РОЗДІЛ 4. ТИПОЛОГІЇ ЕТИЧНИХ ВЧЕНЬ

- немає задоволень вищого або вищого ґатунку, всі задоволення є благом;

- благість задоволення не залежить від способу його отримання;

- ніщо, жодна чеснота не може стримувати людину від задоволень;

- щастя не є самоцінним, до нього прагнуть заради окремих задоволень, з якого воно складається.

Отже, правильне життя за Арістіппом є нескладним: слід насолоджуватися сьогоденням, використовувати всі фізичні насолоди, не обмежувати себе жодними правилами, не турбуватися про наслідки. Однак задоволення як визначальний принцип людської поведінки наражався на проблеми. По-перше, деякі задоволення природнім чином можуть бути пов'язаними із стражданнями, а це суперечить визначенню того, що слід уникати. По-друге, деякі задоволення в культурній традиції, яка відбивається у звичаях та суспільних настановах, мають дурну славу та підлягають покарання, а це не можна ігнорувати. Тому необхідним постає знання про орієнтацію у задоволеннях, але таке знання не є цінним саме по собі, а виступає засобом для оптимізації насолод. Така ідея "розумного" задоволення, опосередкованого філософським знанням, є суперечливою, що й не дозволило послідовно обґрунтувати гедонізм в якості морального принципу. У своєму розвитку античний гедонізм (Гегесій) прийшов до песимістичного ствердження неспроможності досягти блага, а так, і до апології байдужості та смерті.

Школа кіренаїків втратила своє самостійне значення після появи вчення Епікура, який найбільш аргументовано обґрунтував етичну орієнтацію життя на задоволення. В християнській середньовічній традиції гедоністичним ідеям не було місця, лише в епоху Ренесансу відбувається відродження античного гедонізму, але в м'якій, епікурейський формі.

В новочасовій етиці ідеї гедонізму набувають істотних трансформацій, а у 18 ст. досяг вищої точки як практика та теорія. Практичний гедонізм був яскравим, в дусі нормативної програми кіренаїків. Окремі представники суспільства шукали швидких та витончених задоволень, нічим себе не обмежуючи (Маркіз Де Сад). В той час почали з'являтися різноманітні гедоністичні організації ("Орден щастя", "Спільнота моменту", "Ліга ворогів церемоній"), які закликали не лише прагнути насолод, але й приписували не соромитися та нехтувати правила хорошого тону. В свою чергу гедоністичні теорії 18 ст. (Ж. Ламетрі, Б. Фонтенель, К. Гельвецій) будували свої нормативні програми на цінності життєвих благ та запереченні будь-яких проявів аскетизму. Гедоністичні теорії вирізнялися наступними характеристиками:

- антиегоїзмом - орієнтацією не лише на власні, але й на задоволення інших;

- помірністю у виборі задоволень;

- поміркованістю, зваженістю та економією задоволень;

- гарантованістю корисності задоволень;

- утриманням від негативних наслідків.

Отже, будучи виразником особистої незалежності, задоволення стверджує самоцінність особистості, а так є проявом гуманізму. В такому сенсі гедонізм оцінюється позитивно, оскільки в задоволенні людина відчуває себе самою собою, звільнюється від зовнішніх утисків, стверджує право на самореалізацію. Хоча нормативна програма новочасового гедонізму була позбавлена низки недоліків у порівнянні з античною традицією, вона залишила простір для критики. По-перше, критики гедонізму звертали увагу на те, що незважаючи на очевидність цінності задоволення, історія засвідчує випадки, коли люди свідомо та самостійно, без тиску з боку суспільних настанов, відмовляються від задоволення. По-друге, аналіз морального досвіду показує, що кожна людина прагне задоволень, але докори сумління засуджують деякі з них як негідні. Це свідчить про наявність інших благ, які в ієрархії цінностей можуть бути вищими за задоволення - вдосконалення, обов'язок, покликання та інше. По-третє, постулювання задоволення в якості вищого блага відкриває можливості отримувати його будь-якими засобами, що неминуче призведе до аморалізму та садизму. По-четверте, навіть якщо припустити обмеження насолод лише духовними формами задоволення, гедонізм не зможе постати універсально-об'єктивним принципом, оскільки отримати інтелектуальне та естетичне задоволення здатні далеко не всі.

