РОЗДІЛ 4. ТИПОЛОГІЇ ЕТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Однак в етико-філософському осмисленні та в практиці моральнісного життя християнська етика любові наражається на низку проблем, за які й підлягала критиці. По-перше, чи може заповідь любові бути фундаментальним етичним принципом? Любов є почуттям, суб'єктивним феноменом, що не підлягає свідомій регуляції. А так, почуття любові не можна приписувати, тому що не можна любити когось через обов'язок. Звідси проблемним є почуття любові як засада для морального вибору. По-друге, яким чином поєднати "любов до ближнього" з "любов'ю до дальнього"? Ця проблема пов'язана із тим, що достатньо часто під "любов'ю до ближнього" криється себелюбство та бажання підкорити собі іншу людину або потурання її слабостям та порокам. По-третє, чи можна все прощати та полюбити ворогів? Є речі, якими не можна поступатися (наприклад, жорстокі злочини, які мають кваліфікацію злочину проти людяності). Це загострює проблему співвідношення любові та справедливості. По-четверте, заповідь любові вимагає ініціативу та активну діяльність, однак в психологічному плані співстраждальне та милосердне відношення часто сприймається як вираз слабкості, страху, пасивності, готовності до підкоренню злу. Але в супереч цьому соціально-моральнісний досвід 20 ст. вже засвідчив практику ненасилля як ефективного методу соціально-політичної боротьби.

4.3. Типи етичних теорій в тлумаченні джерела моралі та моральної нормативності

Прояснення джерела моралі є одним із найважливіших питань в етиці, оскільки відповідь на нього дозволяє в різний спосіб теоретично обґрунтовувати моральні ідеали та норми в залежності від того, що береться в якості висхідного пункту пояснення: Божественне начало, природа або суспільство. І відповідно до цих теоретичних засновків вибудовуються вже нормативні висновки щодо програми правильного життя. Походження моралі та її розвиток пояснюються по-різному в традиціях метафізичної та емпіричної етики. Найбільш розповсюдженими є три підходи: в метафізичній етиці - релігійний, в емпіричній етиці - натуралістичний та соціологізаторський.

Релігійна етика1 виводить мораль із певного надчуттєвого трансцендентного джерела - Божественного начала. Мораль мислиться як закон, який надається людям божеством напряму або опосередковано, через героїв чи пророків. Згідно міфологічним уявленням людей перших культур-цивілізацій давньоіндійський першопредок людей Ману, давньоєгипетський бог Осиріс, божество народів Мезоамерики Кецаль-коатль не лише принесли людям божественну мудрість у вигляді знань, вмінь, правил життя, але й жили разом з людьми, прищеплюючи їм правильний спосіб життя. Засновнику та пророку іранської релігії зороастризму Заратустрі (VII-VI ст.. до н.е.) верховний бог персонально передав для людей свої закони. Божественні істини відкрилися засновнику буддизму Будді в стані нірвани, а засновнику ісламу Мухаммеду в медитаціях. Великого значення для становлення уявлень про мораль та моральнісної культури в Європі мали Декалог Мойсея (XIII-XII ст. до н.е.) та Нагорна проповідь Ісуса Христа, котрі мислилися як Закони життя, надані Богом.

Декалог або Десять заповідей є основою, ключем для деталізованої збірки законів, які охоплювали всі суспільно значимі аспекти поведінки, у тому числі сотні різноманітних правил від гігієни до форм благочестя. Зазвичай заповіді поділяють на дві групи. Перші чотири заповіді, які приписують шанувати лише одного Бога, забороняють створювати інших богів, застерігають від необов'язкового ставлення до вказівок Бога та стверджується святість суботнього відпочинку, вважаються нормами сакрального права. Наступні шість заповідей - веління шанувати батьків, не вбивати, не чинити перелюбу, не красти, не давати неправдивих свідчень, не бажати того, що належить іншим - вважаються нормами світського права. Але є всі підстави розглядати Декалог як цілісну систему, в якій норми міжлюдських взаємовідносин витікають із норм відносин людини з Богом.

