійснення вчинків, що стосуються людських благ. Для цього потрібна здатність розбиратися в конкретній ситуації, уміння приймати поради, узагальнювати досвід, передбачати наслідки своїх вчинків. Уміння знаходити засоби, які відповідають цілі у поєднанні з доброчинністю стає справжньою благорозумністю. Цей специфічний етос в значній мірі пов'язаний з корпоративною регламентацією поведінки. В подальшому моральнісні настанови входили в устави об'єднань ремісників, цехів, гільдій, тощо, і їх порушення каралось виключенням із корпоративного об'єднання.

В ході динамічного формування давньогрецької полісної державності людина виходить за межі кровнородинних відносин і общинного масштабу життя. При цьому відкривається принципово новий соціальний простір, який є простором індивідуальної свободи і особистісної самодіяльності людини. Цей соціальний простір свободи створює можливість принципово нових форм спілкування..

Ідеї загальнолюдської єдності вперше виразно проявили себе на духовному горизонті людства саме в "вісьовий час" (8 -6 ст. до н.є.). З усвідомленням спільної природи всіх людей пов'язана поява уявлень про універсальні, загальнозначимі цінності .Якісно новий статус особистості давав можливість подолання інерції "довісьового" традиціоналізму, недовіри до нововведень, що в свою чергу відкривало шлях розвитку критичного творчого мислення. Таке мислення виступало запорукою виникнення морального ідеалу, що суттєво відрізнявся від освячених традицією і звичаями норм. Утвердження нового, якісно більш високого статусу особистості мало неоднозначні наслідки: поряд з раціоналістичною критикою сущого стверджується і конкурує з нею такий принцип духовного життя як віра. Уявлення про те, що віра має для людини більше значення, ніж виконання традиційних обрядів, - також продукт "вісьового часу". Саме в цей час віра і розум стають двома протилежними і в той же час нерозривно пов'язаними полюсами духовного життя між якими існує постійна взаємодія. Ключовою для духовно-етичних цінностей, їх зростаючого регулятивного потенціалу стала ідея про неспівпадіння сущого і належного, уявлення про те, що світ перебуває у злі. Гостре переживання цього неспівпадіння викликало до життя прагнення привести оточуюче життя у відповідність з досконалістю Бога, з нормами, що Він їх дає людям аби якнайбільше наблизитися до Нього. Найчастіше це прагнення виступало у вигляді бажання врятувати недосконалий світ, що занурений у зло і пороки. Тому релігії, що виникають в цей час позиціонують себе як "релігії спасіння". Для них типовим є різке протиставлення сакрального і світського порядків буття, сферою абсолютних цінностей і конкретним повсякденним життям.


2.2. Духовно-етичні цінності релігії "спасіння"


