РОЗДІЛ 4. ТИПОЛОГІЇ ЕТИЧНИХ ВЧЕНЬ

- ідентифікація кола осіб, що підпадають під цю дію;

- з'ясування можливих альтернатив дії;

- визначення всіх істотних позитивних чи негативних наслідків дії, що мають прямий вплив на певне коло осіб;

- визначення позитивних та негативних наслідків, що мають непрямий вплив на інших;

- співставлення загального обсягу позитивних та негативних результатів;

- здійснення аналогічного аналізу для інших, альтернативних варіантів дій;

- порівняння здобутих результатів на предмет виявлення такої дії, яка принесе максимум блага.

Головним позитивними рисами утилітаризму як способу обґрунтування моралі є телеологічність та консеквенціальність. Мораль розглядається як шлях до кінцевої, вищої мети, яка пов'язується із досягненням індивідуального та суспільного щастя, критерієм якого є максимізації корисності. Така мета, до якої всі прагнуть, не залежить від Бога або будь-яких трансцендентних, метафізичних сутностей. Важливим є те, що метод вирішення моральних проблем не надається через божественне втручання, а набувається в досвіді людської взаємодії. Утилітаризм як соціальна теорія обґрунтовує вимогу досягнення вищого рівня матеріальних благ безпристрасно для всіх членів суспільства, незалежно від їх світоглядних орієнтацій чи релігійних уподобань. При цьому важливим є не лише постулювання достатньо абстрактного принципу корисності, але й досягнення конкретного результату. Практичний досвід засвідчує, що саме результати діяльності визначають те, за що ми поважаємо людину. Отже, дія та вчинок оцінюються за результатом, а так, морального схвалення набуває лише те, що якісно покращує життя, та той, хто здатний досягти власного щастя та допомогти в його досягненні іншим. В такому сенсі утилітаризм виникає як активна позиція, спрямована на покращення суспільства та виправлення законодавства. Він постав зброєю проти суспільних забобон та застарілих традицій, оскільки надав стандарт та процедуру оцінки.

І знов-таки, як і евдемонізм та гедонізм, утилітаризм не був позбавлений недоліків, за які підлягав критиці. По-перше, зверталась увага на суб'єктивність відчуттів задоволення та страждань як маркерів щастя, до якого повинні всі прагнути. В XX ст. здійснювалася робота з уточнення поняття "корисність", яке в первинному бентамівському та мілівському варіанті було пов'язане з задоволенням. Поняття "задоволення" не лише спрощено тлумачить витоки людської поведінки, але й є недостатньо проясненим для коректного теоретичного використання в процесі розрахунків. Для того, щоб зняти суб'єктивно-психологічні аспекти корисності, теоретики утилітаризму (в економічній теорії зокрема) використовують поняття "переваги", яке дозволяє будувати ієрархії задоволень та індекси їхньої корисності. По-друге, складність визначення наслідків дії або вчинків для інших людей. З одного боку, наслідки дії пов'язані з іншими складовими вчинку, мотивацією зокрема, яку дослідити важко. З іншого боку, сам процес визначення наслідків може супроводжуватися емоційною розбалансованістю та певною упередженістю тих, хто обговорює це питання. По-третє, класичним утилітаризмом не забороняються вчинки, які можуть сприяти зростанню щастя за рахунок прав інших людей. Показовою тут буде хрестоматійна ситуація Родіона Раскольникова, який обґрунтовував задум вбивства старої жінки лихварниці шляхом утилітаристського розрахунку. "Утилітаризм правила" прагне зняти невідповідність принципу корисності та вимог дотримання прав людини шляхом впровадження етичного кодексу - простого набору правил та низки ефективних процедур для вирішення конфліктів між нормативними положеннями. По-четверте, утилітаризм не може пояснити поведінку, яка не ґрунтується на максимізації користі та реалізації приватного інтересу - жертовність, патріотизм, співстраждання. Моральне життя як реальне явище є складним та його не можна розглядати лише з точки зору ефективності та результативності. По-п'яте, існує складність оцінки щастя: чи повинна враховуватися кількість людей, що отримують щастя, чи слід орієнтуватися на максимум щастя безвідносно до кількості людей, що його отримують? Це питання не в останню чергу є важливим у визначенні державної економічної політики, коли є необхідним прийняття рішень щодо максимізації благ для певних груп населення.

