РОЗДІЛ 4. ТИПОЛОГІЇ ЕТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Приймати участь у виборі правильних принципів суспільного життя гіпотетично може група раціональних, не альтруїстичних, взаємно незацікавлених індивідів, які чітко уявляють власні інтереси, прагнуть максимізувати основні соціальні блага та є готовими до систематичного дотримання чесно обраних принципів. Мінімізувати можливі помилки в процесі вибору таких принципів можна, якщо уявити, що всі учасники мов би то опинилися перед "запоною незнання". Це означає, що індивіди, які беруть участь в суспільному договорі, повинні не володіти знанням про себе, зокрема про:

- місце в суспільстві;

- теперішній та майбутній соціальний статус;

- масштаби власності;

- природні дарування, такі як розум чи сила;

- особисте розуміння добра та благого життя;

- особливості власної психології;

- належність до вікової групи.

Таке незнання буде гарантувати безпристрасність учасників вибору та утримання від всіляких спокус використовувати обставини для отримання особистісних переваг. В розпорядженні залишається загальне знання психологічних, соціологічних, політичних та економічних законів та власне предмет вибору. В таких умовах люди обирали б принципи згідно правилу максиміну: переваги надавалися б такій альтернативі, найгірший можливий наслідок якої був би краще найгіршого можливого наслідку будь-якої іншої альтернативи. Відповідно вони обрали б два принципи. Перший вимагає рівності в оцінці основних прав та обов'язку. Другий соціальні та економічні нерівності будуть справедливими, якщо від них можна очікувати переваги для всіх та якщо доступ до посад та суспільних положень буде відкритий однаково для всіх.

Конвенціалістський підхід представлений сьогодні також дискурсивною етикою. На відміну від Дж. Ролза, її представники (К.-О.Апель, Ю. Габермас та інш.) вважають, що моральні норми не можуть бути виробленими шляхом мисленевих експериментів самотнього морального суб'єкту, який уявляє себе в ситуації морального вибору. З їхньої точки зору, обговорення та виробка спільних правил поведінки повинні бути реальною процедурою, до якої долучається достатньо велике коло осіб. Дискурс є реальним діалогом, в якому висловлюються різні думки, виражається бажання вислуховувати інших та здійснюється процедура пошуку спільної згоди. Такого роду дискурси призвані сприяти прийняттю політичних, управлінських рішень, оскільки надають змогу переконливо обґрунтувати моральні норми в прилучанні до конкретних ситуацій.

Соціологізаторські концепції надають переконливе пояснення того, чому мораль є необхідною для стабілізації та виживання суспільства. І практичне підтвердження доцільності певних моральних норм не викликає сумнівів. Однак виникають сумніви стосовно деяких положень та тверджень. По-перше, досвід людського співжиття часто засвідчує стійке виконання певних норм, практична доцільність яких не підтверджується. Це засвідчує наявність істотної значимості таких абсолютних норм, яка укорінена не в особливих дисциплінарних практиках чи особливостях соціальних зв'язків. Такі норми не створюються суспільством, а навпаки, дозволяють існувати самому суспільству. По-друге, узгодженість поведінки із суспільною думкою, загальноприйнятість, орієнтація на зовнішнє оточення та масово-стандартизований характер соціальної моралі призводить до того, що моральним ідеалом повинен вважатися конформізм, що зрозуміло підриває основи індивідуальної моралі, призводить до нівеляції особистості, мімікрії, подвійних стандартів. По-третє, соціологізаторські концепції не здатні пояснити факти особистісної свободи, специфічних особистісних мотивів, що не зводяться до системи соціальних стандартів та кодексів. Мораль, що надана у внутрішньому досвіді, часто має абсолютне, самодостовірне, безумовне значення та не підлягає конкретній кодифікації, систематизації у вигляді норм. По-четверте, контракторіаністські теорії підлягають критиці з огляду на штучний характер гіпотетичного узгодження: факт згоди з прийнятими принципами в гіпотетичній ситуації ще не означає, що вони будуть реалізованими в реальній ситуації. Досягнення узгодження, якого прагнуть учасники не гіпотетичної ситуації, а реального дискурсу наражається на проблеми неповноти чи неможливості комунікації. "Мисленеві експерименти" або "замісні діалоги", які мали б зняти таку проблему, містять в собі небезпеку маніпуляції ціннісно-нормативним переконаннями з боку тих осіб, що їх здійснює.