Заповіді Декалогу можуть інтерпретуватися як моральні вимоги унаслідок низки властивостей цього кодексу належної поведінки. По-перше, вимоги Декалогу є безумовними та споконвічними, оскільки є прямими та першими вказівками Бога. Це означає, що веління Бога є абсолютними. По-друге, Десять заповідей є категоричними, підлягають виконанню без обмежень, без обговорення. Ці властивості знов-таки пов'язані із божественним походженням. Але, деякі особливості Декалогу не дозволяють його вважати суто моральнісним кодексом. По-перше, не всі заповіді є всезагальними. Так, Ягве є юдейським, етнічно орієнтованим Богом. Тому перші чотири вимоги не є універсальними та всезагальними. Однак останні шість заповідей увійшли у християнсько-європейську культуру як всезагальні вимоги, необумовлені етнічними обмеженнями. По-друге, Декалог концентрує увагу лише на зовнішній поведінці людини, не бере до уваги моральну свідомість, моральний спосіб мислення. По-третє, мотивація щодо правильної поведінки є пов'язаною із страхом покарання або заохочуванням у вигляді нагород. При цьому ці чинники є відірваним від дії конкретної людини, оскільки розповсюджуються на далеких нащадків, на декілька поколінь. Отже, тут не може йтися про індивідуальну відповідальність за власні вчинки, що є сумнівним з етичної точки зору.

Таким чином, висловлена в Декалозі нормативна програма правильного життя заснована не на антропологічних властивостях людини, її чеснотах, а на здатності жити за законами, наданим Богом. Нові акценти в ставленні до закону з'являються у вченні Ісуса Христа, зокрема в заповідях, які він проголошує у Нагорній проповіді. Інтерпретуючи та уточнюючи заповіді Мойсея, він наголошує на внутрішньому сенсі, дусі закону, головне призначення якого - братерське єднання людей на ґрунті любові. Така переорієнтація пов'язується із властивістю самого Бога. Бог мислиться вже не лише суворим і справедливим, але й люблячим та милосердним. Відповідно, відношення людини до Бога вибудовується по моделі відношення сина до батька та полягає в тому, щоб любити його, а свою волю вважати виразом волі батька. Саме любов дозволяє людині-сину постати подібним до Бога-отця. Але справжнім випробуванням любові людини є її відношення до ворогів. Любити ворогів - означає прощення їхніх злодіянь. Тому Христос повністю заперечує помсту - правило таліону ("Око за око, зуб за зуб..."), вимагає не противиться злу. Таким чином, заповіді Ісуса відрізняються від Декалога тим, що вони вибудовують перспективу, в якій зовнішні приписи трансформуються у внутрішні вимоги. І саме в такій якості ці нормативні вимоги постають універсальною засадою єднання людей, незалежно від етичних, політичних, соціальних чинників. Як приклад вічного життя, ці заповіді спрямовують людину до Бога.

Не зважаючи на деякі відмінності в змісті давніх законів, вони були близькими за своїм духом та призначенням. З'являючись в той час, коли відбувався розпад родоплемінних відносин, ці закони призвані були обмежити свавілля, спонтанну жорстокість та встановити нові звичаї, спрямовані на збереження миру.

Таким чином, теономна етика джерело моралі виносить за межі емпіричного світу, стверджуючи Бога в якості її абсолютного начала. Будучи подібним до Бога у своєму призначенні, людина в своєму соціально-природному існуванні є гріховною. Своїми власними силами та зусиллям людина не здатна подолати гріховність своєї натури, піднятися до Бога. Долучитися до абсолютного добра (вищого блага), втіленням якого є Бог, людина може лише в потойбічному світі, завдяки божої милості. Тому моральнісні заповіді, які вбирають в себе уявлення про сутність та призначення людини, формулюються Богом та надаються принципово обмеженим у своїх можливостях людям. Тому заповіді й виступають у вигляді імперативів, які призвані опосередковувати відносини людини й Бога, змушуючи жити людей згідно божественним установленням. Отже, верховенство суверенно-творчої волі Бога та походження всіх діючих моральних норм із неї, є головним принципом релігійної етики.

Осереддям змісту моралі в релігійній етиці виступає духовність як розвиток вищих здатностей особистості, культивування в собі образу та подоби Бога, перетворенні всього людського єства. Саме духовність, що має божественне джерело, здатна підносити цінність особистості, змінювати весь строй її душі. При цьому взірець правильного способу життя надається життям святих, святість яких проявляється у відданості волі Бога та їхній чесноті. Отже, правильне життя - це шлях чесноти в єдності віри та добрих справ, які не мисляться можливими поза сприяння волі Бога.

