РОЗДІЛ 4. ТИПОЛОГІЇ ЕТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Зазіхання моралі на абсолютність та первинність в християнстві знайшли зовсім інше пояснення. Джерело моралі та її зміст були винесені за межі компетенції людського розуму та пов'язувалися з Богом.

Хоча релігія повинна була виправдовуватися перед розумом, спираючись на систему раціональних суджень, лише новочасова філософія здійснює крен до раціоналізму.

У своїх нормативних висновках раціоналістична етика XVII ст. (Р. Декарт, Б. Спіноза) була стоїчною: освічений ізольований індивід силою свого природного розуму шляхом упорядкування внутрішнього духовного життя здатний подолати протиріччя практичного життя. Можливість раціонального конструювання поведінки витікала із ідеї всесвітнього взаємозв'язку природи, політики, індивідуального життя, яка фіксується розумом у вигляді простих, загально значимих та незмінних правилах. При цьому інструментом "успішної техніки" правильного життя є стримування почуттів, підкорення емоцій автономним розумом. Людина опиняється перед вибором двох альтернатив: підкорюватися логіці речей зовнішнього світу та своїй тілесній природі або піднестися над природою, опанувати свої афекти. І раціоналістична етика закликає індивіда обирати другий варіант, який дозволяє розуму шляхом самопримусу змінювати своє життя.

Найбільш впливове значення для подальшої долі етики мала раціоналістична теорія моралі Імануїла Канта, яку він побудував виходячи із того, що вимоги моралі повинні мати єдиний для всіх, загальнозначимий характер. На відміну від різноманітних суперечливих природних схильностей лише розум забезпечує справжню всезагальність та надає єдино надійний критерій поведінки. Розум є тим, що дозволяє виявити моральність та реалізувати її як вільний вибір поведінки, який цілковито залежить від самого індивіда. Саме розум, а не природні інстинкти, виявляє справжнє призначення людини - бути моральнісною істотою. Наявність розуму у людини відрізняє її від інших істот, і головне, свідчить про моральне єднання із всім людством.

В основу моралі не може бути покладене "щастя", оскільки воно є занадто невизначеним та суб'єктивним, залежить від різних умов, та й сама мораль по відношенню до щастя може виступати лише засобом. Тому вищий принцип моральності не може бути виведеним із емпіричного досвіду - реальних звичаїв, оскільки важливим є не те, як люди вже вчиняють, а як повинні вчиняти. Мораль - це не те, що закладено природою, не той стан, який досягається людиною завдяки природним схильностям, а те, що здійснюється всупереч їй, те, що людина повинна досягти. Отже, моральнісний закон - це не закон "сущого", того, що є. Це закон "належного", того, що має бути. Такий закон моральної, належної поведінки повинен бути незалежним від будь-яких цілей, абсолютним, безумовним, що й забезпечить його всезагальність. Оскільки загальнозначимість не виводиться із суб'єктивного досвіду, закон виявляються не через зміст вчинку, а у його формі - максимах (принципах) волі. Його абсолютність проявляється в тому, що моральний закон містить свої засади в собі, а не у зовнішніх об'єктах (Бог, природа, соціум), не від чого не залежить, є самодостатнім. Його безумовність проявляється в тому, що закон моральності породжується самою волею індивіда. Отже, мораль має не тільки об'єктивний, загально значимий статус и виступає як обов'язковий закон, але є невід'ємною від волі індивіда, її автономії.

Сутність моралі полягає не в підкоренні людини зовнішнім силам, а у ставленні до однакового для всіх закону. Саме завдяки розуму людина має здатність не просто слідувати закону, але й встановлювати самому для себе закони й підкорюватися їм, або іншими словами - здатність до автономії - самозаконодавства. Людина буде чинити морально лише тоді, коли діє, керуючись лише власним розумом - доброю волею. Людина є моральнісною істотою, оскільки її воля є розумною, а моральність має зобов'язуючу силу тому, що розум керує почуттями та схильностями. Отже, для І.Канта моральність - це певний спосіб мислення, стан волі, коли вчинки здійснюються лише із поваги до закону.

Основний закон моральності німецький філософ називає категоричним імперативом, який є єдиним, але має три формулювання. Перша "формула універсалізації" - "Вчиняй тільки згідно такої максими, відносно якої ти в той самий час можеш побажати, щоб вона постала всезагальним законом"1 - вводить процедуру мисленевої універсалізації вчинку для контролю своєї поведінки. Індивід перед здійсненням вчинку повинен уявити, чи можуть всі розумні істоти вчиняти так само, як збирається вчиняти він. Якщо ні, то слід відмовитися від такого вчинку, оскільки він зруйнує моральну єдність індивіда із всім людством. Друга "формула персональності" - "Вчиняй так, щоб ти завжди використовував людство і в своїй особі, і в особі будь-якого іншого також як мету, але ніколи як засіб" - стверджує перш за все повагу до людської особи та її самоцільності й самотинності. Третя "формула автономності" вбирає в себе "принцип волі кожної людини як волі, що всіма своїми максимами встановлює всезагальні закони" робить акцент на добровільності та самостійності в установленні морального закону. Отже, сутність моральнісного закону полягає в тому, що він стверджує всевладність практичного розуму, автономію волі, свободу, самотинність особистості.

