РОЗДІЛ 4. ОБРАЗНА СТРУКТУРА МИСТЕЦТВА

4.1. Образ як художня універсалія мистецтва

Немає людини, що не відчула б на собі дивовижний вплив мистецтва. Продукт естетичного відношення до світу, воно надто відмінне від інших діяльностей, що формують світ людського буття. Контакт з ним не потребує спеціальних зусиль, адже здійснюється через переживання, де людина виступає у повноті своїх інтересів, потреб та здібностей.

Людська відкритість мистецтву є по-справжньому унікальною: художнє обов'язково відгукується в нас, відповідає на найпотаємніші запити, граниться нашим особистим сприйняттям. Так спрацьовує прагнення до досконалості, що є спонукою людського саморозвитку, вираженою також і в естетичній природі мистецтва.

У світі художнього, де над людиною не владні обставини життя, вона по-справжньому розправляє крила, отримуючи можливість вільної реалізації. Поринаючи в уявну дійсність, де реальні життєві колізії перетворюються на інший рід буття, вона мобілізує всі свої внутрішні сили - від психологічно-мотиваційних до дієво-вольових. Перехід дійсного в уявне з його наступною трансформацією у складову особистого буття здійснюється завдяки художньому образу - посереднику між двома світами: художнім і реальним.

Образність є специфічним засобом художнього освоєння дійсності, унікальною мовою мистецтва. Саме вона дозволяє нам вільно почуватися в його просторі, приміряти на себе чужі долі і обставини, переживаючи їх, як свої, знаходити в ньому духовні орієнтири та стимули для подальшого життя.

Визначення мистецтва як образного відтворення дійсності, як "мислення в образах" вже давно не потребує доказів. Художній образ концентрує у собі все: творчий задум, пошук необхідних виразних засобів, внутрішню діалектику творчого процесу, закономірності художнього сприйняття й, нарешті, програму соціокультурного існування твору. Образ працює звуком, словом, кольором, пластикою, рамкою кадру тощо, потребуючи матеріальної вираженості зображальних, виразних, композиційних та інших компонентів образної структури.

Вибір художньо-образних засобів пов'язаний з особливостями обраних для відображення граней дійсності, а також з характером людського сприйняття, сформованим суспільно-історичною практикою. Багатий і різнобарвний людський світ знаходить в образному арсеналі мистецтва свої найточніші відповідники, адже підвладне слову виявляється закритим для живопису, органічне для пластичних мистецтв - інертним для кіно, формотворче для музики - аморфним для архітектури тощо.

Слово з йому багатозначністю та смисловою ємністю, здатне передавати найтонші нюанси почуттів та вражень, залишаючись, водночас, знаряддям думки та почуттєво потужним зображальним засобом, формує образну основу літератури, яка відкрита до найменших порухів життя. Сама тканина мови, пристосована до порівняння, переносу значень, їх заміщення подібним, створює ґрунт для словесної образності, чия пластичність забезпечує літературі родожанрову універсальність, а також роль основи для інших видів мистецтва, зокрема театру, кіно та деяких музичних жанрів. При цьому кожний з них не втрачає своєї художньо-образної оригінальності. Зокрема, у музиці - це звук в його висотно-функціональних та ритмо-часових співвідношеннях. Музичний образ будують інтонація, тембральне забарвлення звуків, порядок їх чергування, темп.

У живопису образ створюється малюнком, кольором, грою світла і тіні, фактурою накладання фарб, ритмом побудови простору, вибором типу перспективи - способу зображення предметного світу на площині. У графіці, крім рисунка, на це працює лінія, штрих, пляма, а також контрастне тло. Образне значення останнього для монохромного пейзажного живопису ще у УІІІ ст. обґрунтував його творець китайський художник і поет Ван Вей, давши йому назву "пустотно-біле". На думку митця-теоретика, саме воно загострює виразність чорної туші.

У пластичних образах світ освоює скульптура. Зображаючи матеріальне тіло у реальному просторі, вона прагне досягти тривимірності об'ємно-пластичної форми, оперуючи для цього об'ємом, силуетом, фактурою обраного скульптором матеріалу, поставою як виявом потенційного руху. При цьому у станковій скульптурі найважливішими у творенні образу виступають індивідуалізація та точна психологічна характеристика зображуваного, в той час як для декоративної скульптури головним є, передусім, запас умовності, необхідний для її органічного злиття з предметно-просторовим середовищем, природним чи архітектурним. Монументальна ж скульптура, зазвичай розкриваючи загальнозначущу ідею, вимагає від образу максимального узагальнення, архітектонічності, композиційної цілісності при вільному використанні форм та пропорцій, що підкреслено відмінні від реальних. Саме це дозволяє перетворити людську фігуру на промовистий духовний символ.