4.4.Типи етичних вчень в поясненні засад моральнісної поведінки

Пояснення моральних основ вчинків та моральнісної діяльності в історії етики відбувалося через загострення питання щодо визначальної ролі розуму або почуттів в моральній мотивації. Моральна позиція людини та її реалізація у вчинку завжди пов'язана, з одного боку, із вдумливим розумінням необхідності та доцільності певного способу поведінки, який засновується на моральних уявленнях - нормах, принципах, ідеалах. З іншого боку, - з чуттєвим, емоційним відношенням людини до себе, інших, явищ суспільного життя та й суспільства в цілому. Емпірична етика в аспекті пошуку єдиного правильного принципу поведінки (евдемонізм, гедонізм, утилітаризм) є раціоналістичною, оскільки прагнула раціонально довести, що з цього принципу випливають всі інші моральні вимоги. В аспекті тлумачення особливостей психоемоційної природи людини в емпіричній етиці розвивається напрямок етичного сентименталізму. Метафізична етика (за виключенням релігійної етики, яка визначальну роль в мотивації поведінки відводить ірраціональній вірі) є раціоналістичною в обох цих аспектах.

Раціоналістична етика розглядає здатність людського розуму та специфічну форму мислення як засаду моралі. Починаючи від Сократа західна філософія веде пошук універсальної моралі, обґрунтованої раціональним шляхом. Античний стоїцизм (Сенека, Марк Аврелій, Цицерон) та філософію Просвітництва (XVII ст.), вищою точкою якої була філософія І.Канта, пов'язує спільна віра в роль розуму, який розглядається як сутнісна, універсальна риса людини. Основна моральна якість людини пов'язувалася з "розумною людяністю", а основою мирного співіснування стверджується "гідність розуму" в кожній людині.

В раціоналістичних концепціях моралі розум постає принципом етики в єдності його регулятивних та пізнавальних функцій. Регулятивність розуму як засобу організації дійсності проявляється на двох рівнях. На рівні світу в цілому розум виражає всезагальне, законовідповідне. На рівні індивіда розум опановує пристрасті, схильності, інтереси, надає життю розумний сенс. Необхідною умовою етично легітимної регуляції є пізнання укоріненої в розумі моральної істини, яка є об'єктивною, абсолютною, універсальною. Нормативна програма правильного життя пов'язується із розвитком пізнавальних здатностей, орієнтацією розуму на осягнення абсолютних принципів, дії у відповідності з уявленням про належне в супереч природним схильностям та будь-яким перешкодам.

Ще давньогрецька античність виокремила відмітну ознаку людини - її розум, розуміючи під ним не тільки пізнавальну властивість, але й прагнення розглядати знання в якості вищої інстанції у вирішенні всіх спірних питань людського життя. Першими ідею про всесилля знання та освіченості висловили у V ст. до н.е. софісти (Протагор, Антіфонт та ін.), які стверджували, що людину можна навчити всьому, чесноті зокрема. Людське буття - це особлива реальність, яка залежить від суб'єктивних можливостей людини. У своїй особливій якості логічно мислячої істоти, людина здатна бути мірою всіх речей, скільки здатна створювати "другу природу" - варіативний соціокультурний простір, який є результатом вибору, творчості та активності самої людини. Однак установлення культури, моральні норми зокрема, будучи продуктом людської творчості, мають суб'єктивний характер. Отже, розуміння людини як такої, що володіє всесильним знанням, призвело до релятивізації моральних понять: те, що стверджується в якості цінності для однієї людини, для іншої не буде вважатися цінним.