Таким чином, І. Кант в пошуку абсолютного, всезагального закону моральнісної поведінки прийшов до висновку, що такий закон може бути лише формальним. Моральнісний закон має відношення лише до форми поведінки, а не її змісту, оскільки кожний вчинок є конкретним, пов'язаним із конкретними цілями, потребами, обставинами, прив'язаностями та складною мотивацією діючих осіб. Звідси не може існувати жодних змістовних моральнісних законів, оскільки вони завжди будуть суб'єктивними. Абсолютний моральнісний закон полягає в тому, що слідує діяти згідно правилам, які можуть бути всезагальними. При цьому моральнісна форма вчинків окреслює межі людської дії, вписуючи їх в парадигму людяності та свободи.

Позитивним здобутком раціоналістичної етики було створення самої теорії етики як практичної дисципліни, яка призвана допомагати людині вирішувати життєві проблеми. Раціоналісти прояснили природу моральних уявлень, які у своїй сукупності утворюють цілісну систему логічно пов'язаних понять, та в якій окремі уявлення обґрунтовуються за допомогою загальних. Це надає перспективи для вирішення конкретних життєвих моральних проблем шляхом чисто логічного виводу із єдиного загального принципу. Однак раціоналістична етика, як і всі інші етичні програми, підлягала критиці. По-перше, виводячи весь зміст моральних вимог із єдиного принципу, раціоналісти емпіричного напрямку не можуть науково обґрунтувати сам цей принцип, а лише пропонують визнати його в якості не потребуючого доведення самоочевидного факту. По-друге, у своїх крайніх формах етичний раціоналізм може призводити до догматизму, перетворенні моралі на сукупність прописних істин, які в готовому вигляді надають рішення будь-яким проблемам. По-третє, висловлюються сумніви стосовно спроможності вирішувати моральні питання в узагальненій формі, оскільки кожна моральнісна ситуація є унікальною, неповторною, а сама практика людської діяльності часто засвідчує дилемність таких ситуацій. По-четверте, саме кантівський варіант пояснення моралі як квінтесенція раціоналізму наражався з боку критиків його вчення на основні стереотипні звинувачення у формалізмі, антиевдемонізмі, ригоризмі та практичному безсиллі. Головний недолік зведення моралі лише до форми воління вбачається в тому, що із неї тим самим вихолощується живий зміст - відчуття індивідуума, реальні звичаї. Антиевдемоністична спрямованість етики створює проблему для практичної реалізації такої теорії, оскільки виключення щастя із проекту правильного життя наражається на супротив з боку буденної свідомості. Ригоризм кантівської етики, який пов'язується із протиставленням обов'язку схильностям, набуває негативної оцінки через те, що така позиція призводить до дискредитації чуттєвої природи (оскільки любов, альтруїзм, симпатія є природними схильностями), апології аскетизму та прихованого ханжества. Звинувачення у практичному безсиллі витікало із того, що розуміння моралі як певного стану автономної волі замикало її лише на сфері належного, абстрагуючись від конкретної реалізації вчинку. Знання того, в чому полягає доброчесна поведінка, не робить поведінку доброчесною. Однак слід зазначити, що кантіанці та сучасні кантознавці багато в чому долають однобічні оцінки кантівської спадщини.

Принципово протилежну позицію в поясненні засад моралі та форм її виявлення займали представники етичного сентименталізму , які повністю або частково засновували мораль на моральному почутті (відчуттях, емоціях). Родоначальником сенсуалізму є англійський філософ Ентоні Е. К. Шефтсбери, який у XVIII ст. ввів в обіг термін "моральне почуття", для позначення здатності відрізняти та пізнавати добро і зло, а також судження про них. Концептуальну розробку цього поняття та розвиток етико-сенсуалістських ідей здійснювали здебільшого представники англійської та шотландської філософії (Б.Мандевіль, Ф. Хатчесон, А. Сміт, Д. Г'юм та ін.)

На противагу раціоналістичній філософії сенсуалістична традиція виробляє конкретне розуміння суб'єкту, розглядає людину в цілісності її вітальних, емоційних, інтелектуальних та естетичних проявів. Це не в останню чергу було пов'язано із тим, що індивід в нових соціально-економічних реаліях стверджував себе у всій емпіричній наочності, коли особисті інтереси постають нормою життя. А так, виникає потреба в етичній легітимації безпосередніх почуттів, задоволення особистих потреб та інтересів. Таким чином, мораль із сфери переконань, мотивів, регулятивних принципів переноситься в область практичних відносин.