Етика обов'язку - деонтологічна теорія моралі та принцип поведінки, згідно яким належне та обов'язок є специфічною та визначальною формою моральної необхідності, що задає спосіб правильної поведінки. В деонтологічній етиці в осмисленні обов'язку як певного канону правильної поведінки важливими є два аспекти моралі. По-перше, це автономність, яка означає, що моральні приписи та оцінки не від чого не залежать, містять засади самі в собі, та мотивують поведінку людини. зв'язок обов'язку та волі. Обов'язком в моральнісному сенсі не можна вважати будь-яке підкорення власної волі чиїмось велінням, правилам, законам. Статусу морального обов'язок набуває лише тоді, коли людина сама як самостійна та розумна істота засновує своєю власною волею принцип моральнісної поведінки. По-друге, це абсолютність, яка означає, що мораль є всесильною та проявляє свою дієвість в супереч будь-яким перешкодам. зв'язок обов'язку та інших мотивів. В обов'язку моральний мотив протистоїть всім іншим мотивам, які породжуються пристрастями, інтересами людини та обставинами її життя. Обов'язок являє собою внутрішню непохитність особистості перед різноманітними життєвими випробуваннями. Одночасно обов'язок означає й самообмеження, яке не розглядається як жертва, що підлягає компенсації. Обов'язок відчувається як особливий емоційний стан та виявляється як відчуття поваги до моральних велінь. Людина виконує свій моральний обов'язок не тому, що очікує в майбутньому отримати якісь блага, а через те, що моральнісний вчинок є самоцінним. Моральнісної оцінки набуває не результат поведінки, а сам процес. Тому достатньо часто самообмеження моральнісного обов'язку є втратою в матеріальному сенсі, але набуттям в духовному. Змістовно обов'язок людини пов'язується з слідуванням шляхом чесноти, добродіянням, протистоянням злу та порочності. В такому сенсі обов'язок не є лише суворим самообмеженням. Свого виразу етика обов'язку знайшла в етиці стоїцизму та в найбільш розвинутій формі досягла апогею у теорії моралі І.Канта.

Стоїцизм - це одна із найвпливовіших філософських шкіл античності, що була заснована приблизно в 300 р. до н.е. Зеноном із Кітіона. Обов'язок як предмет особливої уваги поставав у вченнях Зенона, Хрисиппа - представників Ранньої Стої (3-2 ст. до н.е.) та Марка Аврелія, Епіктету, Сенеки, Цицерона - представників Пізньої або Римської Стої (1-2 ст. н.е.). Нормативна програма стоїків засновувалася на положенні про те, що людині не підвладні обставини власного зовнішнього, предметного життя. Підкорена необхідністю людина тим не менш має свободу у своїй оцінці подій, власне внутрішнє відношення до необхідності та невідворотності долі. Скерована розумом людина усвідомлює, що щастя залежить не від конкретного положення у світі, а від того, як вона сприймає та внутрішньо оцінює своє життя. Правильно орієнтуватися в житті дозволяють чесноти та переконання, які постають вищими за будь-які інші мотиви та набувають статусу єдиного істинного блага, що є вищими за щастя.

Моральність людини виявляється не у якійсь сукупності вчинків, а в особливому ставленні до них. При цьому головним, визначальним принципом моральної поведінки є належне, яке конкретизувалося в поняттях обов'язку та зобов'язань, що знайшло свого втілення у відомому гаслі стоїків: "Роби, що належить, та будь, що буде!".

Нормативний ідеал етичного стоїцизму являв собою модель поведінки людини в умовах, коли її положення в світі є обумовленим долею та мало залежить від практично-діяльнісних зусиль самого індивіда, оскільки "згодного доля веде, а незгодного тягне" (Сенека). Питання щодо правильності життя конкретизується наступним чином: "що робити людині, коли вона нічого не може зробити?". Відповідь стоїків була наступною: підкоритися долі, добровільно та незворушно приймати будь який поворот життєвих ситуацій, протиставляючи їм стійкість, непохитність духу, не пов'язувати щастя не з чим, окрім чесноти. Стоїцизм мав помітний вплив на подальший розвиток етики, зокрема ранньохристиянську етику, а згодом й на ренесансну та новочасову етичну думку. В широкий загал увійшло поняття "стоїцизму", яке означає певну моральну позицію, яка ґрунтується на незворушній внутрішній стійкості, витриманості, дотриманні моральних вимог за будь-яких обставин та відсутність сподівань на нагороду.