Поділяючи переконання софістів стосовно всесилля знання, Сократ пішов шляхом підсилення етичного інтелектуалізму. В аналізі природи людських прагнень та шляхів їхньої реалізації, грецький філософ прийшов до висновку: прагнучи блага (яке розуміється як користь та щастя) людина стикається з проблемою вибору задоволень та страждань, що ведуть до блага, та проблемою засад такого вибору. Такий вибір можливий лише завдяки розуму, який виступає в якості рушійної сили людської поведінки. Розумна людина є одночасно благорозумною людиною, такою, що чітко усвідомлює в чому полягає її благо, а так, вона і є моральнісною, доброчесною людиною. Або іншими словами, людина розумна, яка знає, що таке благо і чеснота, завжди буде доброчесною і моральною. Якщо людина знає, що таке чеснота і діє не доброчесно, то її знання є несправжнім, не істинним. Звідси й відомий сократівський парадокс: свідомого, навмисного зла не існує. Мислити так, що людина знає, в чому полягає благо та чеснота, але чинить погано, означає мислити абсурдно. Важко уявити, що існує така людина, яка знає в чому полягає її благо, але прагне до протилежного, поганого. Навіть якщо люди не чинять доброчесно, це означає лише те, що вони не знають, в чому полягає чеснота. Отже, інтелектуальний акт співпадає з вольовим: те, що змушує людину мислити, змушує її прагнути до чесноти. Знання - це той канал, через який людина задає міру речам та за допомогою якого може діяти відповідально. Таким чином, за Сократом, для гармонізації міжлюдських відносин необхідно просто знати, як їх побудувати. А так, правильне життя прямо залежить від знання чесноти. При цьому, зводячи чесноту до знання, афінський філософ визнав, що ніхто не володіє таким знанням, оскільки це означало б досягнення повної досконалості. Реальні звичаї засвідчують, що це не можливо, а так, інтелектуальні пошуки Сократа закінчилися твердженням: "Я знаю, що я нічого не знаю". В нормативному сенсі воно відкривало шлях до дослідницького пошуку, а так й перспективу моральнісного вдосконалення.

Платон продовжив сократівський пошук вкоріненості етичних понять та чесноти, в результаті якого постулював існування світу ідей - царства ідеальних сутностей, відображенням яких якраз і є загальні, у тому числі й етичні поняття. Конструювання трансцендентного світу було необхідним для того, щоб підвести фундамент під поняття моральної свідомості (справедливість, мужність, помірність, благо та ін.), якими користувалися в повсякденній мові, але яким не находили чіткого визначення. Платонівський світ ідей є досконалим світом, є причиною реального світу та взірцем для нього. Чільне місце в ньому посідає ідея блага, яка в якості абсолюту виступає метою людської діяльності. При цьому загальна цільова моральнісно-пізнавальна настанова полягає в прилучанні до світу ідей, ідеї блага, обмеженні своєї чуттєвості. Отже, мораль не пояснюється досвідом, вона сягає своїм корінням сфер, які можна осягнути лише за допомогою розуму, умоглядно. І розум відкриває людині благо саме в націленості на найкращі можливості. Пізнання світу ідей для людини є важким, для цього необхідно особистості вийти за власні межі, набути нові якості, відкрити в собі все краще, актуалізувати шляхом глибоких рефлексій найкращі переконання, які відповідали б єдиному взірцю блага. Знайти знання про мораль, знання чесноти означало реалізацію доброчесності. Таким чином відбувається реформування реальної дійсності міжлюдської взаємодії в аспекті правильності життя у відповідності з моральною належністю: від ідеї до дійсності, від належного до сущого.

Як вже зазначалося в аналізі евдемоністичної етики, Аристотель пов'язував моральнісні якості особистості - чесноти із розумністю. Вони складаються із такої взаємодії розуму та афектів, коли перший керує останніми. Але на відміну від свого вчителя Платона, Аристотель ігнорує зазіхання моралі на абсолютність. В моралі вбачається деякий вимір людини, який сама собі задає у відповідності із своєю природою та умовами свого життя. І мораль підлягає раціональному осмисленню на рівні філософської інтерпретації так само, як і будь-які інші форми діяльності. Як вже зазначалося вище, в результаті такої раціоналізації моралі засновник етики висунув нормативну програму правильного життя: вищою ціллю, яка існує сама по собі (евдемонією) є споглядальна діяльність. В такій діяльності людина підноситься сама над собою, набуває блаженного стану близького до божественного.

У стоїків розум підноситься до граничної формоутворюючої інстанції. Як давні, так і пізні стоїки стверджували, що розум не тільки дає знання, але освітлює життя, будучи засадою людської гідності. Розум - це природна властивість індивіда, яка свідчить про його належність до космосу, його божественної сутності. Розумне життя виступає одночасно засадою і вимогою моралі, задає напрям та мету вдосконалення особистості