Подальший розвиток ідеї вселюдської єдності пов'язаний зі становленням двох світових релігій, час виникнення яких знаходиться уже за межами власне "вісьового часу": християнства і ісламу. Основною ознакою світової релігії являються не стільки просторові і часові координати, скільки принципова установка на відмову від тих обмеженостей, що їх накладає приналежність до родової, етнічної, національної спільноти. Універсалізм ґрунтується, насамперед, на духовних силах особистості поза залежністю від її походження, конкретних поглядів, соціального стану, приналежності до конкретної культури. На основі світових релігій і філософських шкіл виникли великі цивілізації, або субекумени : західна, близькосхідна, арабо-мусульманська, індійська і китайська. Субекумена - це завершена спроба наднаціональної культури, що виробила самостійну філософію або світову релігію, що стала основою світоглядних орієнтацій в повсякденному житті. Кожна із субекумен внутрішньо орієнтована на перетворення в світову цивілізацію, по своїй ідеї, по своєму задуму всі вони універсальні. В історичному процесі стверджується не один тип універсалізму, а складне переплетіння і взаємодія якісно різних універсальностей. У свідомості пророків, мислителів і законодавців всіх субекумен жила ідея світової цивілізації, але фактично їх своєрідні культурні світи не виходили за межі локального регіону. Так було до тих пір, поки одна із субекумен - західна - не здійснила якісний стрибок у своєму розвитку, внаслідок чого вона досягнула такого динамізму, що змогла зробити об'єктом своєї діяльності всю планету, вперше встановила систему зв'язків, що охоплює всю Землю. В цьому розумінні західна цивілізація виявилась самою універсальною. Специфіка сучасного Заходу значною мірою визначається особливою інтенсивністю процесів, хоч набір основних ідей був присутній у всіх її центрах. Саме у Східному Середземномор'ї більш значним було ствердження особистісного начала, зміни більше захопили суспільно-політичну сферу. Два основні центри "Афіни" і "Ієрусалім" представляли дві складові духовного життя - розум і віру. Між античним еллінським раціоналізмом і релігією давньопалестинських пророків виникло певне поле взаємодії, яке призвело до синтезу їх у християнстві при збереженні кожного із цих джерел у їх самостійності. Для християнської традиції особливо характерним є акцентування на людській особистості, яка може вибудовувати особисті відносини з Богом. Дар свободної волі ґрунтувався на трьох основах: 1) прямої особистої причетності людини до Бога; 2) зв'язку людського існування з ідеальною будовою Буття, з Логосом; 3) певна автономія людини у політичних, економічних і сімейних справах, яка врегульована правом. Внаслідок цієї особливої активності людини в європейському західному ареалі з особливою силою проявлялось прагнення подолати розрив між "сущим" і "належним". Зростання розриву між духовним ідеалом і життям , належними соціальними доброчинностями і соціальною практикою створюють передумови для зростання такого важливого фактору суспільної інтеграції в елліністичній культурі, як духовні моральнісні цінності. Історично, з часом їх нормативно-регулятивний потенціал закріплюється в системі римського права, а духовно-орієнтаційні можливості найбільш масштабно були втілені в християнський релігії.

На сучасну ситуацію пошуку консенсусу між релігійними та світськими засадами моральнісної культури значний вплив мають досить полярні моральнісні системи Середньовіччя та Відродження.

Найбільш послідовно всі сторони життя підкорились релігійним засадам у феодальному суспільстві європейського середньовіччя. У феодальному суспільстві моральні цінності, суспільні ідеали, навіть безпосередньо пов'язані з питаннями влади, власності не мають самодостатньої цінності без включення в контекст релігійного смислу суспільних відносин. Самодостатнє прагнення до отримання прибутку, накопичення багатств були не властиві більшій частині цього суспільства: виключення складали церква, купці, частина дворянства в кінці цієї доби. В умовах раннього середньовіччя панівному класу багатство було необхідним, насамперед, для повноцінного виконання функцій, що передбачались суспільним статусом, а не як самоцільне джерело накопичення і збагачення. Послідовна релігійна доктрина виходить із понадприродної єдності віри і добрих справ в цілісному акті релігійного життя, яке є шляхом до доброчинності у спілкуванні з Богом. Саме такі якості демонструють "святі", житія яких сповнені прикладами досконалого богоспілкування. Для них є характерним те, що власна гідність і закон досконалості закорінені у волі Бога. Святість не є доброчинністю у вузькому розумінні, як одна із доброчинностей, або як підсумовуюча їх. Вона є цілісним визначенням всіх проявів людини. На відміну від античності в умовах класичного середньовіччя етичні цінності не являлись самостійною силою. Етична освіченість пов'язувалась переважно з етикою Аристотеля, ідеями та зразками поведінки стоїків. В реальному практичному житті нормативна регуляція здійснювалась в більшій мірі через місцеві форми звичаєвого права. В Середньовічних професійних об'єднаннях турбувались про порядок у взаємовідносинах, сприяли розвитку братства і солідарності, засуджували розпущеність, марнотратство, крадіжки, хуліганство, пияцтво, заохочувалась взаємодопомога і благодійництво. У членів таких корпоративних груп формувалась чесність, порядність, специфічні уявлення про честь і справедливість. В кінці середньовіччя ці впливові моральні цінності по традиції зберігались в середовищі міських жителів, хоча соціальна структура міст почала змінюватись.