Новий акцент на обов'язковому розрахунку результату задоволення та орієнтації на користь від нього заклав сумніви щодо самоцінності задоволень, оскільки в такому ракурсі вони є похідними від результативної, ефективної діяльності. Така трансформація ідей призвела до переродження теоретичного гедонізму в утилітаризм. Соціально-критична теорія (К.Маркс), психоаналіз (З.Фрейд), метаетика (Дж.Мур) в 20 ст. остаточно довели нездатність гедонізму як цілісної концепції, що стверджує абсолютність задоволення.

Етичний утилітаризм (від лат. Utilitas - користь) - теорія та принцип поведінки, згідно з якими основою моральності та критерієм правильних вчинків є корисність. Продовжуючи традицію евдемонізму та гедонізму, цей напрямок в моральній філософії був започаткований Ієремією Бентамом та розвинутий у його класичному вигляді Джоном Стюартом Міллем.

З точки зору утилітаристів, на засадах моралі лежить спільне благо, яке І.Бентам називав спільною корисністю, яку слід відрізняти від користі або особистого зиску. Під принципом корисності він розумів принцип вибору дій та оцінки вчинків, який орієнтує на максимізацію блага як діючого індивіда, так і всіх тих, хто потрапляв у поле цієї дії. Головне гасло утилітаризму "найбільше щастя найбільшої кількості людей" хоча і зустрічалася ще у філософів Просвітництва (Ф.Хатчесона, К.Гельвеція), саме у Бентама набуло принципового значення для побудови теорії моралі. Англійський філософ розглядав принцип максимізації щастя для всіх людей не лише в якості описового та пояснювального принципу моральності, але й як основоположну етико-нормативну засаду: принцип корисності постає критерієм моральної оцінки дії. Важливим є те, що утилітаризм не є виразником егоїзму. Він орієнтує програму правильного життя на спільне щастя, при цьому найбільш оптимальним шляхом його досягнення є можливість задоволення власного інтересу за умови участі у виробництві благ для інших. Отже, передбачається, що індивід повинен в першу чергу реалізувати своє професійне або соціальне призначення, але обов'язково доброчесно.

Важливим пунктом утилітаризму є визнання того, що для щастя необхідно задовольняти не лише елементарні потреби, але й вищі, пов'язані із соціальним визнанням та відчуттям власної гідності (Дж.Ст.Мілль). Однак задоволення вищих потреб знов таки передбачає певний розподіл матеріальних благ, який слід здійснювати на засадах утилітаристських оцінок. Зрозуміло, що в конкретних ситуаціях достатньо важко керуватися виключно принципом корисності. Тому слід враховувати принципи другого рівня як-то принцип справедливості, правила "не нашкодь", "протидій нещастю", "дотримуйся інтересів ближніх", заповіді Декалогу. Таким чином, оцінка вчинку повинна передбачати дотримання певних правил, які формулюються людьми на засадах узагальнення їхнього практичного досвіду. Мораль при цьому, будучи "правилами керівництва" у вчинках, слугує необхідним засобом для досягнення як особистого, так й суспільного щастя.

Сучасний утилітаризм представлений двома течіями, які репрезентують дві складові оцінки дії. Перша течія - утилітаризм дії (Дж. Смарт, Т. Спрідж, А. Нарвесон) - в якості критерію оцінки визначає максимізацію щастя, яка відбувається в результаті конкретної дії. Друга течія - утилітаризм правила (Дж.Ермсон, Р.Бранд) - виходить з того, що в оцінці вчинку слід визначити набір правил, який буде забезпечувати максимізацію корисності. Саме друга течія є домінуючою формою сучасного утилітаризму та знаходить своє застосування в реальній економіко-політичній практиці. Прихильники утилітаризму правила стверджують, що існують такі правила, які порушувати не можна у жодних обставинах. Так, не можна порушувати базові права людини, свободу діяльності, навіть за умови тимчасового успіху.

Теорію утилітаристського розрахунку, яку запровадив ще І.Бентам, сьогодні в декілька модернізованій формі активно використовують на практиці. Так, американський економіст Р.Де Джордж фіксує наступні стадії утилітаристського аналізу для прийняття управлінських рішень:

- окреслення дії, що підлягає оцінці;