В архітектурі, іншому об'ємно-просторовому виді мистецтва, здатному набувати пластичних характеристик, формування образу підпорядковано її суті - організації простору для життя та діяльності людини, його естетичного оформлення. Тому її образну структуру позначає прагнення до впорядкованості, конструктивність, тектоніка, співвідношення масштабів, узгодження функції і форми, ритмічність та пластика об'ємів і ліній, фактура та колір матеріалів, а в малих формах - елементи функціонально-декоративного значення.

Практична функція, спільна у декоративного мистецтва з архітектурою, обумовлює і певну схожість у формуванні образів, зокрема, конструктивність, єдність форми і декору. Та все ж образно-виразною домінантою останнього є відкритість до формування художніх синтезів, прагнення до створення ансамблю - з природним середовищем, всередині інтер'єра тощо.

Слід розуміти, що образні відмінності всередині родовидової та жанрової систем мистецтва в цілому не є абсолютними. Його багатий світ виник не одразу, його зображально-виражальна мова складалась у загальну художньо-образну структуру поступово. Тому міжвидове перетікання образних засобів - річ природна, зважаючи на всезагальність естетичного відношення людини до світу, а також на те, що і в самій дійсності, яку відображає мистецтво, все пов'язано і немає однорідних зон. Тому не дивно, що поряд з динамічною пантомімою, що колись заклала основи танцю, у хореографічному образі розвинулись пластичність, ритм і симетрія, орнаментальність танцювального малюнка, загальна декоративність.

Складними комплексами, де органічно взаємодіють різнорідні образні засоби, є синтетичні види мистецтва, зокрема театр і кіно. їх просторово-часова і видовищна спільність, залежність від літературної основи, актора і режисера не виключає притаманної кожному власної художньо-образної специфіки. Якщо кіно пропонує вже сформований художній продукт й готові до сприйняття художні образи, то творення театрального образу відбувається у безпосередній присутності глядача, до того ж - стільки разів, скільки постановок має спектакль.

Якщо кіномистецтво головними засобами виразності обирає монтаж, план знімання, рухомість камери та ракурс, світло та колір, то виразною домінантою театру виступає слово, чия наявність у фільмі не є принциповою, а також вчинок і народжений ним конфлікт. Прагненню кінообразу до видовищної конкретності, граничної природності, до укрупнення значущих деталей відповідають характерні для театру його підкреслена декоративність, театралізація речово-середовищного подання, награні, декламаційність, акцентування на жесті та міміці.

Свої художньо-образні домінанти мають й інші видові комплекси, як, зокрема, телебачення, що працює живими зоровими образами, використовуючи ефект безумовності зображення та безпосередності контакту з аудиторією. Саме життя ставить естетику перед необхідністю їх досконального вивчення.

Знадобилось немало зусиль, щоб розкрити необхідність специфічно-видових образно-виразних засобів та й інші художні закономірності, адже свою історичну ходу мистецтво починало в синкретичній структурі первісної культури, що не знала меж між суто художнім і життєво-практичним. Величезна дистанція відділяє прадавнє сприйняття художньої творчості як продукту потойбічного, трансцендентного джерела від його сучасного філософського розуміння як особливої - естетичної - форми освоєння дійсності, як відношення до неї з позицій міри і досконалості.

Мистецтво послідовно реалізує універсальний характер естетичного відношення, спрямованого на гармонізацію стосунків людини зі світом, перетворюючи людську практику на художню реальність. Його власною універсалією, яка забезпечує цю можливість, виступає художній образ - спосіб художньої трансформації дійсності з позицій суспільних потреб та людських уявлень про досконалість.

Зв'язок мистецтва з художньою якісністю не є причиною вбачати в образі щабель у досягненні художньої досконалості. Образність - мета всіх зусиль митця - є творенням специфічної реальності, яке універсалізує персональні уявлення про багатомірну людську дійсність: художній образ виступає тут як її пізнання, як її освоєння, як форма впорядкування знань про неї.