Релігійні мислителі вбачають конструктив релігійної етики в наступному:

- через поняття вищого блага, втіленням якого є Бог, цінності об'єднуються в ієрархічну систему;

- формується структура особистості як конфігурація "кардинальних" чеснот (відомих ще з античності - мудрість, мужність, помірність, справедливість) та теологічних (віра, надія, милосердя);

- забезпечується світоглядне обґрунтування морального способу мислення та дій через ідею прижиттєвої або потойбічної відплати;

- встановлюються особливі міжлюдські відносини через співвіднесення спільноти єдиновірців з взірцем вищого порядку (Царство Боже).

Релігійна християнська етика була провідним етичним дискурсом більше ніж тисячоліття, безперечно і сьогодні вона має велике значення, однак виникають спори стосовно її теоретичної спроможності та переконливості як способу обґрунтування моралі. По-перше, в релігійній етиці проблемною є людська свобода, оскільки у крайніх формах релігійно-моральнісних доктрин Бог задає людині абсолютну мету існування та визначає моральні норми. Це означає, що, людина не має права виражати свого ставлення до безумовних божих заповідей та чинити всупереч їм. Людина не має не лише свободи, але й не може ставити себе в заслугу певний спосіб поведінки. По-друге, в такому сенсі проблемою є й відповідальність, яка прямо пов'язується із свободою. Навряд чи можна ставить дещо комусь в провину, якщо така дія не була вільною. І це може в свою чергу приводити до крайнощів - прикриття ім'ям Бога у здійсненні будь-яких, навіть злочинних вчинків. По-третє, проблематизуються й цілі людського життя: якщо Бог є абсолютом, то виконання його заповідей є вимогою абсолютного служіння Богу, що не залишає для людини нічого іншого. Іншими словами - людина є лише засобом для досягнення надлюдських цілей.

Натуралістична або еволюціоністська етика1 розглядає мораль як результат біологічної еволюції, як вираз і розвиток тенденцій та закономірностей природи. Еволюційний підхід в етиці був заснований Гербертом Спенсером, але основні ідеї цього підходу були висловлені Чарльзом Дарвіном, а протягом XX ст.. розвинуті представниками етології, соціобіології, еволюційної генетики.

Натуралістичні школи виводять моральність із незмінної біопсихічної природи людини, внутрішньо притаманних їй потреб і інтересів, а мету життя пов'язували із задоволенням цих потреб і гармонійному розгортанню своєї природності. Мораль при цьому розуміється як продовження та оптимальне виявлення загального природного процесу в людині. Хоча розвиток натуралістичної етики пов'язаний з розвитком біологічних наук, свій початок натуралізм бере у розмислах античних натурфілософів. Перші філософи вважали, що те, що впорядковує космос, є одночасно джерелом впорядкованості людського життя. Моральність розглядалась як окремий аспект загального світового закону, "логосу" (Геракліт), "небесної гармонії" (піфагорійці). Загальний принцип буття інтерпретувався одночасно як принцип належного, а вища мета моральнісної діяльності полягала в тому, щоб наблизитися, долучитися та найбільш повно відповідати вимогам світової законовідповідності та всезагальної гармонії. В такому сенсі протоетика натурфілософів була космологічною.

Сучасний натуралістичний погляд на мораль ґрунтується на індивідуальному досвіді, який засвідчує, що мораль надана людині безпосередньо, а процес формування особистості відбувається природньо, часто всупереч соціальним впливам. Спостереження за природнім світом надає впевненості в тому, що людина є близькою до інших живих істот, а явища моральнісного життя виводяться із однотипової психічної організації та базових інстинктів, притаманним всім живим організмам (бажання ласки, турбота, вірність, підтримка хворих, кооперація та ін.).

Одним із перших, хто спробував дослідити сферу моральності як частину біології, що підкорюється законам еволюції, був Ч. Дарвін. Він показав, що прагнення людини до добра, її жертовна поведінка закладена в ній від природи механізмами природного добору. Засадничі ідеї еволюціоністської етики, які були проголошені Ч. Дарвіном, полягають в наступному: