РОЗДІЛ 4. ТИПОЛОГІЇ ЕТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Зрозуміло, що ці два напрямки пояснення та обґрунтування моралі не є однорідними, і в свою чергу, представлені різними вченнями та традиціями. Емпіричний напрямок в етиці знайшов своє втілення в концепціях евдемонізму, гедонізму, утилітаризму, соціал-детермінізму, контракторіанізму, натуралізму, еволюціонізму, сенсуалізму. Метафізична етика конкретизується нормативними програмами перфекціоністської етики самовдосконалення та знаходить свій вираз в релігійному супранатуралізмі, етичному раціоналізмі. Знайомство із цими філософсько-етичними традиціями дозволяє побачити, що їх представники в прагненні розв'язання основного питання "як правильно жити?" вирішували і інші завдання. Питання "в чому полягає моральний ідеал і як його досягти?" пов'язане із різним баченням цілей і благ, до яких слід прагнути індивідам. Пошук відповіді на нього спонукає до теоретичних розвідок представників евдемонізму, гедонізму, утилітаризму, деонтологічної етики, християнської етики любові. Питання "в чому полягає джерело моралі та моральної нормативності?" знаходить різні відповіді в залежності від різних способів пояснення моралі в релігійному супранатуралізмі, соціологізаторських концепціях (соціал-детермінізм, контракторіанізм) та натуралістичній етиці (космологізм, еволюціонізм). Питання "в чому полягають засади моралі?" зумовлене різними трактуваннями основ моралі, форм її виявлення та реалізації, які надають представники етичного сенсуалізму та раціоналізму. Тому більш детальний огляд цих концепцій буде здійснено у зв'язку із цими трьома питаннями.

4.2. Типи етичних вчень у визначені морального ідеалу

Моральний ідеал - це найбільш загальне, універсальне уявлення про благо, добро, правильне та належне. При цьому емпірична етика, узагальнюючи предмет реальних потреб людини, тлумачила ідеал як благо, що відкриває перед людиною широкі перспективи як в індивідуальному, так і в соціальному вимірах її існування. Моральний ідеал в метафізичній етиці розглядався як існуючий до реального досвіду між-людської взаємодії та такий, що пізнається або апріорно, або через Божественне одкровення. При цьому такий трансцендентний ідеал призваний слугувати засадою оцінки моральнісних якостей людини та її поведінки. Пояснення морального ідеалу та шляхів його досягнення здійснювалося представниками емпіричної етики в концепціях евдемонізму, гедонізму, утилітаризму та прибічниками метафізичної етики в етиці обов'язку та християнській етиці любові.

Евдемонізм (від грецък. евдемонія - щастя) - це філософсько-етична традиція та життєва настанова, згідно яким єдиним або вищим благом, що має цінність саме по собі, є щастя. Евдемонізм охоплює широке коло етичних теорій, тому в історико-етичній літературі розмежовують евдемонізм у вузькому сенсі - вчення Епікура та в широкому сенсі - вчення античності (Демокрит, Аристотель), середньовіччя (схоластика), (Л.Вала, Б.Спіноза, Л.Фейєрбах, та ін.).

Особливість етики як способу обґрунтування моралі полягає в тому, що евдемонізм пов'язує мораль із щастям, при цьому її сутність зводиться до специфічних суб'єктивних переживань - приємних, радісних відчуттів, задоволення, душевного комфорту, блаженства які проявляються в доброчесній поведінці. У своєму первинному, до філософському значенні щастя - означало безоплатний дар богів ( - добро, - божество), який людина отримувала у вигляді вдачі, вдалих обставин, щасливої долі, благодатної події. Отже, людина вважалася "щасливою", якщо вона мала вдалу долю, даровану добрим покровителем - благим даймоном. Однак, з етичної точки зору такого роду щастя не може бути метою правильного життя, оскільки доля або боги сприяють людині не залежно від її волі, а так це не потребує внутрішніх зусиль і відповідно не може приписуватися у заслугу. Починаючи від Демокрита відбувається переосмислення евдаймонії, під якою розуміють вже певний стан душі, гарний настрій та добрий гумор. Демокрит був першим філософом, який стверджував, що щасливе життя залежить не тільки від вдалої долі, але у більшому ступені від внутрішнього стану душі - евтюмії. Отже, головним є не те, чим володіє людина, а що вона відчуває при цьому.

Під впливом вчення Сократа та Платона в грецькій філософії в осмисленні правильного та кращого життя акцент робиться вже не на суб'єктивних переживаннях індивіда, а на об'єктивних засадах щастя. В теоретичній площині така трансформація уявлення про благо як мету правильного життя означало необхідність обґрунтування щастя як об'єктивного морального принципу, здатного надати моральнісної співрозмірності життю як окремих індивідуумів у всьому різноманітті їхніх бажань, інтересів та потреб, так і суспільства в цілому.