Західнохристиянська і східнохристиянська традиції суттєво різнились в питанні стосовно визначення основної форми, в якій відбувається моральнісна реалізація людини. В західній Церкві моральність тісно пов'язана з церквою як соціальною організацією. Основний акцент надається поведінці християнина у відповідності з тими високими моральними нормами, що є характерними для Нового заповіту (євангеліє від Матвія, послання від Іакова, та ін.). Тому дуже важливим в очах християнина католика є баланс добрих справ і гріхів. При такому підході досить природнім є бажання людини мати механізм, що дозволяє бути менш гріховним в очах Бога. Середньовічний католицизм робив акцент на вченні про прощення, що втілилось в особливу практику покаяння, створення посібників для сповіді з деталізованою нормативною класифікацією провинностей і гріховних діянь. Ця більша орієнтованість на діяльність, вчинки в ситуаційно мінливому, плинному соціокультурному просторі приводила до адаптації першопочаткових заповідей Священного Писання. Для католицизму в більшій мірі було характерно інституційне оформлення благодійницької діяльності; для ченців різні форми соціальної активності розглядались як головний шлях до особистісної святості. Детальна розробка проблем соціальної етики була здійснена в схоластичних "Суммах" - творах енциклопедичного характеру.


2.3. Вектори моральнісного розвитку Відродження та Реформації


Фундаментальне значення культури Відродження для сучасної західної цивілізації полягає в тому, що доба Відродження породжує декілька векторів моральнісного розвитку Європейської культури:1). особистісне, творче, моральнісне самоствердження вузького кола інтелектуалів, пронизане пафосом громадянського служіння. 2). значний моральнісний потенціал демократично спрямованих соціально-політичних перетворень.3). якісні зміни стилю життя, новації в царині побутової моралі, вихованні, міжособистісному спілкуванні.

Це призвело до суттєвого збагачення змісту категорій гідності, справедливості, громадянського гуманізму, актуалізувало ряд доброчинностей, заклало засади внутрішньої свободи особистості, що опосередковано зміцнює моральні засади спілкування. Саме від цієї доби починається відлік світського морального світогляду, не підпорядкованого повністю релігійній вірі. Втрата цілісності життя проходила поступово і переваги перехідного типу культури, яким було Відродження давали значні можливості для збагачення традиційної культури. Значимість моральних відносин і нравів професійно-організованих дрібних власників суттєво зросла в контексті формування ранніх буржуазних відносин. Збільшення впливовості цієї моралі може бути засвідчено працею видатного гуманіста раннього Відродження, Л.Б.Альберті, який у відповідь на потреби флорентійського бюргерства XV ст., написав трактат "Про сім'ю". Вона була новаторською уже в тому, що людина високого суспільного статусу приділяє таку увагу господарчій, побутовій моралі. Проповідь працелюбства у Альберті відноситься не тільки до підлеглих людей, а й до хазяїна та хазяйки і всієї сім'ї панів. Велике значення надається ощадливості, осуджується пусте гаяння часу, позитивно оцінюється прагнення до збагачення. Поєднання бюргерської і дворянсько-лицарської моралі було ще незвичайним явищем на той час.

Моральнісна традиція домінування етики доброчинності, що іде від героїчного суспільства часів античності до середньовіччя ґрунтується на зверненні до тих історичних прикладів, які є ключовою частиною виховання в людях доброчинності. Тому вони залишаються непересічним традиційним духовно-культурним спадком, який треба зберігати і використовувати у виховному процесі та інституційних механізмах впливу на реальні нрави.

Середньовічний світ підходив до свого остаточного завершення у XV- XVI ст. Саме в цей час основні культуротворчі засади його життя вичерпали можливості впливу на внутрішній світ людей, що пройшли через значну духовно-культурну модернізацію. Ціннісно-нормативні ідеї та ідеали Відродження визначили соціокультурний простір життя як сферу свободної діяльно-творчої самореалізації людини. Християнські цінності залишались вагомим чинником функціонування соціальних інститутів і важливим впорядковуючим і орієнтуючим фактором внутрішнього життя. Водночас, метаморфози людської суб'єктивності, її розкріпачення випереджали суспільну трансформацію, що приводило до революційності, як загального знаменника моральнісної культури Реформації.