Виявлення природи та суті моралі здійснюється сенсуалістами через протиставлення ролі розуму та почуття у моральних відносинах. Розум визнається неспроможним у сфері моралі, оскільки сенс моралі полягає у тому, щоб впливати на дії людей. В той час як розум спрямований на істину чи хибу, моральне почуття має своє спрямування на оцінку афектів та бажань, які не можуть вимірюватися за критеріями істини чи хиби. Розум як духовна здатність є пасивним та інертним, а так, й не може впливати на активні дії та бажання. Моральні почуття є активними, оскільки чеснота і порок є активним переживанням в душі того, що відбувається з людиною у зовнішньому світі та оцінюється як позитивне чи негативне. Моральні почуття є автономним, незалежними від утилітарних та корисних міркувань, а користь, корпоративність, авторитет є тими чинниками, які швидше впливають саме на розум, а не на почуття. Тому саме моральне почуття є здатністю покладати правильну мету, а розум є здатністю визначати засоби для досягнення цієї мети.

Висхідним поняттям сенсуалізму є поняття природної моралі. Як і в інших емпіричних теоріях, сенсуалісти вбачають витоки моралі в елементарних психічних реакціях живої істоти - прагненні до приємних відчуттів та уникненні болю. Природна мораль являє собою життєве відчуття простої, доброчесної людини, душевна рівновага якої гарантується її власною старанністю і скромністю. Дослідження природних засад дій людини призване віднайти засоби для того, щоб зробити таке життя не лише правильним, але й щасливим. Прагнення до такого життя поєднує в собі фізичні, емоційні та інтелектуальні потенції людини та соціальні впливи, і в якості такої цілісності постає законом природи. Отже, правильне життя людини повинно реалізовуватися у гармонійному синтезі внутрішніх прагнень та зовнішньої загальнозначущої поведінки в єдності різних рівнів буття. Змістовно нормативність сенсуалізму пов'язана з концепцією морального почуття, яке конкретизувалося почуттями симпатії, доброзичливості, поваги, прихильності, співстраждання, правильності, совісті, сорому, любові та ін.

Моральне почуття - це здатність, за допомогою якої людина спроможна сприймати добро і зло, оцінювати рішення та вчинки, моральні якості людини. В такому сенсі моральне почуття є пізнавальною здатністю сприйняття ціннісних феноменів. Таке почуття є вродженим, інстинктивним, органічним за своєю природою, а його характер є безпосереднім, самоочевидним, інтуїтивним. Похідними від морального почуття є як відчуття задоволення, що супроводжує здійснення або споглядання добрих справ, діяльності, так і відчуття страждання від співпричетності до протилежних дій.

В етичному сентименталізмі склалися різні способи обґрунтування моральної природи людини, які умовно можна позначити як індивідуалістично-критична (Б. Мандевіль, К. А. Гельвецій) та альтруїстично-гармонізуюча (Ф. Хатчесон, Д. Рюм, А. Сміт) ліні.

Індивідуалістично-критичний сенсуалізм вибудовує свою етичну нормативну програму, виходячи із наступних засновків: етика не може бути абстрактною, відірваною від фактів реального соціально-економічного і політичного життя в його історичному розвитку. Тому його представники не обмежуються дослідженням засад моралі та її загального принципу, але й прагнуть прослідкувати дію цих начал у всіх сферах суспільного життя, показати не якою повинна бути людина, а якою вона є насправді. Одночасно із критикою суспільства здійснюється й критика етики раціоналізму та теорій альтруїстичної моралі. Аналізуючи стан речей сучасного для них суспільства, критично налаштовані сенсуалісти були одностайними в поясненні справжньої мотивації діяльності людини. В основі всіх діянь і рішень лежить себелюбство або приватний інтерес. Слідуючи до задоволення егоїстичних бажань, індивід прагне як до особистої користі, так і до блага іншого. Виходячи із свого власного інтересу, людина визначає, в чому полягає її благо, добро, чесноти. Сприяння благу інших та доброзичливість до інших людей є так само результатом себелюбства та марнославства. Справжні мотиви - егоїзм, прагнення до визнання свої заслуг та поваги з боку інших людей, жага слави та гординя - лише лицемірно прикриваються пристойними мотивами турботи про спільне благо. Навіть такі альтруїстичні почуття як патріотизм, любов до батьківщини тлумачаться як прояв властивого для всіх людей "символічного власного інтересу" - бажання прославитися, піднестися над всіма іншими. Люди поводяться доброчесно лише тому, що чеснота приносить повагу та шану, лестить самолюбству. Мораль не змушує людину відрікатися від свого приватного інтересу. Навпаки, лише слідуючи йому, людина дійсно здатна творити великі справи, рухати суспільство в напрямі матеріального прогресу.