Великого значення в побудові теорії моралі мали евдемоністичні теорії Аристотеля та Епікура. Аристотель стверджував, що щастя - це не дар богів, а справа рук самої людини. Щастя розумілося як вище благо, яке підсумовує та внутрішньо організовує всі інші блага. При цьому, всі блага поділяються на зовнішні, тілесні та внутрішні. Зовнішні блага (багатство, вдача та ін.) і тілесні (врода, здоров'я та ін.) безперечно сприяють досягненню щастя, але вони мало залежать від самої людини, її зусиль. Внутрішні блага - це ті блага, що мають відношення до душі, являють собою сукупність чеснот, які вже залежать від індивіда. Таким чином, основу повноти щастя закладає сукупність всіх благ: щасливою не може бути людина потворна, низького походження, хвора, самотня. Але у більшій мірі щастя людини залежить від досконалості її душі, моральнісних якостей - чеснот та зовнішніх обставин, які можуть сприяти чи не сприяти здійсненню правильних вчинків.

Для того, щоб визначити, яке розуміння щастя є правильним, слід виявити призначення людини, виявити специфіку її біопсихічної природи. Власне в цьому й проявляється натуралізм етики Аристотеля, який орієнтував етичне дослідження на об'єктивне вивчення фактів людської життєдіяльності та емпіричне обґрунтування моральності. Здійсненний ним аналіз людської природи засвідчив, що специфіка людини як живої істоти проявляється в наявності розумної частини душі (окрім нерозумної, яка притаманна рослинам та тваринам), що в свою чергу має пізнавальне та практично-діяльнісне спрямування. Виразом досконалості частини розумної душі, що пізнає, є мудрість. Виразом досконалості душі, що розмірковує та орієнтує на практичну діяльність, є розсудливість або фронезіс. Відповідно до поділу душі, чесноти поділяються на пов'язані із мисленням (діаноетичні) та етичні - пов'язані із взаємодією афектів та практичного розуму. Діанотетичні чесноти - мудрість, кмітливість, дотепність - здатні призвести до першої евдемонії або блаженства, яке Аристотель називає проявом божественного в людині. Досягти такої евдемонії може лише мудрець, зайнятий філософсько-споглядальною діяльністю. Такий спосіб життя у порівнянні із чуттєвим та політичним є самостійним, самодостатнім та самоцільним, оскільки мало залежить від зовнішніх благ та колективної взаємодії. Однак, надаючи вищого ціннісного статусу споглядально-пізнавальному способу життя, Аристотель перебільшував самоцільність теоретичної діяльності, яка ніколи не була незалежною від суспільної думки, політичних впливів, практичних потреб соціального та економічного розвитку.

Тому практичний спосіб життя можливий лише в громадській, полісній діяльності. Другу евдемонію, до якої прагнуть індивіди в суспільному житті, утворюють власне етичні чесноти - моральнісні якості індивідів. Етичні чесноти виникають тоді, коли почуття як діяльнісно-стимулююче начало в людині правильно спрямовується розумом. Саме в такому сенсі етичні чесноти є специфічною мірою людського буття, мірою людяності. Тваринам та богам етичні чесноти не притаманні: тваринам для цього бракує розуму, а боги не мають нерозумних афектів. Своєрідність етичних чеснот проявляється в тому, що природа людини виявляється не спонтанно, природні можливості людини реалізуються в практичній діяльності опосередковано розумом та свідомими рішеннями. Це означає, що актуалізація свого призначення постає для індивіда свідомим актом, який залежить від самої людини. Однак, формування етичних чеснот - це не лише інтелектуальне заняття, це, в першу чергу, практичний досвід спілкування та звичні форм поведінки.

Лише одним міркуванням не можна виробити моральні якості, люди набувають їх в реальній практиці взаємодії. Таким чином, правильне життя - це гідне діяльнісне життя доброчесної людини у відповідності з чеснотами. Доброчесність індивіда проявляється в помірності, щедрості, величі, щирості, честолюбності, лагідності, люб'язності, правдивості, справедливості, дружелюбності.