Стоїчна деонтологічна етика була адаптована до релігійно-християнського світогляду християнськими мислителями. Обов'язок розглядається у вузькому та широкому сенсах. У вузькому сенсі обов'язок християнина полягає у слідуванні заповідям Декалогу, які спрямовані на подолання гріха та виправлення недоліків. Ці заповіді є читкою вказівкою до виконання, позначають заборонені дії та дії, що слід виконувати обов'язково. Обов'язками в широкому сенсі вважаються заповіді Ісуса Христа, висловлені в Нагорній проповіді та які пов'язані із набуттям заслуг та вдосконалення шляхом милосердя.

До граничної теоретичної та нормативної висоти поняття обов'язку підняв Іммануїл Кант, пов'язуючи з ним специфіку моралі. Саме його етична теорія у всій своїй повноті може називатися етикою обов'язку. У своїх етичних працях І.Кант шукав такий мотив поведінки, який відповідав би абсолютності, автономності та безумовності моралі. Німецький філософ стверджував, що єдиним моральнісним мотивом який здійснюється через моральні переконання та протистоїть всім іншим емпіричним мотивам, навіть якщо суперечить інтересам індивіда, є обов'язок.

Всі інші мотиви, якими піднесеними та сильними вони не були, не володіють всією повнотою характеристик, яка є необхідною для морального закону. Але це не означає дискредитації чуттєвої природи та ствердження аскетизму. Кант описував чистий моральний обов'язок в рамках етичної теорії, але визнавав, що в реальному житті не має дій, які здійснювалися б лише виключно на засадах обов'язку. Всі дії завжди є емпірично мотивованими, а схильності (почуття, потреби, інтереси) надають вчинку конкретність та одиничність.

Християнська етика любові - це релігійна етика, моральним ідеалом якої виступає любов-агапе . Вважається, що заповідь любові була проголошена Христом у відповідь на питання про вищій закон: "Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: "Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді весь закон і пророки спираються" (Мт.22.37 - 40). Християнська концепція любові (ап. Павло, Августин, Ф. Аквінський, Б. Клервоський, Б. Паскаль, М. Шелер, Д. фон Гильдебранд, В. Соловйов, В. Розанов, М. Бердяев, Б. Вишеславцев та інш.) на перший план висуває милосердну любов, в якій актуалізується доброта, турбота, самопожертва та прощення людини.

Нормативна програма правильного життя в християнстві пов'язується з вимогою вдосконалення та піднесення особистості на шляхах з'єднання людини з Богом та з людиною через посередництво любові. Хоча ідеал любові визнавався в якості вищої досконалості в різних культурах, індійській традиції зокрема, саме в християнстві принцип любові постає домінуючим над всіма іншими заповідями. Милосердна любов є концептуально вираженою в якості універсальної чесноти, яка розповсюджується на близьких, чужих та навіть ворогів. Заповідана Христом любов не є абстрактною та формалізованою, вона є безпосереднім відношенням до людини, а в досвіді її переживання є емоційною, опосередкованою не розумом, а упокоренням та прагненням до Бога.

При цьому милосердна любов набуває своєї сили лише в апеляції до Бога: спрямована на іншу людину любов набуде моральнісного сенсу лише тоді, коли буде осяяна Богом. Можливість самої любові до людини є передвизначеною Божою любов'ю та милістю до людини. Таким чином, милосердність Бога безпосередньо задається в якості об'єкту для наслідування людиною, а так, милосердна любов є вищим, божественним даром. Без божественної любові у людини не було б сил любити чужих, ворогів та просто неприємних людей. Саме божественна любов спрямовує людину до добра, слугує опорою для її чесноти, підносить людські прагнення до божественної висоти. Отже, любов до людини базується на трансцендентних засадах, які в історії релігійної етики усвідомлювалися через поняття "надлюдського", "містичного", "безсмертного" та ін. Саме тому любов здається загадковою, містичною за джерелом свого походження.

Отже, нормативна програма правильного життя в християнській етиці пов'язана з практично-діяльнісною реалізацією милосердної любові в турботі, прощені причиненого зла, прагненні до примирення, любові до ворогів. Милосердна любов передбачає прийняття інтересу іншої людини незалежно від симпатій та антипатій, стверджується по відношенню до будь-якої людини саме тому, що вона є людиною. Важливим елементом милосердної любові є й прощення образ, відмова від помсти, примирення. При цьому прощення є не лише визнанням іншого та згода на мир, але й відмовою від права судити інших та нав'язувати їм свою думку.