При цьому, питання формування моралі пояснюється по-різному. Французький філософ-просвітитель Клод Адріан Гельвецій стверджував, що себелюбство укорінене у вродженій "фізичній чутливості", яка виявляється у чутливості до задоволень й страждань та постає причиною дій, думок, пристрастей, породжує інші почуття - страх, сором, совість, незалежність. Здатність до відчуття є продуктивною пристрастю, яка проявляється не лише у насолоді життям, але й у творчому акті, здатності до видатних досягнень. При цьому відчуття залежать від зовнішніх вражень та впливів обставин, а так і виховання та законодавчо-політичної організації життя. Саме ці інструменти дозволять природне самолюбство гармонізувати із суспільним інтересом, трансформувати його у благородне себелюбство - "розумний егоїзм" як правильно зрозумілий особистий інтерес. Етичне спрямування особисті інтереси набувають в залежності від того, як безпристрасний законодавець визначає суспільний інтерес. Звідси випливає заснована на егоїстичній засаді поведінки нормативна програма, яка передбачає обов'язковим як врахування інтересів інших індивідів, так й здійснення вчинків, спрямованих на суспільне благо. В свою чергу етика розумного егоїзму ставить перед собою нормативне завдання - навчити поєднувати приватні та суспільні інтереси шляхом правильного виховання, зміни державного устрою, введення більш досконалих законів. В теоретичній площині така орієнтація на суспільне благо закладає фундамент для появи нормативних положень утилітаризму.

Формування моральності за Бернардом Мандевілем було пов'язане не з природною здатністю до доброчесної поведінки, а з мудрецями та законодавцями, які знайшли міцні інструменти впливу на людську природу. Моралісти шляхом лестощів та залякування навчили людей поняттям сорому та честі, чесноти та пороку. Прилучання людей до моральності принесло їм відчутний зиск, оскільки дозволило зробити їх корисними один одному. При цьому отримали користь і самі політики, оскільки за допомогою моралі легше та небезпечно стало керувати великою кількістю людей. Отже, мораль тут постає винаходом честолюбних політиків - штучним утворенням, яке використовується як форма соціального контролю та управління з метою обмеження окремих афектів заради суспільного блага. Спираючись на природні слабкості людей, вихователям та політикам слідує правильно керувати приватним інтересом та залучати різні механізми впливу (звичка, звичай, мода) для того, щоб зробити індивіда слухняним.

Альтруїстично-гуманізуючий сенсуалізм в аналізі справжніх мотивів людських вчинків виходить із наявності природних альтруїстичних та протиприродних егоїстичних емоцій. Гармонія природних емоцій, які спрямовують людину до задоволення своїх та чужих інтересів закладає основу доброчесної моральної поведінки. Така гармонія забезпечується природним неутилітарним моральним почуттям взаємності, яке виявляється у доброзичливості, турботі про благо інших, вдячності, взаємних обов'язках, готовності прийти на допомогу, щирій участі, справедливості, солідарності, та ін. Гармонія душі - це співрозмірність внутрішніх, душевних поривів, це той стан, коли індивід розвинув природні альтруїстичні афекти та контролює егоїстичні потяги. На відміну від представників індивідуалістично-критичного сенсуалізму, моральне почуття уявляється як вроджене, безпосереднє, автономне, та таке, що не підлягає навчанню та зовнішнім впливам.

В нормативному ідеалі Френсиса Хатчесона природа морального почуття пов'язується із доброзичливістю як бажанням блага для іншого та здатністю виносити судження - схвалювати правильні чи засуджувати неправильні дії. Справжня доброзичливість не має у своїй засаді безкорисності та себелюбства, як це пояснювали представники критичного сенсуалізму. Почуття моральнісної доброзичливості укорінене у співчутті та жалості, які виникають у спогляданні страждань іншої людини та не залежать від "розрахунку" волі та не можуть бути викликані нею. Отже, сутність доброзичливості виявляються у незалежності моральних суджень та мотивів від гедоністичних, утилітарних, партикулярних уявлень та тиску обставин. Сама практика людської взаємодії надає постійно приклади альтруїстичної, але при цьому необов'язково жертовної поведінки: доброчинність, любов, батьківська турбота, дружба. Хоча така поведінка найбільш яскраво проявляється серед близьких людей, яких поєднує міцна емоційна прив'язаність, тим не менш, доброзичливість може охоплювати всіх розумних істот та все людство. Тому заснована на доброзичливості мораль є безумовною та об'єктивною, незалежною від зовнішніх проявів та всезагальною. Такі властивості морального почуття витікають із особливостей незмінної та однакової людської природи та притаманній всім чуттєвій конституції.