Епіку розробив інший, гедоністичний варіант евдемонізму, який набув широкого розповсюдження в епоху Просвітництва (Ж.О.Ламетрі, Ф.М.Вольтер, П.Гольбах). В історико-філософський літературі існує стала традиція натуралістичного та гедоністичного трактування етики Епікура, а у широкий загал поняття епікурейства входить як культ насолоди та апологія тілесних задоволень. Однак тексти Епікура та спосіб життя самого філософа дозволяють зрозуміти його справжню не вульгаризовану нормативну програму правильного життя, спрямовану на благо людини. Центральна ідея епікурівського вчення полягає в тому, що справжнє щастя як вище благо та сенс буття є незалежним від будь-чого зовнішнього та полягає у внутрішньому спокою, безтурботності, атараксії:. Досягнення щастя прямо залежить від доброчесного життя, критерієм якого виступає задоволення. Однак задоволення тлумачиться не спрощено як культ грубих тілесних насолод, а визначається негативно, як відсутність страждань.

Аналізуючи задоволення, Епікур поділяє їх на три класи: а) природні та необхідні - елементарні тілесні потреби; природні та не необхідні - вишукані блага; неприродні та не необхідні - прагнення до слави та інші прояви честолюбства. Достатньою умовою доброчесного правильного життя буде лише перша група задоволень, оскільки їх легко отримати, залишаючись незалежним від обставин та зіткнень з іншими людьми. Таким чином, необхідними є лише ті блага та бажання, незадоволення яких приведе до страждання. Визначаючи задоволення негативно, видатний філософ еллінізму підкреслює, що індивід може та повинен знаходити задоволення в самому собі. Обмеження задоволень не є самоцінним етичним принципом, воно є необхідним для того, щоб відчувати себе щасливим в будь-яких умовах. Звідси, помірність у задоволеннях є умовою досягнення спокою, безтурботності, незалежності від зовнішнього світу, гармонії міжлюдських відносин.

Обґрунтовуючи таку орієнтацію життя, Епікур стверджує пріоритет духовних задоволень та прояснює шляхи для набуття автономності процесу задоволення. Для досягнення внутрішнього спокою та безтурботного щастя є необхідним не лише правильне розуміння задоволень, але й звільнення від головних страхів. Позбутися страху перед богами, необхідністю та смертю допомагає культура філософського мислення. Страх перед богами породжується через позірне уявлення про те, що боги втручаються в людське життя. Однак, як доводить Епікур, це суперечить самому поняттю Бога, який є блаженною істотою. Це означає, що блаженний є замкненим сам на собі, йому немає потреби про щось турбуватися чи в щось втручатися. Богам немає справи до людини, а так, вони й не можуть викликати страх. Страх перед природною необхідністю можна зняти, досліджуючи природу та виявляючи її закони. Фізика Епікура є етично навантаженою: за аналогією з довільним рухом атому людина здатна вільно обирати вчинки. Отже, природна необхідність не є тотальною, завжди залишається місце для свободи індивідів та морального вибору. Страх перед смертю долається шляхом усвідомлення того, що смерть не має ніякого відношення до людини: "коли ми існуємо, то смерті ще не має, а коли приходить смерть, то нас вже немає" . Позбавлення від страху смерті має великого значення, оскільки воно визначає спокійне, байдуже відношення до всіх інших проявів людського життя.

Таким чином, шлях до правильного щасливого життя за Епікуром - це обмеження, ухилення чи заперечення внутрішньої природи (чуттєвих потягів) або зовнішньої природи (страхів перед богами, необхідністю, смертю). "Не голодувати", "не жадати", "не мерзнути" - є границею свободи від природи. Цей самий принцип ухилення та незалежності повинен бути керуючим началом й у міжлюдських відносинах. Епікуреєць повинен сторонитися громадської активності, оскільки вона мотивується властолюбством, жагою слави та шануванням, які заважають досягненню блаженного спокою - атараксії. Епікур закликає до практики ескапізму - самоізоляції від соціуму, оскільки на шляхах до щастя індивід здатен знайти опору сам в собі та позбутися джерел тілесних болів й душевних образ. "Не ненавидіти", "не заздрити", "не зневажати" - є границею свободи від суспільства. Єдиним суспільним відношенням, яке не таїть в собі небезпеки та заслуговує високої моральної оцінки є дружба, оскільки вона обирається добровільно. В подальшій долі філософії та культури епікурейська етико-нормативна традиція постала джерелом етичного індивідуалізму.

Наприкінці епохи античності у зв'язку із загальними тенденціями підведення мислення на релігійні засади відбувається переосмислення ролі богів та людини в набутті щастя, що призводить до відродження теоцентричної концепції щастя. Християнство, що виникло в період піднесення релігійності, тлумачить щастя трансцендентно: джерелом щастя та блаженства є лише релігійне добро, оскільки всі інші блага є мінливими та малими. Філософи-теологи стверджували, що до щастя призводить розумне та доброчесне життя, але цього буде недостатньо. Правильне та щасливе життя окрім чесноти пов'язується із прагненням до бога, любов'ю та вірою. Без божественної допомоги, божественної благодаті зусиль самої людини буде недостатньо для реалізації правильного життя та здобуття земного щастя та потойбічного блаженства.