Основний напрям духовно-моральнісного очищення в умовах Реформації пов'язаний з поглибленням віри в спокутувальну жертву Христа на основі безпосереднього долучення до істини самим християнином за допомогою Святого письма, передусім Евангелій, без надмірного посередництва церкви у цій справі. На цій основі виникає протестантська церква, яка вважає, що спасіння людини залежить не лише від виконання "добрих справ", особливо у вигляді обрядів і жертв на користь церкви, а від глибини внутрішньої віри. Формування протестантських сект було пов'язано з відновленням тих норм моральності, що були характерними для ранньохристиянської общини.

Членами цих сект визнається можливість втілення християнських ідеалів не полишаючи світського життя, встановлюється єдиний високий стандарт моральнісних вимог. Всі сфери життя християнина визнаються значимими для спасіння, що стимулює активну розробку проблеми відносин людини і соціуму. Протестантське духівництво обирається мирянами, в протестантизмі немає чернецтва, богослужіння складається переважно з проповідей, спільних молитов і співання псалмів. Такі організаційні засади в поєднанні з активізацією внутрішньої духовної роботи приводять до суттєвого зростання продуктивного потенціалу моральної свідомості мирян, як бюргерів, так і народних низів суспільства.

Існує значна різниця в нормативно-регулятивному потенціалі протестантизму та більш ранніх історичних формах християнства, зокрема католицизму. Протестантська етика має істотні переваги в механізмах доведення до практичного виконання, до сущого своїх ідеалів належного. Вплив цього етапу розвитку моральності, його роль у формуванні сучасних універсальних цінностей західного світу є надзвичайно вагомою.

Попри всю складність і можливість неоднозначної оцінки багатьох подій і в ході Реформації, і після її завершення існують підстави для визнання величезного духовного зрушення, започаткованого М.Лютером. Воно прямо пов'язано з співвідношенням духовних потреб, інтуїцій, потягів з моральною доброчинністю людини. Зазвичай моральна доброякісність людини визнавалась достатньою підставою для спасіння душі. Але це було збідненням, спрощенням християнства як релігії особистості, що напружено та могутньо тягнеться до люблячого Бога, вищого абсолютного блага. Моральні правила і оцінки , слухняне виконання моральних вимог є перебуванням у нормативно-регулятивному вимірі соціального життя. Загроза ототожнення їх відносного змісту, надмірного наближення до юридично-правової форми розриває об'єктивно можливий і бажаний для внутрішнього життя людини синтез морального і духовного. В ситуації розпадіння цих засад люди, що усвідомлюють себе морально здоровими, у духовному плані є безнадійно хворими і невиліковними. Правда християнської свідомості в спасінні через Бога, який є любов'ю. Тому етика любові є більш глобальною і універсальною ніж етика закону. Зведення потреби у доброчинності до страху перед покаранням є безсумнівним спрощенням вищих духовно-етичних вимірів людини. Живе релігійне начало людської душі не протистоїть моралі і релігії як таким, а лише відносним по змісту, застарілим у часі моральним нормам, або формалізованій релігії, нещирій релігійності без живої віри в пріоритет духовно-любовного прийняття світу. Буденний моралізм (практично-необхідний в певних ситуаціях) не є всією повнотою духовно-етичного життя людини. Це дуже часто забувалось і викривлялось в історичній християнській свідомості. Саме протистоянням такій практиці, таким приземленим світоглядним орієнтаціям, намаганням утверджувати християнство як релігію людяності М.Лютер заслужив шану нащадків. Моральнісні сили людини надзвичайно підсилюються, коли вона відчуває підтримку вищих своїх сил і того джерела, яке напоює їх. В цьому стані їй під силу героїчне, вона здатна на високу моральність, на подвиги. М.Лютер це одного разу висловив так: "інакше я не можу".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Етика. Естетика» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ МОРАЛЬНІСНОЇ КУЛЬТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ“ на сторінці 1. Приємного читання.