В Новий час відбувся радикальний поворот в евдемонізмі. Щастя визначається не як володіння благами та стан довершеності й досконалості, а як суб'єктивне відчуття задоволеності. Нормативна програма евдемонізму набуває гедоністичних рис: вище благо та щастя тлумачаться як задоволення. Лише в XX ст. відбуваються спроби розвести ці поняття за критеріями цілісності (щастя - це задоволення життям в цілому), тривалості (щастя - це довготривале задоволення), якості (щастя - це глибинне та повне переживання), оцінки (щастя - це не лише відчуття, але й об'єкт оцінки, схвалення).

Безперечно, позитивним боком евдемонізму є те, що його представники зосереджують фокус всіх життєвих на досягненні людиною моральнісної висоти в її реальному житті без самопримусу, згідно внутрішнім потребам та за власним бажанням. Цінність щастя є справжньою, достеменною цінністю, оскільки кожна людина безпосередньо відчуває його ціннісний характер. Але не зважаючи на це, евдемоністична етика наражалася на критику з боку опонентів - представників інших етичних шкіл та напрямків. По-перше, не зважаючи на те, що щастя в якості вищого блага визнається всіма, його змістовне тлумачення та обґрунтування шляхів його досягнення є різним в залежності від конкретно-історичних та соціальних умов. Це може призводити до ідеалізації певних форм життєвого укладу, які формують не універсальні, а скоріше партикулярні моральні приписи. По-друге, попри спроби обґрунтувати щастя в якості об'єктивного морального принципу, досягнення щастя засвідчується за допомогою суб'єктивних переживань та відчуття задоволеності. Це означає, що щастя залишається суб'єктивним, а так, не може поставати засадою всезагальності як специфічної ознаки моралі. По-третє, співвідношення щастя як прагнення індивідуального добробуту та чесноти як моральнісного способу мислення та діяльності утворює ілюзію, мов би чеснота гарантовано доповнюється добробутом. Абсолютизація щастя наражається на дивний умовивід: якщо щаслива людина є доброчесною, то нещасна є порочною. По-четверте, можуть існувати деякі стани щастя, які не можуть вважатися моральними, наприклад, щастя нерозвинутої або навпаки деградованої свідомості. Евдемонізм не дає пояснення глибинної різниці людської поведінки, коли одні люди живуть тілесними цінностями та задоволеннями, інші - цінностями особистісного буття (честолюбство, владолюбство та ін.), а треті - надособистісними цінностями (людинолюбство, пошук істини, краси та ін.). Така нерівноцінність щастя свідчить про те, що воно не може виступати вищим ціннісним критерієм, яким скоріше виступає або певна його якість (духовні блага, сила характеру), або взагалі щось зовнішнє (єдність з Богом).

Етичний гедонізм (від грецьк. - насолода) - система поглядів та спосіб життя, згідно яким єдиною позитивною цінністю є задоволення, а прагнення до насолоди та запобігання страждань є докорінним сенсом людського життя. Нормативною вимогою гедонізму виступає веління турбуватися лише про задоволення, яке є джерелом добра та моральних мотивів. А так, основне призначення гедоністичної етики полягає в тому, щоб навчити людину насолоджуватись, знаходити в прагненні задоволення повноту буття. Гедоністичній теорії відповідає гедоністична практика, але вони не розвивалися одночасно. Життєва настанова та практика задоволення не завжди підкріплювалися теорією, а гедоністи-теоретики не обов'язково втілювали його в життя. Так, несистематичні наївно гедоністичні висловлювання зустрічалися ще у ранніх мислителів античності, а класична грецька етика вже породила гедоністичну теорію, її життєва основа не була орієнтованою на насолоду. Наприкінці існування Римської імперії гедоністична життєва основа вже сформувалася, однак основний етичний дискурс - стоїцизм - був антигедоністичним.

Найдавнішою та найбільш послідовною гедоністичною теорією було вчення засновника школи кіренаїків Арістіппа із Кірени (4 с. до н.е.). Висхідним пунктом його міркувань було твердження про те, що єдиним істинним, достеменним та збагненим благом, якого слід прагнути, є власне (чужого людина не здатна відчувати), фізичне (всі духовні блага походять від фізичних), позитивне (негативне як відсутність страждання ще не є добром) задоволення. Відповідно страждання є злом, и його слід уникати. Звідси випливає нормативна програма правильного життя:

- турбуватися слід лише про більше та інтенсивне задоволення;